Випадково підслухала, як чоловік зовиці хвалився, що кинув нас на гроші. Мій сюрприз-відповідь позбавив його не лише гордості, а й дару мови. Тепер він ходить пішки, з нами не спілкується і більше на свою справу навіть не натякає.
— Юлю, ну ти ніби з місяця впала! Які гроші зараз? Ринок стоїть, бізнес на місці, таксі нікому не потрібне! Зачекаєш півроку, не збіднієш. Не останню ж скоринку з чоловіком доїдаєте!
Вадик, чоловік моєї зовиці, вальяжно розвалився на нашому дивані, розмішуючи цукор у чашці з таким несамовитим дзеленчанням, ніби вистукував абетку Морзе: «Гро-шей-не-ма-і-не-бу-де».
Місяць тому цей «вовк місцевого розливу» прибіг до нас з очима, що горіли, і спітнілою лисиною. У них з Оксаною, сестрою мого чоловіка Дениса, було накопичено п’ятдесят тисяч гривень. Не вистачало ще триста тисяч гривень, щоб купити шикарний автомобіль з салону і здавати його в бізнес-таксі. «Розбагатіємо! За місяць все поверну до копійки з відсотками!» — божився Вадик, театрально притискаючи пухкі руки до себе.
Я, людина, звикла довіряти безпристрасним цифрам, а не палким обіцянкам, гроші дала. Але з однією дріб’язковою, майже непомітною умовою: машину при покупці ми оформлюємо на мого Дениса. Виключно до моменту повного повернення боргу. Вадик тоді радісно закивав — яка, мовляв, різниця, чиє прізвище в папірці, якщо ключі в кишені й кермо в нього?
А вчора я проїжджала повз і вирішила заскочити до них на чай. Вхідні двері були прочинені — Оксана, як завжди, чекала на кур’єра. З кухні долинала її розмова з Вадиком:
— Та скажи ти їй, що машина постійно ламається! Юлька — багата, у неї грошей кури не клюють. Образиться, але потім пробачить. Не буде ж вона з рідної родини борг трусити? Точно, Ксюхо! Ця бухгалтерша кімнатна навіть розписки з мене не взяла! Місяць минув, скажу, що таксопарк прогорів. Відстане. Ми ж сім’я, потерплять!
Я тихенько причинила за собою двері й спустилася сходами. Усередині не було ні гіркої образи, ні жіночих сліз. Був тільки холодний, дзвінкий розрахунок. Увечері за вечерею я все слово в слово переказала чоловікові. Денис, який мене дуже любить і завжди горою стоїть за нашу сім’ю, відклав виделку.
— Я йому зараз зроблю… — він потягнувся до телефону.
— Ні, любий, — я лагідно погладила його по руці, й зупинила чоловіка. — Ми вчинимо значно елегантніше. Ми влаштуємо їм платний майстер-клас із фінансової грамотності.
І ось, недільний обід. Рідня в зборі. Приїхали вони на таксі — Вадик із порога трагічно зітхнув, що їхня нова машина «знову зламалася і стоїть під вікнами» (мабуть, уже почав відпрацьовувати на нас свою заготовлену легенду), та й взагалі, у законний вихідний він має право розслабитися і випити чогось міцного.
Вадик з апетитом уплітав мою запечену свинину, Оксана критично, з легким презирством, оглядала мій новий ремонт.
— Знаєш, Юлю, — жуючи й активно жестикулюючи, віщав Вадик, — важко зараз чесному підприємцю. Конкуренція велика. Я от прийняв вольове рішення: півроку вам гроші не віддаватиму. Треба гуму поміняти, чохли з еко-шкіри купити… Ви ж входите в становище?
— Звісно, Вадику, — я мило, майже ангельськи всміхнулася. — Становище в тебе вкрай складне. Майже як у миші, яка сама з розбігу залізла в мишоловку, а тепер обурено вимагає, щоб їй туди сир із доставкою приносили.
Вадик поперхнувся шматком м’яса, закашлявся.
— Чого? Це ти до чого зараз? Я взагалі-то кручуся з ранку до ночі, як білка в колесі!
— Так, — кивнула я, — тільки колесо чомусь котиться виключно за наш рахунок. Наче ти не білка, а ненажерливий хом’як-утриманець на золотому пайку.
Оксана спалахнула, кинувши на стіл накрохмалену серветку.
— Юлю, що це за зверхній тон?! Ми ж по-родинному просимо! У вас дві зарплати, живете на втіху, по ресторанах ходите! Могли б взагалі ці гроші нам подарувати. Вадику старт потрібен у житті!
— Старт, Оксаночко, дається на біговій доріжці після наполегливих тренувань, — я незворушно відпила чай. — А ви з Вадиком вимагаєте оплатити вам бізнес-клас у літаку, який ви навіть не збиралися будувати.
