«Досить терпіти! Просто обери момент і поговори напряму!» — переконувала себе Марина, дивлячись у дзеркало. — «Ти ж завжди була сміливою й рішучою. Що з тобою зараз? Удаєш, ніби все гаразд. І надовго тебе так вистачить?»
Марина часто вела діалоги сама з собою, обговорюючи проблеми та всілякі душевні переживання. Ділитися цим із кимось вона категорично не хотіла.
— Я не вмію відверто говорити, — повторювала вона.
Вона вважала себе сильною, вольовою жінкою, яка чітко знає, чого хоче від життя і як цього досягти. Моменти розгубленості траплялися рідко. Але тепер саме такий момент і настав. Інформацію вона дізналася несподівано, і третій день Марина не знала, що з нею робити. Вона не раз збиралася поговорити з чоловіком, але щоразу в останню мить зупиняла себе, пам’ятаючи відому істину: «Перш ніж дізнатися правду, зрозумій, що ти з нею робитимеш». Тим більше почуте виявилося настільки несподіваним і суперечливим, що простору для фантазій не залишалося.
«Напевно, це буде розлучення, — готувала себе Марина. — Іншого варіанту, напевно, немає. Але чи готова я?» Відповіді на це та десятки інших питань, що крутилися в голові всі ці дні, Марина не знаходила.
Почулося тихе клацання вхідних дверей. Це прийшов Максим. Марина напружилась.
— Люба, ти вдома? — гукнув чоловік з передпокою.
— Так, — озвалася Марина, і голос її здригнувся.
Вона так і стояла біля дзеркала, не в змозі зрушити з місця. Максим пройшов через вітальню, зайшов у спальню й трохи здивовано глянув на дружину.
— Ти сьогодні рано? Не очікував.
Він чмокнув її в щоку й почав роздягатися.
— День сьогодні був цікавий! — засміявся чоловік, але нічого не пояснив.
Марина дивилася в дзеркало на безтурботного Максима, який перевдягався у домашній одяг, і думала, що зовсім не знає свого чоловіка.
«Невже він здатен на таку акторську гру? — думала жінка. — Як я могла цього не помітити?»
— Добре хоч сьогодні вдалося вирватися раніше, — засміявся Максим. – Думав, що до кінця дня не витримаю.
— Напевно, складно жити у двох паралельних світах одночасно? — тихо кинула Марина.
Чоловік здивовано глянув на неї.
— Про що ти, сонечко?
Від цього лагідного «сонечко» Марину аж пересмикнуло.
— Ну… вести подвійне життя. Грати, удавати…
Вона ніяк не могла зібратися з духом, аби запитати прямо. Максим, не розуміючи, продовжував дивитися на дружину. Нарешті Марина зважилася.
— Максиме, я все знаю! — видихнула вона й виклала всю інформацію, яку донесли до неї «добрі люди».
Спершу чоловік розгубився, і Марина була готова плакати від розпачу. Але потім він у всьому зізнався.
Вислухавши чоловіка й дивлячись на його розгублений і винуватий вираз обличчя, Марина не знала, сміятися їй чи плакати. Вона була готова до чого завгодно, але Максим зміг її здивувати.
У їхній сім’ї беззаперечним лідером була Марина. Чоловік не заперечував, його все влаштовувало. Саме Марина ще на початку чітко поставила питання руба: спершу вони роблять кар’єру й повністю закривають іпотеку, і лише потім замислюються про дітей.
— Любий, сподіваюся, ти й сам розумієш, що так буде правильно, — на всяк випадок уточнювала вона, заздалегідь знаючи відповідь.
— Звісно, сонечко, ти маєш рацію, — покірно погоджувався Максим.
Марина знала, що її чоловік виріс у багатодітній родині, де діти з’являлися один за одним. Він був другим із шістьох дітей і не раз скаржився, що йому часто доводилося няньчитися з молодшими, поступаючись навчанню та власному дитинству. При цьому вся велика родина тулилася у двокімнатній квартирі.
— У нас так точно не буде, — пообіцяла Марина.
Минали роки. Іпотеку вони погасили, фінансове становище стабілізувалося, але будь-які розмови про дітей Марина й далі рішуче припиняла. У неї саме почався справжній кар’єрний злет.
Спершу чоловік намагався обережно натякати дружині, що час би вже й подумати про продовження роду, але згодом замовк. Батьки Марини не раз попереджали доньку, що у Максима, схоже, «батьківський інстинкт».
— Та він інакше не може, — повторювали вони.
