Два дні тому Ніна отримала документ про право власності. Тепер будинок в Одесі офіційно був записаний на неї та її чоловіка. Ніна була щаслива: їй не терпілося вирушити у відпустку, добре відпочити, виспатися, накупатися в морі, а потім підготувати будинок до оренди. Вони із Захаром сподівалися, що за кілька сезонів зароблять гроші, щоб оновити автомобіль.
Жити біля моря постійно вони не планували — знайти роботу за фахом там непросто. Але приїжджати туди на відпочинок і ще й отримувати додатковий дохід від оренди — чудова ідея. Це вкладення Ніна вважала дуже вдалим і мріяла про поїздку до свого нового будинку.
Повернувшись з роботи, жінка взялася готувати вечерю. Захар просив зробити голубці, а сам поїхав забирати матір. Раїса Степанівна кілька днів гостювала у своєї подруги Світлани на дачі. І Ніні за цей час дихалося напрочуд легко.
Після розлучення зі своїм чоловіком Раїса Степанівна перебралася до сина та невістки. Майно вона ділити не стала, запевняючи, що житиме на дачі, адже там умови цілком підходили для проживання цілий рік. Та це були лише слова. Ніна відразу зрозуміла: якщо свекруха вирішить оселитися з ними надовго, у родині почнуться сварки.
Так і сталося. Через Раїсу Степанівну подружжя часто сперечалося — дрібниці, але все одно неприємно. Коли Захар повернувся додому зі свекрухою, Ніна запросила їх до столу.
— Могла б і рибки купити, посмажити, — невдоволено кинула Раїса Степанівна.
— Але ж я днями готувала рибу, а ви тоді казали, що не переносите її запах, — здивувалася Ніна.
— Так, хека я не люблю. А от якби форель була — їла б із задоволенням, — буркнула свекруха.
Ніна лише мовчки зітхнула. Вони з Захаром жили дуже скромно — усі заощадження пішли на купівлю будинку в Одесі. Раїса Степанівна це чудово знала, але удавала, що ні. Ніна вирішила не звертати уваги на її зауваження. У жінки були інші мрії — море, тепле сонце й власний дім, у якому поки що панував спокій.
Ніна помила посуд і пішла спати. Відтоді як повернулася свекруха, вона відчувала себе в рідному домі ніби гостею. Молодій жінці не хотілося зайвий раз виходити з кімнати — кожна зустріч із Раїсою Степанівною закінчувалася якимось докором. Свекруха постійно знаходила причину, щоб бурчати: то двері у туалет, мовляв, гримають занадто голосно — у неї ж тиск й чутливий сон, то хтось уночі зайшов на кухню — вона прокинулася і вже не може заснути.
— Люба, ти зовсім без настрою. Це через маму? — обережно спитав Захар, коли вони лягли в ліжко.
— Ти ж сам усе бачиш, — тихо відповіла Ніна. — Мені дуже важко. Твоїй мамі ніколи нічого не подобається. Як би я не старалася — їй не догодиш. Вона цього не оцінить. Вона ж казала, що буде жити на дачі. А чому тоді досі у нас?
— Люба, ти зрозумій, мамі зараз важко. Вона переймається через розлучення з батьком. Вони стільки років разом прожили… От тому вона така. Але не хвилюйся, я з нею поговорю, — пообіцяв чоловік.
— Добре, любий, — відповіла Ніна й всміхнулася.
Його слова трохи заспокоїли її. Вона справді хотіла підтримати Раїсу Степанівну, але та була надто складною жінкою — сварливою, дріб’язковою, завжди мала рацію. З нею неможливо було поговорити — кожне слово перетворювалося на лекцію «як треба робити правильно».
Іноді Ніна навіть розуміла свого свекра. У глибині душі вона не розуміла, чому він подав на розлучення. Стільки років жити поруч з жінкою, яка керує всіма навколо, — не кожен витримає.
Наступного ранку начальниця подзвонила й сказала, що Ніна може взяти вихідний. І жінка зраділа, однак пригадала, що цілий день доведеться провести вдома зі свекрухою й зрозуміла, що краще б пішла на роботу. Це для неї було справжнім випробуванням. Вона навіть подумала поїхати до батьків. Поки збиралася, Раїса Степанівна встигла знайти привід для нових докорів:
— Хто так миє підлогу? Ти ж тільки бруд розмазуєш! Посудомийною машиною користуються лише ледачі! — бурчала вона. — Підлогу треба мити руками, з водою, а не отим пилососом. Він же не відмиє по-справжньому!
У Ніни часом свербіли руки дати свекрусі ганчірку й сказати: «Раз вам не подобається — мийте самі». Але вона щоразу зупинялася, рахувала до десяти й змушувала себе мовчати.
