– Я чекала на нього п’ятнадцять років. Спершу з плачем під ковдрою, потім із гнівом у спортзалі, а останні роки — з байдужістю. Я викреслила його з усіх документів, зі своєї пам’яті та свого серця. І от він тут. Стоїть на моєму порозі і запитує, чи не підкажу я йому, хто він такий і чому в його кишені фотографія маленької дівчинки з моїм обличчям.
Неділя в родині Марини та Олексія завжди була днем священного спокою. Це був єдиний час на тижні, коли Марина, успішний адвокат із кримінальних справ, не перевіряла пошту, а Олексій, архітектор, не малював креслення нових бізнес-центрів. Сніданок тривав годину, кава була міцною, а розмови — лінивими.
— Ти чув цей звук? — Марина відірвалася від тосту з авокадо. — Ніби хтось намагається відкрити наші гаражні ворота… але дуже ритмічно.
Олексій прислухався. З вулиці, де під самим будинком розташовувався їхній індивідуальний гараж, долинало рівномірне «тум-тук-тук», яке згодом перейшло у впевнений акорд акустичної гітари.
— Можливо, підлітки розважаються? — знизав плечима Олексій. — Піду гляну, поки вони не вирішили, що наші ворота — це полотно для графіті.
Марина спостерігала з вікна другого поверху. Вона бачила, як Олексій вийшов на під’їзну доріжку, зупинився як укопаний, а потім повільно опустив руки. Біля гаража на старому шкіряному кейсі сидів чоловік. На ньому були потерті джинси, важкі черевики і шкіряна куртка, яка бачила кращі часи, але все ще виглядала стильно. Сиве волосся було зібране у хвіст, а на лівій руці, що впевнено тримала гриф гітари, виднілося татуювання: яскрава синя блискавка і напис «No Regrets».
Марина відчула, як холодний піт проступив на спині. Вона знала цю куртку. Вона знала ці тонкі, довгі пальці піаніста, які тепер чомусь перебирали струни гітари. Вона знала цей профіль.
Це був Віктор. Її батько, який пішов з дому за сигаретами п’ятнадцять років тому і забув повернутися, залишивши Марину з мамою та боргами за квартиру.
Коли Марина вибігла на вулицю, чоловік підвів голову. Його очі були яскраво-блакитними, як і в її пам’яті, але в них не було ні впізнавання, ні провини. Тільки легка, втомлена цікавість.
— Вікторе? — голос Марини здригнувся, що було для неї неприпустимою слабкістю.
Чоловік повільно відклав гітару. — Вибачте, пані… Ми знайомі? Мені сказали за цією адресою, що тут живуть люди, які можуть знати, чий це ключ.
Він простягнув на долоні старий мідний ключ із брелоком у вигляді маленької гітари. Марина впізнала його — це був ключ від їхньої старої квартири, яку вони продали десять років тому.
— Ти… ти що, жартуєш? — Марина зробила крок вперед, її кулаки стиснулися. — П’ятнадцять років! П’ятнадцять років ти десь вештався, а тепер прийшов сюди грати комедію з ключами? Хто тобі дав нашу адресу?
— Марино, тихіше, — Олексій підійшов до дружини, обережно торкаючись її плеча. — Подивися на нього. Він не схожий на людину, яка жартує.
Віктор виглядав розгубленим. Він дістав із внутрішньої кишені куртки пожмаканий аркуш паперу.
— Я прокинувся місяць тому в шпиталі в Празі. Без документів. Тільки з цією курткою і гітарою. Лікарі кажуть — ретроградна амнезія. Якийсь напад, травма… я не знаю. У підкладці куртки був зашитий цей папірець із вашою новою адресою та моїм ім’ям. «Віктор. Скандинавська, 12». Я приїхав дізнатися, хто я такий.
Марина засміялася — це був сухий, нервовий сміх.
— Ти хочеш знати, хто ти? Ти — людина, яка пропустила моє повноліття, моє весілля, смерть моєї матері. Ти — музикант-невдаха, який завжди казав, що сім’я — це «клітка для таланту». А тепер ти хочеш, щоб я повірила, що ти просто забув, як нас покинув?
Попри протести Марини, Олексій не зміг вигнати чоловіка на вулицю. Було щось у Вікторі таке, що не в’язалося з образом підступного втікача.
— Марино, він не піде до готелю, у нього немає грошей. Тільки гітара і чеський сертифікат про виписку. Давай хоча б на одну ніч поселимо його в гаражній кімнаті? Ти ж знаєш, там облаштована гостьова зона, опалення є, окремий вхід. Ми не пустимо його в дім, якщо ти так хочеш. Але ми маємо розібратися.
Наступні два дні перетворилися на сюрреалістичну драму. Марина спостерігала з вікна, як Віктор виносив гітару на поріг гаража і грав. Він грав неймовірно — складні джазові імпровізації перепліталися з класичним роком. До нього почали підходити сусіди. Навіть суворий пан Василь зупинився, щоб послухати «The House of the Rising Sun».