І справді, на родинних святах Марина часто помічала, як ніжно й турботливо її чоловік бавиться з її племінниками. Вона й сама чудово все розуміла.
«Ще трохи, — заспокоювала себе Марина. — Пару-трійку років ще можна почекати».
— Дивись, Маринко, твій Максим ще дітей на стороні наживе, — напівжартома, напівсерйозно застерігала мати.
Але Марина була впевнена у своєму чоловікові. Максим, як вона вважала, належав до тих, хто вміє любити раз і назавжди, і до категорії домашніх, слухняних чоловіків.
Якось, після чергового успішно захищеного проєкту, у фірмі, де працювала Марина, влаштували невеликий корпоратив. Після чималої дози міцних напоїв навіть ті співробітники, які зазвичай обмежувалися лише ввічливими вітаннями та робочими розмовами, цього разу стали значно відкритішими.
До Марини підійшла молода жінка Олеся, колега з її відділу. Вона втретє повернулася з декретної відпустки.
— Раніше мені здавалося, що поєднувати дітей і кар’єру неможливо, — сказала вона Марині. — Але тепер думаю, що зі мною щось не так.
— У чомусь ви маєте рацію, — обережно промовила Марина, аби не образити колегу, яку багато хто за очі називав «мамою-героїнею». — Але ви ж стараєтесь.
— Ех, якби у мене був такий чоловік, як у вас… — сумно зітхнула жінка. — Я просто захоплююся вашою парою. Як ви це робите?
Марина не одразу зрозуміла, про що йдеться.
— Що саме робимо?
— Як ви так привчили свого чоловіка вам допомагати? Він такий турботливий батько, такий ніжний… Я кілька разів його бачила. Тільки не збагну: а скільки у вас дітей?
Марина навіть розгубилася.
— У нас немає дітей…
— Як це немає? — здивувалася колега. — А з ким тоді гуляє ваш чоловік?
Самій Марині теж хотілося б це знати. Вона поспіхом змінила тему й вийшла на вулицю, аби ковтнути свіжого повітря.
«Ніби мене з холодного душу облили», — подумала жінка про свій стан. Серце несамовито калатало, а в голові були різні думки. Її чоловік Максим гуляє з якимись дітьми…
Марина згадала попередження матері: «Маринко, дивись, твій Максим ще дітей на стороні наживе». Невже мама мала рацію?
Наступного дня Марина не витримала і, дочекавшись, поки чоловік піде в душ, встановила на його телефон програму стеження. Вона чудово знала, де розташований його офіс. Але щойно він вийшов з дому, як одразу попрямував зовсім в інший бік. Марина подзвонила на роботу, щоб попередити, що затримається, і пішла за ним.
Жінка опинилася у звичайному дворі, оточеному панельними будинками. Посередині красувався дитячий майданчик. Максим тим часом зник у під’їзді. Марина залишилася чекати, не маючи жодного плану.
Хвилин за тридцять з під’їзду вийшли Максим і молода жінка. Вони жваво про щось розмовляли. За руку чоловік вів хлопчика років чотирьох-п’яти. Жінка сіла в машину, припарковану біля під’їзду, і поїхала. А Максим залишився з хлопчиком гуляти на дитячому майданчику.
Марина непомітно вийшла з двору й повернулася додому, повідомивши на роботі, що занедужала. Її кидало то в холод, то в жар. Думки плуталися, а в душі важким каменем лежали зрада й образа. Вона розуміла: жити в брехні – це не для неї. Але вони з Максимом прожили разом вісім років, їх єднало стільки спільного, що розірвати цей зв’язок було непросто.
Три дні Марина вагалася, а потім не витримала…
Того дня жінка спеціально відпросилася з роботи раніше, щоб як слід підготуватися до вирішальної розмови. І ось настав цей момент.
— Максиме, я все знаю, — сказала вона й виклала всю інформацію, яку донесли до неї «добрі люди».
— Це не те що ти думаєш… — невпевнено пробурмотів чоловік після паузи.
Жінка нервово розсміялася.
— Максиме, не повторюй ці банальності з дешевих мелодрам, — вона щосили намагалася тримати себе в руках. — Усе було надто очевидно. Знаєш, як не дивно, але я тебе розумію. Ти дітей хочеш. Але пробачити брехню я не можу…
— Марина, послухай… Це справді не те, що ти думаєш. Розумієш… ти ж бачила мене на роботі.
Марина не одразу збагнула сенс сказаного.
— Що? На якій роботі?
