– Вийшла я заміж випадково – з залицяльником своїм посварилася і, аби допекти, вийшла. Прокинулася після весілля: на тумбочці – «Свідоцтво про шлюб», а поруч нікого немає

Зранку після весілля прокидаюсь і перша ж думка “що я наробила”. Вдягаюсь в що під рукою було, ледве роздерла волосся залаковане, виходжу у двір, а там мій чоловік новоспечений, Петро, з сусдом, дідом Гришком, силою міряються на руках.

Подивилася я на це, і так мені прикро! А тут ще Сашка свого згадал. Сховалася в комірчині – реву. Таку зарюмсану мене Петро і знайшов. Взяв серветку, витер мені ніс, а потім і каже: – Чоловіком тобі буду, якщо не сподобається – тримати не буду, тільки і ти мені дружиною будь. Джерело

З тих пір стільки вже років, як нитка за голкою – все разом: і дітей народили, і вивчили, і одружили, тепер ось онуків чекаємо …

– І що, так жодного разу і не сварилися? – не витримала я і запитала в сусідки.

– Була справа, – відповідає сусідка. – Люд різний кругом. Накрутили його заздрісники, мовляв, не господар ти в будинку, Петро. Прийшов він додому напідпитку, права свої качати став, а я, під гарячу руку, не витримала: він – слово, я – п’ять. Він рукою замахнувся, а я – брик на підлогу! – очі закрила, лежу. Він – до мене! І так, і сяк, а я лежу, здається, і не дихаю. Чую, на вулицю побіг, маму твою кличе.

Та прийшла: «Довго ти мужика будеш лякати? Він в медпункт зараз, хвилин через двадцять буде, давай, хоч чаю поп’ємо». Попили ми чаю, я знову лягла – чекаю. Чую – йдуть. Соня, фельдшерка наша, мені нашатир під ніс піднесла, а я, як чихну! Очі відкриваю, ніби не пам’ятаю нічого.

Петро кинувся до мене, в обійми схопив, виціловує. З тих пір нікому не вірить, крім мене і дітей, – хитро посміхнулася сусідка.

– Він так і не знає, що …

– А що він повинен знати? – перебила мене жінка. – Знає, що дружину чіпати не можна.