Виріс Анатолій, поїхав працювати на будівництво в інше місто. Багато заробив, і на орендовану квартиру, і на машину, і на шубу дружині вистачало. Тільки про матір рідну забув. Опам’ятався, коли у власну квартиру переїхав, а чи не запізно було?

Виріс Анатолій, поїхав працювати на будівництво в інше місто. Багато заробив, і на орендовану квартиру, і на машину, і на шубу дружині вистачало. Тільки про матір рідну забув. Опам’ятався, коли у власну квартиру переїхав, а чи не запізно було?

У новій квартирі пахло сирими шпалерами. Запах був приємний. Він асоціювався з упевненістю в завтрашньому дні, надійністю й відчуттям володіння сімдесятьма квадратними метрами житлової площі. Вперше за довгі роки поїздок по орендованих квартирах Толик заспокоївся, адже був упевнений, що його не виселять за примхою господарів. Навіть багатоденна сварка при підготовці до переїзду не змогла зіпсувати йому піднесеного настрою. Із придбанням квартири здалося Анатолію, ніби він забив місце на земній кулі й тепер ніколи його не звільнить.

З приводу новосілля Анюта спекла рибний пиріг з яйцем і зеленою цибулею. Поставила його на середину столу, за яким зібралася сім’я Ковалів: батько, мати та четверо малят. Анюта господарювала: розливала чай, розрізала шматки пирога, жартувала з дітьми. Діти дзвеніли ложками об чашки, розмішуючи цукор, і з нетерпінням поглядали на страви на столі.

Толик дивився на сім’ю і був щасливий. «Як у дитинстві в мами», — несподівано подумав він і відчув, як щойно переживане щастя затьмарилося й втратило блиск, ніби черв’ячок завівся в ідеальному яблуку. Почав згадувати, коли востаннє писав матері. Здається, у рік народження первістка. Зараз Олексію тринадцять років. Бачився з матір’ю одразу після армії, потім поїхав в інше місто на будівництво. З їхньої останньої зустрічі минуло двадцять чотири роки.

— Налітай! — жваво покликала Анюта, сіла на стілець і відхлипнула кілька ковтків чаю. Сини зачавкали, пустотливо переглядаючись й переморгуючись, захлюпали ротами, втягуючи гарячий напій, і заворушилися на стільцях. Пожвавлення за столом трохи розслабило чоловіка, він і вдячністю прийняв у дружини великий шматок пирога й став неспішно їсти.

— Анюта, а де синя тека з листами?

— Я ще три картонні коробки не розбирала. Мабуть, в одній із них.

— Знайди мені її.

— Терміново треба чи почекаєш?

— Терміново.

Малята їли по другому шматку пирога, Анюта підливала в чашки чай, усмішкою відгукуючись на веселий дитячий гамір. Перша вечеря у новій квартирі виявилася неймовірно смачною й укріпила відчуття щастя.

За годину сидів Анатолій за кухонним столом і переглядав вміст теки. У ній зберігалися кілька листів від побратимів, штук двадцять армійських фотографій і вісточка від мами. Коли він ішов до армії, матері виповнилося п’ятдесят років. Вона писала йому довгі послання, перераховуючи сільські новини та якісь світові сенсації, жартувала просто, по-бабськи, і незмінно закінчувала своїм звичайним: «Синочку Толику від мами Оленьки».

Молодого солдата дратували ці листи, він їх прочитував побіжно, рвав на дрібні шматочки й викидав у смітник. Цікавіше читати листи від дівчат, які сотнями доставляла армійська пошта на ім’я «найкрасивішого» чи «найвеселішого» солдата. Толик пожалкував про ті знищені листи. Серце ніби в розмірах зменшилося — до чого неприємне почуття стиснуло його. Він узяв у руки єдиний збережений лист матері, що залишився з давніх часів. Розгорнув. «Здрастуй, дорогий синочку Толику. Дійшла до мене звістка, що твій батько, від якого ти народився, відійшов у вічність. Уже й не пам’ятаєш його, мабуть. Маленький ти був, коли він нас покинув. Отже тато твій так і не встиг сина побачити, а ти ж йому рідний. І я тебе вже стільки років не бачу. Не знаю, чи побачимося ще». А внизу додано: «Синові Толі від мами Олі». Приказку змінила, — відзначив про себе чоловік.

— Анюта, відпустиш мене? Матір треба відвідати.

— Як невчасно! Стільки роботи у квартирі й грошей на поїздку немає — усе переїзд забрав.

— Що, зовсім нема?

— Нема. Я зарплатню отримаю через два тижні, твої відпускні на ремонт квартири пішли, заробіток у тебе тільки через місяць. Ледве на їжу до моєї зарплатні вистачить.

— Значить, у Симонових треба в борг брати.

