— Витрати зросли, — неохоче буркнув Сашко. — Олена хоче, щоб весілля було красивим. Фотограф, ресторан, сукня… Таке ж буває раз у житті. — От саме — «красивим». І за твій рахунок. А вона що вклала в цей проєкт під назвою «сім’я»? Свою дорогоцінну присутність?

— Витрати зросли, — неохоче буркнув Сашко. — Олена хоче, щоб весілля було красивим. Фотограф, ресторан, сукня… Таке ж буває раз у житті.

— От саме — «красивим». І за твій рахунок. А вона що вклала в цей проєкт під назвою «сім’я»? Свою дорогоцінну присутність?

Валерія Дмитрівна глянула на сина важким, холодним поглядом.

— Сашеньку, ну ввімкни ти нарешті голову. Вона ж утриманка. Класична п’явка.

Поки ти даєш їй ресурс — вона щебече соловейком. А щойно перекриєш кран — вона піде від тебе.

— Я не хочу це обговорювати, — голос Саші став твердим. — Я запросив тебе як матір. Не приїдеш — твоя справа. Після весілля, коли я візьму відпустку, ми все одно приїдемо до тебе. Я хочу, щоб ви нормально познайомилися.

— А мені воно треба? — Валерія Дмитрівна різко зачинила валізу. — Я її до свого дому не кликала. Ти жив сам — тобі на все вистачало, на будь-які забаганки. А тепер що? На матері економиш, зате нареченій — банкет на сто персон. Розгрібати ці проблеми будеш сам, коли вона тобі за пів року рахунки за пластику виставить.

Валерія Дмитрівна акуратно розгладила шовкову блузку й поклала її до валізи поверх стосу лляних штанів. За три дні на неї чекав відпочинок на морі. Вона вміла жити.

На свою скромну пенсію, що була майже у вісім разів меншою за зарплату сина-айтішника, Валерія Дмитрівна примудрялася двічі на рік кудись їздити. Влітку — це була Одеса, а в листопаді — Карпати. Не розкішно — але гідно. Секрет був простий: дисципліна, відсутність зайвих витрат і вміння бачити вигоду там, де інші бачили лише витрати. Вона моніторила знижки, бронювала житло заздалегідь і ніколи не платила повну ціну, якщо могла заплатити менше. Звісно, їй допомагав син. Він щомісяця надсилав їй чималу суму грошей, тож, жінка могла відкладати.

Телефон задзвонив утретє. Син. Валерія Дмитрівна не поспішала відповідати — знала, про що йтиметься. Останнім часом розмови з єдиною дитиною не приносили нічого, окрім розчарування. На шостий дзвінок вона все ж узяла слухавку.

— Так, Сашенько.

— Мамо, привіт. Ти отримала листа? Я там усе скинув — квитки на потяг до Львова, бронювання готелю. Все оплачено. Тобі лише паспорт взяти й до вокзалу доїхати.

Голос сина звучав неприродно бадьоро. Але за тією бадьорістю вона вловила знайомі нотки провини. Так він говорив у дитинстві, коли розбивав вазу й намагався її задобрити, поки вона не побачила уламки.

— Отримала, — сухо відповіла вона. — Тільки даремно ти гроші витрачав. Я ж тобі чітко сказала: до Львова я не поїду. І на це ваше шоу дивитися не збираюся.

— Мамо, ну яке шоу? — важко зітхнув Саша. — Це весілля. Моє весілля. Ти ж сама казала, що мені час створити сім’ю.

— Сім’ю, Сашенько, створюють із рівними. З тими, у кого за душею щось є — характер, професія, хоча б диплом про вищу освіту. А ти що обрав? Двадцять два роки, жодного дня стажу. З досягнень — уміння клеїти вії та складати губи «качечкою» для інстаграму. 

— Мамо, не починай. Лєна — чудова людина. Вона мене любить. Ти б чула, як вона про мене піклується, як називає…

— Як? — перебила Валерія Дмитрівна. — «Мій єдиний»? «Мій неповторний»? Авжеж, для неї ти неповторний. Де вона ще знайде такого, щоб і квартиру в Києві мав, і годував, і поїв, і всі забаганки оплачував? Тільки ось не розумію, чому саме у Львові весілля? Її рідня наполягла?

Не дочекавшись відповіді жінка продовжила:

— Сашо, ти мені минулого тижня скаржився, що на зимову гуму грошей немає. Куди вони зникають? Ти ж в ІТ працюєш, у тебе зарплата — як річний бюджет невеликої громади! Їй від тебе потрібні тільки гроші.

— Вона не така! — простогнав син.

— Усі вони «не такі», поки штамп у паспорті не поставили. Отже, розмову закінчено. До Львова я не їду. Крапка.

