— Я давно хотіла сказати, але терпіла, — почала Галина Петрівна, дивлячись поверх окулярів. — Ви зі мною поводитесь як із прислугою. Наче я зобов’язана няньчити вашого сина за першим покликом. — Ми ж лише пару разів просили посидіти з Кирилом, — приголомшлено промовила Анна.
Анна стояла біля плити, помішуючи овочевий суп. Аромат моркви та зелені м’яко стелився кухнею. На підвіконні клубочилася пара від чайника, а за вікном мрячив дрібний осінній дощ.
На високому дитячому стільчику сидів Кирило — пухкий дворічний карапуз із зосередженим обличчям. Він методично розмазував по столику ложкою яблучне пюре і з серйозним виглядом спостерігав, як краплі падають на його рукав.
— Мама, ам! — голосно заявив він, вимогливо постукуючи ложкою по підносу.
— Зараз, котику, охолодимо, — усміхнулася Анна і подула на ложку з супом. — Бачиш, гаряче ж було.
Кирило захихотів, показавши ряд крихітних зубів, і потягнувся до матері. Світ здавався спокійним і затишним, поки не пролунав різкий дзвінок у двері. Дзвінок пролунав так наполегливо, ніби за дверима стояла людина, впевнена у своєму праві увійти. Анна здригнулася — гостей вони не чекали. Чоловік, Ігор, мав повернутися тільки до вечері.
Серце неприємно кольнуло тривогою. Вона витерла руки об рушник, підійшла до дверей і подивилася у вічко. На сходовому майданчику стояла Галина Петрівна — свекруха. Анна на мить заплющила очі. «Тільки не зараз…» — майнула думка. Обличчя свекрухи виражало той самий стан, який Анна потай називала «режим тривоги». Губи стиснуті, погляд холодний, руки стиснуті, поряд — валізка на коліщатках.
— Галино Петрівно! Як несподівано… — вимушено посміхнулася Анна, відчиняючи двері. — Ми вас не чекали…
— А що, тепер до сина без запрошення не можна? — з порогу обурилася та, переступаючи поріг. — У власній квартирі, бачте, небажаний гість!
Анна відступила, даючи їй пройти.
— Ні-ні, що ви, просто я не встигла прибрати після обіду…
— Так я й бачу, — озирнулася свекруха. — На полиці пил. З дитиною, звісно, важко, але не до такого ж стану!
Анна відчула, як щоки заливає жар.
— Я не встигла все прибрати, — тихо промовила вона.
— Усе ясно. В Ігоря такого безладу в дитинстві не було, — відрізала Галина Петрівна. — Я і з візочком гуляла, і готувала, і чисто було.
З кухні пролунав крик Кирила. Анна кинулася до сина. Коли повернулася, свекруха вже зняла пальто й поставила валізу біля стіни. «Ось і почалося», — зітхнула Анна, не знаючи, чого чекати далі.
Поки Анна заспокоювала сина, Галина Петрівна зайняла вітальню — сіла в центрі дивана, поставивши валізу біля ніг, і озирнулася, наче перевіряючи, наскільки «погіршало господарство». Коли Анна повернулася з Кирилом на руках, свекруха вже чекала.
— Ну от, — сказала вона навмисно голосно, — бабуся приїхала! Кириле, йди до мене!
Хлопчик притулився до матері, нахмурився і відвернувся.
— Він вас просто не впізнав, — спробувала згладити ситуацію Анна. — Давно не бачились.
— Та що ти кажеш! — обурилася Галина Петрівна. — Дитина має впізнавати рідних! Ти його розбещуєш, ось що. Весь час на руках тягаєш, а потім дивуєшся, що він до людей не тягнеться.
Анна стримано посміхнулася, опускаючи погляд.
— Йому всього два роки, він ще лякається, якщо хтось різко говорить.
— Я, між іншим, мати двох дітей! — свекруха випросталася. — В Ігоря в його віці був суворий режим. І на руки я його брала за розкладом, а не за настроєм. А тепер діти всі у вас нервові — тому що мами в них надто м’які!
Кирило невдоволено зайорзав, і Анна обережно погладила його по спині.
— Ходімо, котику, покажемо бабусі твої іграшки, — сказала вона примирливим тоном.
— Не треба мені іграшки, я не за цим прийшла, — обірвала її свекруха. — Я, власне, хотіла поговорити.
Анна сіла навпроти, відчуваючи, як напруга в кімнаті збирається.
— Звісно, слухаю вас.
— Я давно хотіла сказати, але терпіла, — почала Галина Петрівна, дивлячись поверх окулярів. — Ви зі мною поводитесь як із прислугою. Наче я зобов’язана няньчити вашого сина за першим покликом.
— Вибачте, що? — здивувалася Анна. — Ми ж просили вас лише пару разів…
— А навіщо просити? — перебила та. — Ви ставите мене перед фактом! «Мамо, ми з Ігорем у кіно», «Мамо, подруга в Анни приїхала» — і все. Наче в мене немає свого життя!