— Чого ж так припекло? Стільки років словом не згадував і раптом — «поїду»! А мені самій із чотирма бійцями по дитсадках-школах мотатися й на роботу встигати бігати.

— Чуття в мене недобре, Анюто. Відпусти! З дітьми попрошу Любу Симонову підсобити. Якщо вже брати в борг, то — по повній. А, Анют?

— Та їдь уже! — Анют обійняла чоловіка, притулилася щокою до його щоки, постояла так трохи й пішла до кімнати, тішачись думками про покращення сімейного побуту.

Дорога зайняла понад чотирнадцять годин. Толикові дивно було думати, що він їде додому, до мами. Стільки років не був у цих краях! Добирався спочатку потягом, потім автобусом, на попутці й пішки. Він подолав останні сотні метрів, що вели до рідної хати. Ішов дивною ходою — на ватяних ногах, часто зітхав, намагаючись зменшити зворушення, й уважно дивився околицю. Село змінилося. Усі споруди були одного кольору — сірого. Де-не-де рівними грядками зеленіли городи, але в основному — запустіння, безрадісне, виморене відчаєм.

Ледве чоловік впізнав батьківський двір, підійшов до вигнутого дугою паркану, штовхнув хвіртку, зробив кілька кроків і зупинився посеред невеликого подвір’я. Оглянувся, зітхнув ще раз, пройшов до хати й ступив на поріг. Двері виявилися незамкненими. Перетнув сіни, штовхнув ще одні двері й увійшов у присмерк світлиці.

— Є хто живий? — запитав тихо.

— А як же! Я жива, — пролунав голос із чорніючого кута.

Очі чоловіка швидко звикли до темряви, і він розрізнив постать бабусі, що вмостилася на краю ліжка. Толик спустив рюкзак на підлогу й присів на лаву.

— З соцзахисту будете? — запитала мати.

— Ні.

— Влітку привезли колоди і вже місяць, мабуть, чекаю, коли когось пришлють дров нарубати й у сіни перенести. Минулого року зима була сувора, ледве дотягнула, думала, заінію в крижаній хаті. Цю зиму очікуємо слабку, але без дров і м’яка зима жорстко постелить.

— Давайте я вам дров нарубаю! — схопився Толик, несподівано для себе назвавши матір на «ви».

— Сиди. Встигнеш. Чує моє серце, що знову про пенсію новину погану приніс. Навіщо у баби останнє відбирати? Адже тієї пенсії і так замало.

— А на що ви живете?

— З соцзахисту допомагають мені. Раз на тиждень приїжджають, хліба й молока привозять. А коли й крупи з маргарином. Мало, звичайно. Та я ось, тягну до наступного разу.

— А чим ви займаєтеся?

— Що?

— Що робите?

— Сижу.

— Ні, я не про те, що ви зараз робите. Я про те, чим ви кожного дня займаєтеся?

— Сижу. Що ще робити? А ти з якої справи цікавишся?

На чиємусь дворі загавкав пес.

— Син я ваш, Ольго Герасимівно.

— Си-и-ин? — недовірливо потягнула бабуся, — Нема в мене сина. Пропав він.

— Як пропав? Ось же я! Невже не впізнаєте? Подивіться уважно.

— А мені тепер, дивись не дивись — все одно. Осліпла я.

— Як — осліпли?

— А от так. Не бачу нічого. У темряві живу. Вже призвичаїлася та й економія знову ж таки — електрику не витрачаю. Інші копійку за світло віддають, а в мене копійочок немає. Правильно Господь розсудив: ніж державі за електрику заборгувати, краще нехай баба осліпне.

— Я вийду на хвилинку?

— А чого ж, виходь.

Сіро, негарно й безпритульно виглядало подвір’я. Подув вітер і охолодив сльози на щоках дорослого сина. Завив би мужик, та знесоромився почуття оголити. Скрипнув зубами, витер сльози рукавом, висморкався вбік і пішов до сараю. Там побачив гору березових колод. У сараї відшукав сокиру, вибрав колоду підручнішу й почав колоти на ній дрова.

Із роботою Анатолій впорався до вечора. Дрова рівнесенько укладав по обидва боки просторих сіней, узяв кілька полін і затопив піч.

— А хто вам піч розпалює? — так і не наважуючись назвати бабусю мамою, поцікавився син.

— Сама. У мене на пальцях за стільки років кіроста від опіків утворилася, так що якщо суну руку в полум’я, то вже не болить.

Розігріли їжу в каструльці, на розжарені кола пічної плити поставили чайник. Ольга Герасимівна стояла біля столу і накладала в тарілки кашу. Чоловік окинув поглядом її постать і вразився змінам. Худесенька, сива, беззуба стара жінка невеликого зросту з незрячими очима, усміхненим обличчям і обпаленими пальцями була його мамою. Він хребтовим мозком відчув плину часу, а поглядом встиг уловити, як починають блякнути обриси постаті матері, витікаючи в небуття. Толик похитав головою, проганяючи бачення, і запитав:

— Я переночую у вас?

