Літній ранок у селі був тихим, лише пташки щебетали в кронах старих дубів. Сонце ледь пробивалося крізь густий туман, що огортав ліс неподалік.
У центрі села, в охайному будинку з блакитними віконницями, жила сім’я Коваленків: молоде подружжя Олена та Тарас, їхня п’ятирічна донька Соломія, а також мати Олени, пані Ганна, і батько Тараса, пан Микола. Здавалося б, ідилія, але в цій оселі вже давно панувала напруга.
Олена, енергійна 28-річна вчителька біології, любила ліс і все, що з ним пов’язано. Її пристрасть до грибів межувала з одержимістю. Вона могла годинами розповідати про відмінності між лисичками та сироїжками чи про те, як правильно сушити боровики.
Тарас, її чоловік, 30-річний програміст, хоч і підтримував дружину, частіше жартував над її хобі.
— Олено, ти б краще борщ варила, ніж ті гриби в банках маринувала, — сміявся він, сидячи за столом із ноутбуком.
— Тарасе, якби ти хоч раз пішов зі мною в ліс, то зрозумів би, що гриби — це не просто їжа, це ціла наука! — відповідала Олена, тримаючи в руках кошик, повний свіжих підберезників.
Пані Ганна, мати Олени, 55-річна вдова з гострим язиком, не поділяла захоплення доньки. Вона вважала гриби небезпечними й постійно бурчала:
— Олено, нащо тобі ті гриби? Краще б город копала, як нормальні люди.
Олена лише зітхала, звикнувши до материних докорів. Але справжня проблема була між Тарасом і пані Ганною.
Зять і теща не ладнали з першого дня. Ганна вважала Тараса ледачим, бо той працював удома, а не “на справжній роботі”. Тарас же дратувався через її постійне втручання в їхнє життя.
— Тарасе, ти б хоч траву на подвір’ї покосив! — гримала Ганна, стоячи на порозі.
— Ганно Петрівно, я ж працюю, у мене проєкт! — огризався Тарас, не відриваючись від екрана.
Тим часом пан Микола, батько Тараса, був людиною спокійною, але з власними дивацтвами. Йому було 60, і він обожнював гриби не менше за Олену, але збирав їх за своїм “методом” — вибирав лише найстаріші, які Олена вважала непридатними.
Це дратувало невістку.
— Миколо Івановичу, ці гриби вже як дерево! Їх не можна їсти! — обурювалася Олена, коли свекор приносив додому черговий кошик гнилих боровиків.
— Олено, ти молода, що ти знаєш? У мої часи такі гриби вважалися делікатесом! — відмахувався Микола, кидаючи здобич у каструлю.
Так і жили: Олена з Миколою сперечалися про гриби, Тарас із Ганною — про все на світі, а Соломія, маленька й безтурботна, бігала між усіма, намагаючись усіх помирити.
Одного серпневого дня Олена вирішила організувати сімейний похід за грибами. Вона сподівалася, що спільна справа хоч трохи згуртує родину.
— Усі йдемо в ліс! — оголосила вона за сніданком. — Соломія, ти любиш гриби, правда? Тарасе, тобі корисно вийти з дому. Мамо, Миколо Івановичу, ви ж не проти, еге ж?
Ганна скривилася:
— Я в той ліс не піду. Там комарі, кліщі.
— Мамо, я знаю, які гриби безпечні. Не хвилюйся, — запевнила Олена.
Микола, навпаки, пожвавився:
— Оце діло! Я покажу тобі, Олено, як справжні гриби збирати. Не ті твої “модні” лисички.
Тарас лише знизав плечима:
— Якщо це зробить тебе щасливою, Олено, я піду. Але не обіцяю, що не засну під деревом.
Наступного ранку родина вирушила в ліс. Соломія стрибала попереду, тримаючи маленький кошик, Олена йшла з книгою про гриби, Тарас плентався позаду з рюкзаком, а Ганна й Микола трималися осторонь одне від одного, бурмочучи щось собі під ніс.
Ліс зустрів їх прохолодою й ароматом хвої. Олена одразу кинулася шукати гриби, пояснюючи Соломії, як відрізнити їстівні від отруйних.
— Дивися, Соломійко, це маслюк. Бачиш, у нього слизька шапка? А це — бліда поганка, її чіпати не можна, — навчала вона.
Тарас, який нудьгував, раптом помітив великий гриб із червоною шапкою в білих цятках.
— Олено, це що, мухомор? — гукнув він.
— Так, Тарасе, і не чіпай його! — відповіла Олена.
Ганна, почувши це, не втрималася:
— Я ж казала, що тут усе отруйне! А ти, Тарасе, ще й мухомори тягнеш додому!
— Я не тягну, я просто питаю! — огризнувся Тарас.
Тим часом Микола знайшов старий, напівзогнилий боровик і радісно поклав його до кошика.
— Миколо Івановичу, викиньте це! — вигукнула Олена. — Цей гриб неїстівний!
— Ти, Олено, вчиш старших? Я сорок років гриби збираю! — обурився свекор.
Соломія, відчуваючи напругу, раптом сказала:
— А давайте влаштуємо змагання! Хто збере більше грибів, той переможе!