Анна розгублено подивилася на неї.
— Ми думали, ви не проти… Ви ж погоджувалися.
— Погоджувалася, тому що син просив! А тепер ось думаю: може, вистачить? — голос свекрухи став гучнішим. — Я не зобов’язана бігати з візочком по холодних дворах!
— Але тоді була тепла погода, — обережно заперечила Анна. — Плюс п’ятнадцять.
— Для моїх суглобів — це мороз! — парувала Галина Петрівна.
Анна зрозуміла: сперечатися марно. Кожне слово свекрухи — заздалегідь заготовлений докір. І це була лише прелюдія до чогось більшого. Анна відчувала, як серце калатає десь у горлі. Сидіти навпроти свекрухи, на обличчі якої застиг вираз ураженої гідності, було нестерпно.
— Галино Петрівно, — обережно почала вона, — чесно, я не розумію, про що ви говорите. Ми ніколи не хотіли, щоб ви почувалися зобов’язаною.
— Звісно! — сплеснула руками та. — Ви ж усі тепер «модні» — все через слово «не хотіли». А по факту я у вас — безкоштовна няня!
— Це неправда, — тихо промовила Анна. — За останні три місяці ми просили вас лише двічі. Один раз, коли ми з Ігорем ходили в кіно, і ще раз — коли приїжджала моя подруга з Чернівців.
— Двічі! — передражнила свекруха. — А якби я захворіла в один із цих «разів»? Ви взагалі про мене думаєте? У мене тиск, спина, суглоби… А ви: «Галино Петрівно, посидьте з Кирилом». А якщо мені стане погано?
Анна хотіла сказати, що вона завжди пропонує допомогу, що готує для свекрухи улюблений салат, що дякує від щирого серця, але розуміла — все це марно.
— Ми не хотіли вас навантажувати, — промовила вона якомога м’якше. — Просто ви самі казали, що сумуєте за онуком…
— Сумувати і няньчитися — не одне й те саме! — різко обірвала та. — Я хочу бачити Кирила, але тоді, коли мені зручно, а не коли ви вирішите!
У голосі свекрухи з’явилися фальшиві нотки жалю до себе. Анна впізнала цей тон — він завжди означав початок сварки.
— А Ігор, між іншим, зовсім забув, що в нього є мати, — продовжувала Галина Петрівна. — Тиждень не дзвонив! Тиждень!
— Але він дзвонив вам у суботу, я пам’ятаю, — обережно сказала Анна. — Розмовляв хвилин п’ять.
— П’ять хвилин — це не дзвінок, а відмазка! — різко відповіла свекруха. — Все! Я зрозуміла! Ви мене витісняєте з життя сина й онука. Я вам більше не потрібна!
Анна розгублено відкрила рота, але не встигла нічого сказати — з передпокою почулося клацання замка. Ігор повернувся додому.
— Привіт… — втомлено промовив Ігор, знімаючи взуття. — Що тут відбувається? Чому Кирило плаче?
Він завмер біля дверей, побачивши матір, яка сиділа в центрі дивана з трагічним виразом обличчя, і дружину — зблідлу, з дитиною на руках.
— Ось, сину, — почала Галина Петрівна, — подивися, до чого мене довела твоя жінка! Сказала, що я їм не потрібна, що я погана бабуся!
Анна остовпіла.
— Що?! — видихнула вона. — Я нічого такого не говорила!
— А що я, по-твоєму, мала зрозуміти з твого тону?! — підвищила голос свекруха. — Ти мені ясно дала зрозуміти, що я вам заважаю!
Ігор подивився на дружину, потім на матір.
— Мамо, зачекай, будь ласка. Давай спокійно. Анно, поясни, в чому справа.
— Я просто сказала, що ми рідко просимо її посидіти з Кирилом, — спробувала пояснити Анна. — А вона вирішила, ніби я її звинувачую.
— Бачиш! — тут же скрикнула Галина Петрівна. — Вона виправдовується, значить, винна! Все з вами ясно! Ви невдячні!
Кирило почав плакати ще голосніше, і Ігор, не витримавши, взяв його в дружини.
— Мамо, будь ласка, не треба при дитині, — втомлено сказав він.
— Ось! — вигукнула свекруха. — Ти одразу до неї! Навіть не спитав, як я себе почуваю! Я для тебе тепер ніхто! Все, годі, я йду! Не буду більше заважати вашому сімейному щастю!
— Мамо, перестань, — зітхнув Ігор. — Ніхто тебе не гнав.
— Не вмовляй! — відмахнулася вона. — Я все зрозуміла. Іду й не повернуся.
Вона схопилася, схопила валізу, накинула пальто й вилетіла в передпокій. Анна стояла посеред вітальні, відчуваючи, як усередині щось ламається. З передпокою долинали схлипування і приглушені слова Ігоря:
— Мамо, будь ласка, не влаштовуй спектакль… Звісно, ми тебе любимо…
Клацнули двері. Тиша зависла в повітрі, важка, як після грози. Ігор повернувся у вітальню, втомлений і пригнічений.
