Ключі холодили долоню. Зінаїда перебирала їх пальцями, немов чотки, поки нотаріус монотонно зачитував останні формальності. Поруч Борис нервово перебирав край теки з документами.
— От і все, — нотаріус простягнув їм теку. — Квартира офіційно ваша. Вітаю з покупкою.
Зінаїда з полегшенням видихнула. Вони так довго збирали на перший внесок, відкладали кожну копійку, відмовляли собі у відпустках та дрібничках. І ось він — той самий момент, коли можна з впевненістю сказати: у нас є власна квартира.
— Зіно, ти плачеш? — Борис обійняв її за плечі на вулиці. У його голосі звучало хвилювання.
— Це від радості, — жінка витерла сльози. — Просто не віриться. Наша квартира, Борю. Наша!
Чоловік міцніше притис її до себе. Зінаїда сховала обличчя в його плече, вдихаючи знайомий запах парфуму. Серце билося так швидко, що здавалося — увесь світ навколо пульсує у тому ж ритмі.
— Попереду десять років іпотеки, — тихо сказав Борис, проводячи рукою по її волоссю. — Впораємося?
— Ми ж разом, — Зінаїда підняла на нього очі. — А значить, подолаємо будь-що.
Перший вечір у новій квартирі став справжнім святом. Порожні кімнати відлунювали на кожен їхній крок. Зінаїда стояла посеред вітальні, розкинувши руки, ніби намагалася обійняти весь простір одразу. Борис заніс із машини останню коробку з речами.
— Уяви, тут стоятиме диван, — Зінаїда малювала рукою у повітрі майбутній інтер’єр. — А там буде телевізор. І обов’язково великий, м’який килим.
— А на кухні твоя улюблена кавомашина, — додав Борис, обійнявши її ззаду.
Зінаїда обняла чоловіка. Десь за стіною почувся дитячий сміх — нові сусіди вже встигли дати про себе знати.
Роки минали розмірено. Зінаїда навчилася впізнавати всі звуки свого дому: скрип паркету у коридорі, гудіння холодильника вночі, дзюрчання води у трубах. Кожен куточок тепер тут був знайомий. Ось подряпина на дверному одвірку — Борис заносив нову шафу. А ось пляма на шпалерах у спальні — вони розлили каву, коли снідали на ліжку на першу річницю після новосілля.
У вихідні квартира наповнювалась голосами друзів. Зінаїда готувала смачні страви. Сміх, розмови до півночі, суперечки про фільми та футбол. А потім — тиша. Благословенна тиша власного дому, де можна ходити босоніж, співати в душі, танцювати на кухні під улюблену пісню.
— Зіно, дивись! — Борис розмахував телефоном. — Останній платіж!
Десять років промайнули, наче один день. Жінка взяла телефон, щоб перевірити. Квитанція про оплату. Остання.
— Ми це зробили, — прошепотіла вона, пригортаючи телефон до себе. — Борю, ми виплатили іпотеку!
Чоловік закружляв її по кімнаті. Зінаїда сміялась, закидаючи голову. Кружляли меблі, стіни, вікна. Усе це — їхнє. Повністю й остаточно їхнє.
Увечері накрили святковий стіл. Свічки, найкращий сервіз, який діставали лише на свята. Борис підняв келих.
— За нас, Зіно. За те, що впоралися. І за майбутнє.
— За майбутнє, — відгукнулася вона, дзенькнувши келихом об його келих.
— Знаєш, про що я думаю? — Борис взяв її за руку. — Може, час подумати й про дітей? Квартира наша, стабільність є.
Жінка стиснула його руку. Скільки років вони відкладали цю розмову, чекаючи слушної миті. І ось вона настала.
— Подумаймо, — усміхнулася вона. — Тепер у нас є час.
Минуло кілька спокійних місяців. Зінаїда прикидала, яку кімнату можна переробити у дитячу, коли Борис ошелешив її новиною.
— Мій брат вирішив відкрити власну справу, — сказав він за вечерею.
Зінаїда застигла з виделкою на півдорозі до рота.
— Ігор? І бізнес? — у її голосі було неприховане здивування.
— Так, уяви собі. Знайшов партнерів, визначився з нішею. Каже, буде займатися логістикою.