Валерія Дмитрівна повернулася з відпочинку посвітлілою й сповненою сил. Коблево їй сподобалося, але повернення до рідної київської квартири завжди приносило особливе задоволення. Тут усе стояло на своїх місцях, усе було під контролем — як вона любила.

Вона спокійно розбирала валізу, розкладаючи сувеніри та пахлаву по шафках, коли в замку раптом провернувся ключ. Валерія Дмитрівна завмерла. Вона нікого не чекала. Двері відчинилися, і до передпокою ввалився Саша — навантажений валізами по самі вуха. Слідом за ним, цокаючи підборами по паркету, зайшла струнка дівчина в рожевому спортивному костюмі.

Валерія Дмитрівна кліпнула. Підбори зі спортивним костюмом? Здивування швидко змінилося роздратуванням. Вона ж чітко просила — не привозити це непорозуміння до її дому. Син одразу знітився під її поглядом.

— Сюрприз… — криво всміхнувся він.

— Добрий день, Валеріє Дмитрівно! — защебетала дівчина, роблячи крок уперед. — Я Лєнка. Нарешті ми зустрілися! Сашенька так багато про вас розповідав.

Валерія Дмитрівна повільно випросталась.

— Я просила не привозити її сюди, Сашо.

— Мамо, ну перестань, — Саша поставив валізи на підлогу. — Ми всього на тиждень. У готелі ми не хочемо зупинятися. Ми тихенько, у моїй кімнаті…

Олена тим часом з цікавістю оглядалася. На холодний прийом вона, здається, не зважала. Вона безцеремонно провела пальцем по полиці з фарфоровими статуетками, скривилася, помітивши пил, і попрямувала до вітальні.

— Ой, як у вас тут… вінтажно, — протягнула вона, оглядаючи важкі штори й старовинний комод, а тоді зазирнула до спальні господині. — Сашо, а ти казав, квартира велика… Нам тут утрьох буде тіснувато, якщо вирішимо трохи довше пожити. Слухай, може, займемо найбільшу кімнату? Мені вона, звісно, не дуже подобається… але заради тебе потерплю!

Валерію Дмитрівну затрусило.

— «Трохи довше»? — перепитала вона. — Сашеньку, я щось пропустила? Ви плануєте тут оселитися?

Син відвів очі.

— Мамо, розумієш… Ми квартиру в Києві, яку я орендував, здали. Вирішили, що поки поживемо тут, зекономимо. Весілля все з’їло. Ще й борги лишилися…

— Борги? — Валерія Дмитрівна повільно сіла в крісло. — Ти, з твоєю зарплатою в ІТ, заліз у борги заради одного дня в ресторані у Львові?

— А що такого? — втрутилася Олена, плюхнувшись на диван і витягнувши ноги. — Я ж наречена. Я мала виглядати на всі сто. І взагалі, Сашо, ти ж казав, що твоя мама нас підтримає. Ми ж родина.

— Підтримає? — Валерія Дмитрівна підняла брову. — Дитино, я свою підтримку вже надала — виховала сина й дала йому освіту. Тепер його черга підтримувати мене. А ти тут яким боком?

— Я його дружина! — Олена задерла підборіддя. — І маю право бути там, де мій чоловік.

— У цій квартирі, — повільно вимовила Валерія Дмитрівна, — право маю тільки я. Сашо, ти їй не пояснив ситуацію?

— Мамо, не зараз…

— Ні, саме зараз. Послухай мене, Лєночко. Ти прийшла в цей дім без запрошення. Ти не працюєш, не навчаєшся й, судячи з того, як щойно кинула куртку на мій комод, до порядку не привчена.

— Я не хатня робітниця! — вигукнула Лєна, схопившись із дивана. — Сашо, ти чуєш? Вона мене ображає! Ти ж казав, що це твоя квартира! Що ми її продамо й купимо будинок під Києвом!

Саша зблід.

— Своя квартира? — Валерія Дмитрівна повільно перевела на нього погляд. — Ти так їй сказав?

— Ну… я ж тут прописаний…

— Прописаний. Але власник один — я. Квартира оформлена на мене. Я її купувала, я за неї платила. І я вирішую, хто тут житиме.

Олена завмерла. Її солодка ввічливість розчинилася за секунду.

— Тобто на вас? — вона різко повернулася до Саші. — Ти ж казав, що це твоя нерухомість! Що ми її продамо, візьмемо кредит і купимо котедж! Ти мені брехав?

— Я не брехав… я просто…

— Ти бідний! — зірвалася вона. — Я на тебе пів року витратила! Думала, ти забезпечений чоловік! Відмовляла собі в дрібницях, чекала, поки «перспективи відкриються». Думала, продамо квартиру, купимо будинок, машину мені… А ти — порожнє місце!