— Ну і що це було? — запитав він глухо.
Анна подивилася на нього, не вірячи, що той справді не розуміє.
— Це було те, заради чого вона прийшла, — відповіла вона тихо. — Щоб образитися.
Ігор опустився на диван і закрив обличчя руками. Він розумів: що б він не зробив, обидві сторони вважатимуть його винним.
Вечір опустився тихо і в’язко. Кирило вже спав, дихаючи рівно і спокійно, наче нічого не сталося. Анна сиділа на краю ліжка, дивлячись на сина і не відчуваючи полегшення — тільки порожнечу. У вітальні Ігор ходив взад-вперед, наче шукав слова.
— Анно, — нарешті промовив він, — я розумію, тобі важко… але, може, ти теж могла б бути трохи м’якшою?
Вона повільно повернула голову.
— М’якшою? — повторила тихо. — Я нічого їй не сказала, Ігорю. Жодного грубого слова. Все, що я робила — це захищалася.
— Я не звинувачую, — спробував пояснити він. — Просто мама запальна, ти ж знаєш. Треба вміти з нею по-іншому.
Анна стиснула пальці, щоб не зірватися.
— По-іншому? Може, лягти під ноги і вибачитися за те, чого не робила? Це по-твоєму «по-іншому»?
Ігор опустив очі.
— Я не хочу сварок.
— А я хочу спокою, — відрізала Анна. — І хочу, щоб мій син pic у домі без криків і докорів.
Вона встала і підійшла до нього.
— Давай просто більше не будемо просити твою маму про допомогу. Наймемо няню, коли треба, і все.
— Вона образиться ще сильніше, — зітхнув Ігор.
— Вона образиться в будь-якому разі, — спокійно відповіла Анна. — Якщо попросимо — скаже, що використовуємо. Якщо не попросимо — що віддаляємо. Ми не можемо виграти в цій грі.
Він сів на диван, потер скроні.
— Я подзвоню їй увечері, спробую поговорити…
— Не треба, — м’яко зупинила його Анна. — Зараз вона чекає на твій дзвінок, щоб переконатися, що перемогла. Не давай їй цього задоволення.
Ігор мовчав. Анна підійшла до сплячого сина, поправила ковдру.
— Я не хочу, щоб Кирило pic і бачив, як хтось маніпулює почуттями, — тихо сказала вона. — Нехай він вчиться доброті, але не слабкості.
Ігор встав, підійшов, обійняв дружину.
— Ти маєш рацію, — сказав він нарешті. — Більше жодних сцен.
І вперше за довгий час у квартирі запанував спокій. Ненадовго — але все ж спокій.
Минув місяць. За вікном стояв сірий листопад. Анна варила каву, коли задзвонив телефон. На екрані висвітилося ім’я: «Галина Петрівна». Вона мовчки передала трубку Ігорю. Той зітхнув, ніби готувався до іспиту.
— Алло, мамо.
— Чому не дзвониш? — пролунав холодний голос.
— Думав, ти образилась, — спокійно відповів він.
— Я й образилась! — сказала вона. — Але бачу, що ви вперті. Вирішила сама зателефонувати, а то, мабуть, уже й забули, що я жива!
— Ми не забули, мамо, — тихо сказав Ігор. — Просто не хотіли тебе турбувати.
— Ага! Звісно! — з іронією протягла свекруха. — Тільки не думайте, що я тепер одразу побіжу сидіти з Кирилом.
— Ми й не просимо, — спокійно відповів син. — У нас тепер няня допомагає. Марина, знайома Анни.
Зависла пауза.
— Що?! — різко підвищила голос Галина Петрівна. — Якась чужа жінка сидить з моїм онуком?!
— Чому чужа? — втрутилася Анна, не витримавши. — Я її добре знаю. Вона добра, надійна. Кирило її обожнює.
— Все одно! — спалахнула свекруха. — Як можна довіряти дитину сторонній?! Коли в нього є бабуся!
— А бабуся двічі посиділа і звинуватила нас, що ми її використовуємо, — спокійно зауважив Ігор.
— Так ось ти тепер мені пригадуєш?! — зірвалася Галина Петрівна. — Замість подяки — докори! — її голос тремтів від образи. — Все ясно! Я вам заважаю навіть по телефону!
Вона кинула трубку. Ігор мовчки подивився на екран, потім перевів погляд на дружину. Анна лише втомлено усміхнулася.
— Що, знову образилась?
— Схоже, що так, — зітхнув він. — До наступного дзвінка.
Вони перезирнулися й засміялися — тихо, майже пошепки. У цій тиші не було злості. Тільки втома і трохи полегшення. Тепер у їхньому домі не було гучних візитів і нескінченних докорів. Тільки запах кави, дитячий сміх із кімнати і спокій, якого вони так довго чекали.