Максим довго не наважувався зізнатися.
— Розумієш, мою фірму закрили, — нарешті промовив він. — А я не хотів тебе засмучувати. Ти ж така сильна, успішна… А я довго не міг знайти нову роботу…
— Максиме, зачекай, а до чого тут діти?
— Це Оленкині діти. Олена — це моя двоюрідна сестра по матері. Але наші мами ніколи не спілкувалися. Щось на тітку Зіну найшло, чи якісь образи давні залишилися, не знаю. Але тітка Зіна відсторонилася, коли ще я з’явився на світ. Вона забороняла своїй Олені та Петру спілкуватися з нами, мовляв, там і так багато дітей, чому вони тебе навчать, а може ще якусь хворобу додому притягнете. Всі сімейні зустрічі обходилися без тітки Зіни та її сім’ї, тому ти її не знаєш.
— Невже? — здивувалася Марина. — І тепер ви нормально спілкуєтеся?
— Я довго шукав роботу. Не хотів тобі казати, адже знав, що ти мене прилаштуєш до себе, а я не хочу працювати з тобою в одній компанії. Знаю, що до добра це не доведе, якщо змішати особисте й роботу. Зустрів Олену випадково, у торговому центрі. Вона сину речі у дитячий садочок купувала, а він вередував. Ось там я її побачив.
— Як же ти її впізнав, якщо ви роками не спілкувалися? — недовірливо запитала жінка.
— Я стежив за нею й Петром у соцмережах. У торговому центрі я підійшов до неї й ми розговорилися. Вона розлучена. Тітка Зіна їй не допомагає, все з Петровими дітьми няньчиться, адже у нього їх аж троє.
— Тобто? — перепитала Марина. — Тітка Зіна ніколи не підтримувала сім’ї, де багато дітей, а її син має трьох дітей?
— Ой, там не все так просто. Петро не може пробачити матері, що вона не пускала його до нас у дитинстві й забороняла спілкуватися. От і хоче їй насолити. Його дружина четверту дитину чекає. А тітка Зіна все до них бігає, допомагає.
— Ось як? — Марина розсміялася. — А ти тут до чого?
— Олена розлучена, сама тягне дитину й дві роботи. Їй гарно платять у банку, але з сином немає кому допомогти. Я у неї за няньку працюю. Та й до хлопчика добре ставляться, коли бачать, що за ним приходить ніби “тато”. Ти не думай, Олена мені за це гроші платить.
— Як так? Чому ти не сказав? — Марина аж присіла.
— Я збирався, але це ж тимчасово. Думав тиждень їй допоможу, поки не знайду собі роботу, але якось закрутилося…
Чоловік замовк, а потім продовжив:
— Ну, досвіду з малими у мене хоч відбавляй… — зніяковіло визнав він, опустивши очі. — Виходить, ти брехав мені, що їздиш у свою компанію, а сам…
Марину знову охопив нервовий сміх.
— От тому я й не наважувався тобі зізнатися, — похмуро сказав Максим. — Знав, що ти сміятимешся.
Марина щосили намагалася заспокоїтися.
— Просто я чекала чого завгодно, тільки не цього… — відповіла вона.
Тепер жінка дивилася на чоловіка зовсім іншими очима.
— Максиме, ти у мене просто неймовірний!
З її душі наче з гуркотом звалився той важкий камінь зради й образи, розсипавшись на дрібні шматки. Раптом стало легко й світло.
Наступного дня Марина вирішила ще трохи «побути хворою» для свого офісу й поїхала разом із чоловіком на його роботу. Вона задумливо спостерігала, як Максим дбайливо й уважно доглядає свого маленького підопічного.
Власні діти у подружжя дивом з’явилися тільки через два роки. Близнюки Марк та Назар. Марина часом ловила себе на думці, що раніше жила «на пів сили» — у постійних планах, кар’єрних забігах і нескінченному контролі. А тепер зрозуміла: справжнє щастя часто з’являється там, де його найменше очікуєш.
Максим теж змінився. Він повернувся у свою сферу, знову став упевненим у собі, але любов до дітей залишилася. У вихідні він міг годинами будувати з дітьми замки з кубиків або ганяти м’яча.
Іноді, коли вони з Мариною сиділи вечорами на кухні, пили чай, вона усміхалася і думала: «Добре, що я тоді знайшла в собі сили запитати прямо. Добре, що ми не втратили одне одного через мовчання». Бо іноді для щастя потрібно зовсім небагато — просто вчасно поговорити.