— Лєно, заспокойся, — Саша спробував узяти її за руку, але вона різко відштовхнула його.

— Не чіпай мене! — вона повернулася до свекрухи. — Думаєте, ви найрозумніша? Все на себе переписали й радієте? Та без мене він узагалі пропаде! Хто йому буде натхнення давати? Ви?

— Натхнення? — Валерія Дмитрівна ледь посміхнулася. — Дитино, ти себе музою вважаєш? Ти звичайний паразит. Поки відчувала перспективу — співала про любов. Щойно з’ясувалося, що прав на житло немає — показала справжнє обличчя. Сашеньку, ти чуєш? Ось вона, твоя «любов до гробу».

— Та ви черства, — Лєна урвалася, зустрівшись із холодним поглядом господині.

— Геть, — спокійно сказала Валерія Дмитрівна. — Прямо зараз. Забирай свої речі й виходь.

— Сашо! Скажи їй! Ти ж чоловік!

Саша довго дивився на дружину. А потім тихо промовив:

— І справді, мам… Чого я тебе раніше не послухав? Лєно, йди. Будь ласка. Йди.

— Ти мене виганяєш? — вона зблідла. — У мене навіть на таксі грошей немає!

— На таксі я дам, — Валерія Дмитрівна відкрила сумочку й поклала купюру на тумбочку. — Їдь до своїх батьків. Нехай вони далі займаються твоїм «проєктом».

Лєна схопила гроші, зіштовхнула вазочку — та, на щастя, не розбилася — і, вигукуючи щось образливе, вискочила з квартири. Двері грюкнули. Саша повільно опустився на валізу й закрив обличчя руками.

— Пробач, мамо. Який же я був дурень…

— Був, — спокійно погодилася вона, поклавши руку йому на плече. — Головне — що був. Усім властиво помилятися. Гарні слова, молодість… Вона ж на десять років молодша за тебе, Сашо. Ти для неї був просто квитком у краще життя.

— Вона казала, що хоче дітей…

— Поки ти платив — казала.

Валерія Дмитрівна зітхнула.

— Скільки ти винен?

Саша назвав суму. Вона лише тихо хмикнула.

— Неприємно. Але переживемо. Ти поживеш у мене, закриєш борги. І запам’ятай: комуналку та продукти оплачуватимеш сам. І по дому допомагатимеш. Я тобі не Лєночка — прислуговувати не буду.

Саша вперше за вечір слабо всміхнувся.

— Дякую, мамо.

— Іди мий руки, — сказала вона вже м’якше. — Я пахлаву привезла. І чай хороший. Будемо лікувати нерви.

Саша розлучився швидко й без зайвого галасу. Спільного майна не було, дітей — тим більше. Те, що починалося як «велике кохання», закінчилося кількома підписами й короткою розмовою без емоцій.

Певний час він жив у матері, працював, поступово закривав борги та, здається, вперше за довгий час почав тверезо дивитися на життя. А вже за кілька місяців Валерія Дмитрівна помітила зміни. Саша став спокійнішим. Врівноваженішим. Почав більше посміхатися. Причина швидко з’ясувалася — він почав зустрічатися з Аллою, своєю подругою дитинства.

Аллу Валерія Дмитрівна знала прекрасно. Та виросла на її очах: розумна, стримана, без зайвого пафосу. Працює у фармацевтичній компанії, має стабільний дохід, самостійна. Уміє й вечерю приготувати, і бюджет розпланувати. І, що особливо тішило Валерію Дмитрівну, не страждає на хронічний шопоголізм і не женеться за показною розкішшю. Тому цього разу вона не втручалася. Не читала нотацій. Не перевіряла документи. Не влаштовувала допитів із прихованим підтекстом.

Вона просто спостерігала. І бачила головне: поруч з Аллою її син не намагався здаватися кимось іншим. Не перебільшував доходи. Не хизувався перспективами. Він був собою — і цього було достатньо.

Одного вечора, коли Саша з Аллою прийшли на чай, Валерія Дмитрівна впіймала себе на несподіваній думці: у квартирі вперше за довгий час панує спокій, а не напруження. Алла допомогла накрити на стіл без показної ініціативності, спокійно підтримувала розмову й не робила зауважень щодо «вінтажних» штор.

— У вас дуже затишно, — щиро сказала вона. — Тут відчувається характер.

Валерія Дмитрівна лише кивнула. З такою дівчиною, подумала вона, справді можна збудувати міцну родину. Без показухи. Без боргів заради одного дня. Без ілюзій про легке життя. А на міцному фундаменті — з повагою, працею і тверезою головою. І цього разу вона була майже впевнена: її син нарешті зробив правильний вибір.