“Ти тоді була така мала, а вже розуміла, що мама мусить працювати. Ти ж навіть плакала, коли я йшла рано-вранці” – згадувала Надія. ” Я думала, ти не повернешся” – відповіла донька, обнімаючи матір
Надія дивилася у вікно, вдивляючись у вечірній дощ. Їй здавалося, що кожна крапля, яка стікала по склу, нагадувала її власні сльози — ті, що вона проливала в перші роки в Італії.
” Мамо, а ти пам’ятаєш, як ми приїхали сюди?” — раптом запитала її донька Софія, заходячи до кімнати.
Жінка повернулася до неї з теплою усмішкою, хоча в очах блищав легкий смуток.
— Як же не пам’ятати, доню? Це був початок нового життя, сповненого викликів і надій.
П’ятнадцять років тому вона разом із маленькою Софійкою вирушила в дорогу до чоловіка.
Все в середині розривалося від страху і невідомості, але водночас мрії про краще життя, про можливість дати доньці майбутнє без тривог і нестачі переважали інші почуття.
Перший час був найважчим. Чужа країна, незнайома мова, постійне відчуття, що ти тут тимчасово, що ось-ось повернешся додому.
” Ти тоді була така мала, а вже розуміла, що мама мусить працювати. Ти ж навіть плакала, коли я йшла рано-вранці?”
Софія кивнула, сідаючи поруч: “Я боялася, що ти не повернешся. А ще я боялася чужих дітей у школі, вони сміялися з мого акценту”.
Надія стиснула її руку. Як же вона тоді переживала, коли чула від доньки, що та відчуває себе чужою серед однолітків.
Але Софія вперто вчила мову, намагалася не звертати уваги на насмішки.
Зрештою, через два роки вони прийняли важке рішення: Софія повернулася до України, а батьки залишилися працювати.
” Знаєш, коли ти поїхала, ми з татом спустошені сиділи в квартирі. Ми мріяли про велике майбутнє для тебе, але воно вимагало багато роботи та розлуку.
” А тепер я тут, і ти знаєш, мамо, я не шкодую. Я розумію, чому ви так вчинили. Бо інакше нічого б не вийшло”.
Надія кивнула. Доля заробітчан завжди однакова: ти їдеш заради майбутнього своїх дітей, але не бачишся з ними.
Згодом вона знайшла постійну роботу на м’ясокомбінаті. Було важко — фізично і морально.
Втома, руки після роботи боліли та затерпали. З кожним днем ставала тяжче.
Чоловік теж працював, і разом вони підтримували одне одного.
Зв’язок із рідними вдома підтримувати було складно. Спочатку лише дорогі телефонні дзвінки на домашній.
Потім мобільні телефони, які вони купили батькам, щоб бодай інколи чути їхні голоси.
І кожен раз — одне й те саме запитання:” Коли ви повернетесь?”
І кожного разу відповідь була невизначеною.
Минали роки, вони облаштувалися, змирилися з тим, що повернення відкладається. Часом збиралися з іншими українцями — на свята, в українському храмі.
Бо хоч вони були далеко, серце їхнє залишалося в Україні.
” Мамо, а ти колись думала, як би склалося життя, якби ви не поїхали?”- несподівано спитала Софія.
Надія замислилася. У кожній третій хаті в їхньому селі хтось за кордоном.
Люди виїжджають, бо не можуть вижити вдома.
Але в душі вона завжди вірить, що одного дня Україна зміниться, що їхня земля стане справді європейською не лише на словах, а й на рівні життя.
Вона обняла доньку і прошепотіла:” Ми повернемося, рідна. Не знаю коли, але обов’язково повернемося”.
За вікном дощ усе ще дрібно стукав у шибку, ніби теж вірив у те, що одного дня всі українці зможуть гідно жити на своїй землі.
Олеся Срібна