Того дня Раїса Степанівна зайшла далі, ніж будь-коли:
— Я давно хотіла тобі сказати. Раз ви купили собі дім в Одесі — їдьте туди жити. А квартиру звільніть, я хочу жити сама. Мені з вами незручно. І, якщо чесно, ти мені не подобаєшся. Ти не господиня, — холодно промовила вона.
— Вибачте, що ви сказали? — Ніна аж заніміла.
— Не прикидайся, ніби не почула. Я хочу побути сама. Мені треба прийти до тями після розлучення. А те, що ти весь час у мене перед очима, мене нервує. Роботу знайдете і в Одесі. Не обов’язково ж за фахом — можеш продавчинею піти. Магазинів там повно. А Захар — майстер на всі руки, не пропаде.
Від почутого Ніна спершу мовчала. А тоді рівно, але твердо сказала:
— Раїсо Степанівно, ви забуваєте, що це моя квартира. Ви поводитеся тут, наче господиня, але це занадто. Якщо вам потрібно пожити окремо — будь ласка, ніхто не тримає. Їдьте на дачу. Вона ж у вас для цього й облаштована. Ви самі казали, що переїдете туди. Чого ж не поспішаєте?
— Як ти смієш, так зі мною розмовляти?! — вигукнула свекруха. — Немає у вас, молодих, ніякої поваги до старших! Подивимось, що скаже Захар, коли дізнається, яким тоном ти говорила з його матір’ю! Після того як ти вийшла заміж, у тебе нічого свого не залишилося. Все майно — спільне! Для чого купувати дім на морі, якщо сидите тут?
— А от це вже наше із Захаром діло, — відповіла Ніна, відчуваючи, як у серці підіймається хвиля давно стриманого обурення. — І вам, Раїсо Степанівно, краще не втручатися.
Уперше за весь час вона не відвела очей. Уперше сказала те, що давно носила в собі.
Ну що ж — раз Раїса Степанівна першою переступила межу, Ніна теж більше не збиралася мовчати. Власний дім перетворився для неї на пастку, де кожен рух здавався зайвим, а кожне слово — викликом. Пора було це припиняти. Її м’якість і небажання сваритися зробили свекруху впевненою у своїх вчинках та висловлюваннях. І тепер Ніна усвідомила: якщо не поставити Раїсу Степанівну на місце, далі буде тільки гірше.
Вона вирішила не їхати до батьків, хоч думка така й промайнула. Серце палало образою й втомою, і коли Захар повернеться з роботи, вона хотіла розказати йому все. Чесно, спокійно, але без відступів: або його мати виїжджає на дачу, або починає ставитися з повагою. Терпіти образи й докори вона більше не буде.
Увечері Захар прийшов похмурий. Мати встигла йому зателефонувати й поскаржитися, що через невістку у неї піднявся тиск й вона ледве тримається на ногах.
— Ніно, що трапилося? — запитав він, сідаючи поруч. — Я ж просив тебе трохи потерпіти. Мамі зараз дуже важко.
— Захаре, я терпіла. Довго. Але досить. Якщо твоя мама залишиться тут, я подам на розлучення. Я не можу більше жити під одним дахом з людиною, яка мене не поважає.
Захар довго мовчав. Потім зітхнув і сказав:
— Якщо ти так наполягаєш, я поїду з мамою на дачу. Не можу ж я залишити її саму в такому стані.
Для Ніни ці слова стали холодним душем. Вона лише гірко посміхнулася:
— Що ж… нехай усе буде, як буде.
Радість від купівлі будинку біля моря зникла, ніби її й не було. У душі залишилися лише порожнеча й спокій. Захар поїхав із матір’ю, телефонував щодня — коротко, обережно, ніби перевіряв пульс їхніх стосунків. Але Ніна не хотіла цих розмов. Вона бачила: чоловік повністю слухається матір.
Минуло три місяці. Ніна перенесла відпустку, занурилася в роботу, аби тільки не думати. Захар не приїжджав, не кликав, не цікавився по-справжньому. Між ними розрослася тиша, схожа на стіну. Від колишнього кохання залишився лише попіл.
І одного дня Ніна зрозуміла — вона більше не любить. Зовсім. Не чекає дзвінків, не дивиться на двері. В серці відчуває порожнечу. Вона подала на розлучення, не попередивши чоловіка. Коли Захар дізнався, прибіг одразу — розгублений:
— Що ти робиш? Ми ж можемо все владнати!
— Ні, Захаре, — тихо відповіла вона. — Немає вже «ми». І виправляти нічого.
Вона дивилася на нього й відчувала — перед нею чужа людина. Той, хто колись був близький, тепер залишився у минулому. Так закінчився один розділ її життя — і почався новий. Без сварок, без докорів. Ніна просто побажала йому щастя — і сил не дозволити матері зруйнувати рештки власної долі. Бо зрештою, кожен кує своє життя сам.