Зінаїда відклала виделку. У пам’яті одразу спливли всі попередні витівки Ігоря. Курси англійської, які він кинув за місяць. Робота в турагентстві — протримався два місяці. Спроба стати фотографом — купив дорогу камеру й закинув через пів року.
— Борю, твій брат… — вона підбирала слова. — Він же ніколи не доводить справи до кінця.
— Цього разу все серйозно, — Борис насупився. — Він змінився, подорослішав.
Зінаїда похитала головою. Усередині підіймалось неприємне відчуття. Вона занадто добре знала Ігоря.
— Коли він знову все провалить, не приходь до мене за розумінням, — кинула вона, підводячись із-за столу. — Я не зрозумію й не підтримаю тебе.
Борис мовчав, щільно стиснувши руки. Жінка бачила, як він стримується, щоб не сваритися. Проте змовчала, щоб уникнути неприємної розмови.
Кілька місяців потому недільна вечеря у свекрухи була в розпалі. Зінаїда машинально їла салат, слухаючи захоплені промови.
— А казали, що в Ігорчика нічого не вийде, — свекруха багатозначно глянула на невістку. — Сумнівалися у ньому. А він он яке діло розгорнув!
Зінаїда різко звела очі на Бориса. Той відводив погляд, надто уважно розглядаючи візерунок скатертини. Отже, проговорився. Розповів матері про їхню розмову.
— Я рада за Ігоря, — крізь зуби видушила вона.
— Рада? — свекруха пирхнула. — Та ти ж від самого початку казала, що у нього нічого не вийде. Борька все мені розказав.
У Зінаїди всередині все стиснулося від образи. Борис зрадив її довіру, виніс особисте на суд матері. Вона мовчки доїла вечерю, відповідаючи коротко й сухо. Додому їхали у тиші.
— Навіщо ти їй сказав? — запитала Зінаїда, щойно за ними зачинилися двері квартири.
— Вона моя мати, — обурився Борис. — Маю право ділитися з нею.
— Ділитися можна своїми думками, а не моїми словами!
Відтоді непорозуміння у стосунках між подружжям почало дедалі більше посилюватися. Борис раз по раз нагадував її: «Пам’ятаєш, як ти помилялася щодо Ігоря?» або «А пам’ятаєш, як казала, що у нього нічого не вийде?»
А потім усе обвалилося. Одного вересневого ранку Борис повернувся додому блідий, мов стіна.
— Партнер Ігоря зник, — видавив він. — Забрав усі гроші з рахунків. Ігор винен понад два мільйони гривень.
Зінаїда ледь стрималася. Як же хотілося сказати: «Я ж попереджала». Але вона мовчала, дивлячись, як Борис метається по кімнаті.
— Поліція шукає його, але поки що марно. Ігор засмучений, не знає, що робити. Кредитори вимагають повернути гроші.
Борис ночами не змикав очей, обдзвонював юристів, їздив із братом по інстанціях. Зінаїда намагалася тримати дім у ладі, створювала видимість нормального життя. Але сталася несподіванка.
— Треба продати квартиру, — сказав Борис.
Зінаїда застигла. У вухах задзвеніло. Їй здалося, що почула не те.
— Що? — перепитала вона охриплим голосом.
— Квартиру. Треба продати й допомогти Ігорю розрахуватися з боргами.
— Я десять років платила іпотеку! — голос Зінаїди зірвався на крик. — А ти просиш продати квартиру заради брата?!
— Це мій брат! Моя сім’я! — Борис теж підвищив голос.
— А я? — Зінаїда піднялася, спершись на стіл. Ноги тремтіли. — Я тобі хто? Не сім’я?
— Не перебільшуй! Ми винаймемо житло, потім купимо нове! — намагався заспокоїти її чоловік.
— Потім? — Зінаїда ледь стрималася, щоб не наговорити зайвого, але все ж таки вирвалося. — Коли потім? Через десять років? Через двадцять?
Борис підійшов ближче, спробував взяти її за руки, але жінка різко відсахнулася.
— Не торкайся до мене! Ти хочеш зруйнувати наше життя заради брата, який сам винен у своїх проблемах!
— Він не винен! Його ошукали!
— Його попереджали! Я попереджала! — Зінаїда тремтіла від обурення. — Я ж казала тобі, що так і буде! Казала: не лізь до мене, коли у твого брата нічого не вийде! Але ти не слухав!