— Та як ти смієш! — Оксана перейшла на ультразвук, миттєво зриваючи з себе маску пристойної родички. — Ми сім’я! Ти зобов’язана нас підтримувати!
— Я зобов’язана вчасно платити комуналку й податки державі, — спокійно парувала я. — А спонсорувати чуже роздуте самолюбство, наче я банкомат з функцією безмежного всепрощення — у мої життєві плани зовсім не входить.
Вадик поблажливо хмикнув, відкинувшись на спинку стільця і заступницьки склавши руки.
— Гаразд, дівчатка, не сваріться. Юлю, ти зрозумій своїм жіночим розумом: грошей зараз нема. Я їх не намалюю! І машину я вам не віддам у заставу, навіть не мрій, я в неї свої п’ятдесят тисяч гривень вклав! Тож розслабся, видихни й чекай. Коли-небудь віддам. Напевно.
Я подивилася на нього. Зовні — абсолютно спокійна, як гранітна плита на набережній.
— А тобі й не треба нічого віддавати, Вадику, — м’яко, майже лагідно промовила я.
Рідня за столом завмерла. На обличчі зовиці проступила тріумфуюча усмішка: «Я ж казала, ця багата дурепа швидко здасться!»
— Правда? — Вадик розплився в широкій, масній посмішці переможця.
— Істинна правда, — я неспішно дістала з теки на столі акуратний друкований аркуш паперу. — Бачиш, оскільки машина юридично оформлена на Дениса, а страховка і другий комплект ключів, як ти пам’ятаєш, увесь цей час мирно лежали в нашому домашньому сейфі… Ми вчора її продали.
Зависла абсолютна тиша. Чутно було, як на кухні гуде холодильник.
— Я-як продали? — Вадик стрімко зблід, його очі стали схожі на два чайні блюдця. — Мою машину?!
— Мою машину, Вадику, — з металевим натиском поправив Денис, підводячись з-за столу і схрестивши руки.
— Але… як же… вона ж на парковці біля будинку стояла! У мене ключі! — пролепетала Оксана, хапаючись за серце.
— Стояла. Вчора вранці. А вчора в обід, приїхав серйозний покупець зі своїм евакуатором, ми підписали договір купівлі-продажу, і вона поїхала в інший регіон, — я поклала папір на стіл прямо перед Вадиком. — Ну, трохи поступилися, бо вона була у вжитку якийсь час.
Вадик схопився, з гуркотом перекинувши стільця. Обличчя його пішло негарними бордовими плямами образи.
— Ви не мали жодного права! Там мої п’ятдесят тисяч гривень! Ви шахраї! Я в поліцію зараз піду! Я вас посаджу!
— Сходи, Вадику, обов’язково сходи, — я примирливо махнула рукою. — Заодно розкажеш панам поліцейським, як їздив за рукописним дорученням, яке мій чоловік анулював три дні тому. А щодо твоїх грошей… Я ж виключно чесна і справедлива людина. Ось твій розрахунок.
Я присунула до нього другий аркуш, поцяткований цифрами.
— Дивись уважно. П’ятдесят тисяч — це твій початковий внесок. Вираховуємо з цього: втрату товарного вигляду машини за місяць інтенсивної роботи в таксі. Мій відсоток за користування грошима за ставкою рефінансування. І найголовніше: оренда автомобіля бізнес-класу за тридцять днів. За середньою ринковою вартістю.
Я зробила паузу, щиро насолоджуючись моментом.
— Разом, — я елегантно підвела риску червоною ручкою, — ми винні тобі рівно чотирнадцять гривень. Денисе, переведи, будь ласка, Вадику на карту. Хай ні в чому собі не відмовляє.
Оксана зайшлася у показових сльозах.
— Ви нас по світу пустили! Обікрали! Залишили без роботи, без копійки грошей! Ми ж рідня! Як ти могла так вчинити? Ти розрахункова й підступна!
Вона замахнулася, намагаючись змести посуд зі столу, але Денис різко ступив уперед, затуливши мене собою. Його голос був тихим, але від цього пробирав до самих кісток.
— Якщо ти зараз же не заспокоїшся і ще раз підвищиш голос на мою дружину, ви вилетите звідси разом із вхідними дверима. Ви хотіли кинути нас на триста тисяч гривень, вважаючи Юлю зручною. Ви загралися в бізнесменів. Скажіть величезне спасибі, що моя дружина все порахувала по-божому, а не залишила вас ще й винними. А тепер — геть з мого дому.
Вони йшли гучно. Вадик сипав безглуздими прокльонами, спотикаючись об власні черевики, Оксана театрально ридала в коридорі, обіцяючи поскаржитися всім родичам до сьомого коліна й ославити нас на все місто. Але мені було абсолютно байдуже.
Мої гроші в повному обсязі повернулися на наш сімейний рахунок. А токсична, лицемірна рідня пішла з нашого життя. І, я дуже сподіваюся, назавжди.