Марина вирішила провести «допит». Вона взяла теку з документами і пішла до гаража.
Віктор сидів на розкладному ліжку, розглядаючи фотографію маленької Марини, яку він знайшов у своєму кейсі.
— Це ти? — тихо запитав він. — Тут написано «Маринці 5 років». У мене таке відчуття, ніби я пам’ятаю цей бант… але не пам’ятаю твого голосу.
— Досить, Вікторе, — Марина поклала теку на стіл. — Я адвокат. Я бачила сотні людей, які намагалися уникнути відповідальності. Амнезія — це класика. Розкажи мені, де ти був усі ці роки? У Празі? Грав у переходах? Чи, можливо, став рок-зіркою, як мріяв?
— Я не знаю, Марино, — він подивився на своє татуювання. — «No Regrets»… Мабуть, я був дуже самовпевненим ідіотом, якщо написав це на собі. Бо зараз мені страшно. Якщо я тебе покинув… значить, я був поганою людиною. І те, що я цього не пам’ятаю, не робить мене кращим.
Марина не була б собою, якби не почала розслідування. Вона зв’язалася зі своїми колегами в Чехії. Через тиждень прийшла відповідь.
Віктор справді грав. Але не на стадіонах. Він був сесійним музикантом у невеликих клубах Праги. Його знали як «Віктора-мовчуна». Він жив скромно, ні з ким не зближувався. А місяць тому його знайшли непритомним на вулиці після виступу — мікроінсульт, що спричинив втрату пам’яті.
Але була ще одна деталь. У його квартирі в Празі знайшли стоси невідправлених листів. Усі вони були адресовані Марині.
Марина принесла ці копії листів у гараж. Вона кинула їх на стіл.
— Чому ти їх не відправляв? Якщо ти пам’ятав, де я, чому мовчав п’ятнадцять років?
Віктор почав читати. Його руки тремтіли. «Маринко, сьогодні я заробив на першу хорошу гітару. Хотів надіслати тобі гроші, але соромно. Що ти скажеш? Що батько-втікач відкуповується?» «Маринко, я бачив твою сторінку в інтернеті. Ти стала адвокатом. Ти така серйозна на цих фото. Я боюся тобі дзвонити. Ти скажеш, що я тобі не потрібен. І ти будеш права».
— Я боявся, — прошепотів Віктор, піднімаючи очі на доньку. — Я знав, хто я. Я знав, що я вчинив боягузливо. І я просто писав ці листи в нікуди, щоб не збожеволіти від самотності. А тепер мозок просто… вимкнув цю біль. Захисна реакція.
Минув місяць. Віктор все ще жив у гаражі, але тепер двері в будинок для нього були відчинені. Він допомагав Олексію з дрібним ремонтом, готував дивовижний чеський гуляш і… вчив Марину грати на гітарі. Ті самі три акорди, які він почав показувати їй у п’ять років, перш ніж зникнути.
— Знаєш, — сказала Марина одного вечора, сидячи поруч із ним на порозі гаража. — Я не можу тебе пробачити. Те, що ти забув свій вчинок, не означає, що він зник. Моє дитинство без батька все ще зі мною.
— Я розумію, — відповів Віктор, перебираючи струни. — Прощення — це не стирання пам’яті. Це вибір жити далі. Я не можу повернути тобі ті п’ятнадцять років. Але я можу бути тут зараз. Якщо ти дозволиш.
Марина подивилася на його татуювання. — «No Regrets» — це не про те, щоб не шкодувати про минуле, тату. Це про те, щоб жити так, щоб не шкодувати про сьогоднішній день.
Віктор вперше посміхнувся — щиро і сумно. Він взяв гітару і почав грати мелодію, яку Марина згадала миттєво. Це була колискова, яку він співав їй у дитинстві. Він не пам’ятав слів, але його пальці пам’ятали музику.
Віктор не залишився в гаражі назавжди. Марина допомогла йому відновити документи, і вони разом знайшли йому невелику студію неподалік. Він почав викладати музику дітям у місцевому центрі мистецтв.
Пам’ять до нього так і не повернулася повністю. Він досі не пам’ятає день свого від’їзду. І, можливо, це на краще. Бо замість того, щоб жити в тіні старої провини, він отримав шанс написати абсолютно нову історію.
Олексій часто заходить до нього «на вогник» у гараж, який вони перетворили на музичну майстерню. А Марина… Марина іноді приходить туди, коли їй важко після суду, сідає на старий кейс і просто слухає. Бо виявилося, що навіть якщо серце адвоката загартоване роками битв, воно все одно знає ритм батьківської гітари.
Вони пройшли цю ситуацію як дорослі люди. Без істерик, без нереалістичних хепі-ендів, але з усвідомленням: минуле змінити не можна, але можна побудувати майбутнє, де в гаражі замість мотлоху живе музика і надія.