— Ти егоїстка! — вигукнув Борис. — Думаєш тільки про себе!
Ці слова прозвучали образливо. Зінаїда дивилася на чоловіка: обличчя почервоніло від образи. Коли він став таким?
— Я не хочу розплачуватися за чужі помилки? — тихо сказала вона. — Тоді так, я егоїстка. І пишаюся цим.
— Та ти… — Борис рвучко зробив крок уперед.
— Що — я? — Зінаїда випрямилась. — Договорюй! Що я?
— Ти руйнуєш нашу сім’ю!
— Ні, — Зінаїда похитала головою. — Це ти її руйнуєш. У брата є своя квартира, чому він її не хоче продати?
Чоловік замовк. Йому чомусь не спадало це на думку. Якби він тільки міг раніше подумати продати квартиру брата, то не посварився б з дружиною. А так і брату не допоміг, і мир у сім’ї втратив.
Розмова нічим не закінчилася. Чоловік взяв куртку, взувся й вийшов надвір подихати повітрям. Трохи заспокоївшись він набрав матір.
— Мамо, є рішення, щодо Ігоря. Я бачу тільки це. Потрібно продати вашу квартиру й купити меншу. Має вистачити, щоб розрахуватися з боргами, — твердо і рішуче сказав Борис.
— А я куди піду? — запитала жінка. — Як так можна продати квартиру?
— Мамо, це не моя проблема, що Ігор так попав. Зінаїда попереджала, проте її ніхто не слухав. Виходить, як гроші брат приносив, він був молодець, а як пішли борги, то Борис допоможи? Ні, мамо, я не можу.
У слухавці запала тиша. Видно було, що мати засмутилася. Проте Борис продовжив:
— Я його грошей не бачив, тож допомогти не можу! — і поклав слухавку.
Зінаїда ще довго сиділа сама на кухні, стискаючи чашку холодного чаю. Вона не могла повірити, що Борис наважився відмовитися від їхньої праці, їхніх років поруч — через брата.
Повернувшись додому пізно ввечері, Борис виглядав змученим. Він сів навпроти дружини, довго мовчав, а потім заговорив:
— Ти мала рацію, Зіно. Усе, що ти казала про Ігоря збулося. Я намагався виправдати його, а вийшло, що тільки втратив мир між нами.
Зінаїда дивилася на нього пильно, мов хотіла переконатися, що він справді усвідомив. І побачила у його погляді щирість, якої так бракувало останнім часом.
— Я не хочу більше повертатися до цієї розмови, — відповіла вона тихо, але твердо. — Більше жодних поступок заради твого брата. Жодних.
Борис кивнув, узяв її за руку й міцно обійняв.
Ігор мешкав у трикімнатній квартирі разом з матір’ю. Це була батьківська квартира, яка мала дістатися порівну братам. Проте через великі борги Ігоря, її таки довелося продати. Грошей вистачило, щоб розрахуватися з кредиторами й купити однокімнатну квартиру у тому ж районі. Якраз у сусідньому домі продавали. Переїзджати мати нікуди не хотіла. Вона була у поважному віці, коли важко звикнути до нового місця.
Ігор тим часом отримав свій урок сповна. Продаж батьківської квартири став для нього справжнім випробуванням. Він лишився фактично ні з чим: кредитори забрали майже все, що можна було забрати. Однокімнатна квартира, в яку довелося переселитися, була маленькою. Кімнату доводилося ділити з мамою, яка весь час була незадоволена вчинком Ігоря ти відмовою Бориса у допомозі.
Мати довго дорікала Борисові, але він їй пояснив:
— Моя допомога була якраз у продажі мої квартири, мамо, яка мала б мені з братом дістатися. А тепер що? Я ж не буду забирати у нього компенсацію. А де тепер моя доля? Правильно, на борги пішла.
Мати довго ображалася, але зрештою змирилася з ситуацією. Ігор пішов вантажником. Платили небагато, проте робота була стабільною.
Зінаїда знову навчилася усміхатися. Їй було спокійно: цього разу Борис справді зробив правильний вибір — обрав їхній дім, їхнє майбутнє, їхню любов.
Увечері вони сиділи удвох на балконі, дивилися на вогні міста й пили чай. Жінка усміхнулася й поклала голову йому на плече. Тепер вона знала: все минуло. І попереду у них все буде добре.