Усі здивовано переглянулися, але ідея сподобалася. Навіть Ганна, хоч і неохоче, погодилася.
— Добре, — сказала вона. — Але якщо я виграю, Олено, ти більше не тягнеш додому ці гриби.
— А якщо я виграю, мамо, ти спробуєш мій грибний суп! — відповіла Олена.
Змагання почалося. Олена з Соломією гасали між деревами, шукаючи ідеальні гриби. Тарас, який спочатку лише фотографував пейзажі для соцмереж, несподівано захопився.
Він знайшов цілу галявину лисичок і гордо показав їх Олені.
— Бачиш, я не такий уже й безнадійний! — усміхнувся він.
Олена розсміялася:
— Тарасе, ти мене дивуєш! Може, з тебе ще буде грибник.
Ганна, яка спочатку лише бурчала, раптом помітила, що Тарас намагається. Вона підійшла до нього, тримаючи в руках кілька підберезників.
— Тарасе, ти хоч знаєш, як ці гриби чистити? — запитала вона, але цього разу без звичної уїдливості.
— Та звідки мені знати, Ганно Петрівно? Покажете? — відповів він, усміхаючись.
Ганна, хоч і здивувалася, почала пояснювати, як правильно зрізати ніжку гриба. Вони розговорилися, і Тарас уперше за довгий час відчув, що теща не намагається його повчати, а просто ділиться досвідом.
— Знаєте, я в молодості теж гриби не любила, — зізналася Ганна. — Але чоловік мій, царство йому небесне, навчив мене їх цінувати. Він казав, що гриби — це як люди: кожен має свій характер.
Тарас кивнув, слухаючи її з несподіваною цікавістю.
— Може, я й справді мало знаю про гриби. І про вас, Ганно Петрівно, — визнав він.
Олена, яка спостерігала за цією сценою, не могла повірити своїм очам. Її чоловік і мати, які зазвичай не могли й хвилини провести без сварки, мирно розмовляли про гриби!
Але не все було так гладко. Микола, який збирав гриби окремо, приніс до галявини свій кошик, повний старих і сумнівних екземплярів. Олена, побачивши це, не стрималася:
— Миколо Івановичу, я ж просила! Ці гриби не можна їсти!
— Олено, не вчи мене! Я краще знаю, що їстівне, а що ні! — відрізав Микола.
Соломія, намагаючись розрядити ситуацію, запропонувала:
— Давайте я буду суддею! Покажіть свої гриби, і я скажу, хто переміг.
Усі погодилися, і Соломія почала оглядати кошики. Олена зібрала найбільше — її кошик був повний лисичок, маслюків і боровиків. Тарас здивував усіх своєю колекцією лисичок. Ганна зібрала небагато, але всі гриби були їстівними. А ось кошик Миколи викликав у Олени гримасу.
— Миколо Івановичу, половина ваших грибів — неїстівні! — заявила вона.
— Ти просто заздриш, що я знайшов рідкісні екземпляри! — огризнувся свекор.
Суперечка загострювалася, і навіть Соломія не могла їх заспокоїти. Тарас і Ганна намагалися втрутитися, але Олена й Микола були невблаганні.
— Я більше не хочу чути про ваші “рідкісні” гриби! — крикнула Олена.
— А ти думаєш, що ти одна тут експерт? — відповів Микола. — Я збирав гриби, коли ти ще в пелюшках була!
Повернувшись додому, родина була розділена: Олена з Миколою не розмовляли, а Тарас із Ганною, навпаки, здавалися ближчими, ніж будь-коли.
Олена вирішила приготувати грибний суп, щоб довести, що її гриби — найкращі. Вона запросила всіх на вечерю, сподіваючись, що їжа згладить конфлікт.
За столом панувала тиша, доки Соломія не сказала:
— Мамо, твій суп пахне, як ліс! А дідусь Микола казав, що його гриби теж смачні. Може, ви обидва праві?
Олена зітхнула й подивилася на Миколу.
— Миколо Івановичу, можливо, я була занадто різкою. Але я просто хочу, щоб усі були в безпеці.
Микола помовчав, а потім відповів:
— Може, я й справді переборщив із тими старими грибами. Але ти, Олено, могла б і м’якше сказати.
Вони посміхнулися одне одному, і напруга спала. Ганна, яка сиділа поруч із Тарасом, додала:
— А я, Тарасе, думала, що ти тільки в комп’ютері вмієш копирсатися. А ти он які гриби знайшов!
— Дякую, Ганно Петрівно. Може, я ще й борщ навчуся варити, — пожартував Тарас.
Усі розсміялися, і вечеря пройшла в теплій атмосфері.
Гриби, які спочатку були причиною чвар, стали мостом до примирення для Тараса й Ганни, але залишилися каменем спотикання для Олени й Миколи. Проте навіть вони почали розуміти одне одного краще.
Минув місяць. Олена й Микола домовилися разом вивчати гриби, об’єднавши її науковий підхід і його життєвий досвід.
Тарас із Ганною тепер частіше розмовляли, і теща навіть почала цікавитися його роботою.
Соломія ж була щаслива, що її родина нарешті стала дружнішою.
Наталія Веселка