— А чого ж, ночуй.

Після вечері вирушив Толик у бічну кімнатку на старий диван. Лампи не став запалювати, намацав у пітьмі ковдру, ліг не роздягаючись, укрився по саме підборіддя й задумався. Не для того він сюди приїхав, щоб каші відкуштувати. Розповісти б їй про всі свої турботи, про те, як працював на тяжких роботах — себе не шкодував, щоб зайву копійку мати. Як перш, ніж одружитися, грошей піднакопив на шикарне весілля й на машину — завидним нареченим був. Орав по дві-три зміни, вистачало й на оплату орендованих квартир, і на шубу молодій дружині, і гроші відкладав. На море сім’ю возив, і не раз. Четверо синів народив. Квартиру купив, нарешті. Велику, простору. 

Непросто так усе далося, ох, непросто! Толик довго повертався з боку на бік, зітхав, кашляв, потім піднявся ривком і пішов на дотик у світлицю. На тлі світліючого віконця побачив чорний силует матері, що сидить у своїй вічній позі на краю ліжка.

— Не спите?

— Не сплю.

Він набрав повітря в легені, щоб одним махом викласти матері історію свого важкого життя, як раптом почув:

— Я ж не знаю, хто ти такий. Помирати не боюся, смерті кожного дня чекаю. Господь не поспішає мене забирати, і ти Його не поспішай.

— Даремно ви так. Нічого поганого я вам не зроблю… Як мені довести, що я ваш син?

— Навіщо доводити? Сини — вони про батьків піклуються, так само, як батьки про них колись піклувалися. Я свого до самої армії пестила. У дев’ятнадцять призвали його. Поки був у армії, листи писала, думками була з ним. А після армії приїхав на два дні, з тих пір його не бачила. Знаю, що синок у нього народився.

— Тепер уже четверо.

— О-о-он як! А ти звідки знаєш?

— Ольго Герасимівно, я, я — син ваш. Пам’ятаєте, коли мені п’ять років виповнилося, ви цуценя подарували? Я його ввечері з собою в ліжко брав, а ви сварилися.

— Ні, не пам’ятаю.

— А ось шрам на лікті. Помацайте! Ви обід готували, а я під руками вертівся й ненавмисно притулився до розжареного кочерги. Ви мені кілька днів олією соняшниковою опік змащували.

— Не пам’ятаю.

— А друга мого Ваську Петренка пам’ятаєте? Він теж безбатченком був. З матір’ю його, правда, ви не ладнали.

— Не пам’ятаю, милий чоловіче.

— Та як же так! Я й обличчям на вас схожий. Я — син ваш, а ви — мати моя.

У бабусі здригнулися повіки. Толик не бачив цього — темрява надійно ховала вираз обличчя матері.

— Одного разу я закохався. Мені було чотирнадцять, а їй дванадцять. Я привів «наречену» додому й сказав, що тепер вона житиме з нами. Ви прогнали «наречену» й відлупцювали мене. Пам’ятаєте?… Невже нічого не пам’ятаєте? Як же так — забути таке!… Я заберу вас до себе.

— Ні, мені тут звичніше. Я хоч і сліпа, але кожен куточок знаю, кожну стінку. Ти йди спати, не турбуйся. Вранці поїдеш.

Толик прокинувся з болісною головою. Не думав, що так побачиться з матір’ю. Очікував мало не святкової метушні, сліз радості, ахів та охів. А воно, бач, як вийшло. Не впізнала мати сина свого. Їхав сюди з важким серцем, а від’їжджає з глибою на душі. Щось підказувало йому, покаятися треба перед матір’ю, але не відчував син провини своєї перед нею, отже, й каятися було ні в чому. Від чаю, запропонованого матір’ю, відмовився. Закинув рюкзак на плече, підійшов до неї, не наважуючись обійняти на прощання. Вдивлявся у зморшкувате обличчя й відчував, як сльози набігають на очі.

— Поїхав я.

— Доброї дороги.

Ступив на подвір’я, озирнувся. У вікні побачив матір. Обличчя її здавалося сумним. Відчинив хвіртку й закрокував широким кроком вулицею в бік околиці. Чим далі віддалявся від села, тим легше ставало. «У кожного своя доля. А мені сім’ю підіймати треба», — сказав сам собі Толик і закрокував ще швидше, подумки відправляючись туди, де був його дім, дружина й діти.

Ольга Герасимівна довго сиділа на своєму посту біля вікна. Ані разу не ворухнулася. Нарешті, промовила:

— От і побачилися, синочку. Встиг-таки.