Я дізналася, що мій чоловік забронював романтичну вечерю для своєї коханки, тому я замовила столик просто поруч із ними й прийшла разом із чоловіком цієї коханки.
Вона поставила чашку на невеликий обідній стіл у кутку кухні, де ранкове сонячне проміння, пробиваючись крізь вікно, викладало теплі візерунки на дубовому паркеті. Їхнє життя здавалося гармонійною мелодією. Принаймні Аліса в це щиро вірила. Вісім років шлюбу відшліфували їхню рутину до стану зручного танцю — вони знали, коли варто заговорити, а коли промовчати, могли закінчувати фрази одне за одного. Просторий дім в елітному селищі слугував доказом спільного успіху. Прекрасна, міцна й ідеальна оболонка.
Дмитро вийшов зі спальні, вдягнений у бездоганну синю сорочку. Побачивши Алісу, він усміхнувся тією усмішкою, в яку вона закохалася багато років тому. Мимолітно поцілував її в лоб — жест, настільки автоматичний, що майже не відчувався.
— Доброго ранку, люба, — хрипкувато мовив він спросоння. Сів і одразу потягнувся до чашки. Кава була ідеальною, як завжди. Аліса лише усміхнулася й сіла навпроти, помішуючи свій чай.
— Сьогодні важлива нарада? — спитала вона. У нього завжди були важливі наради.
— Так, — відповів Дмитро, усміхнувшись, і взяв шматок тосту. — Новий проєкт із клієнтами з Дубаю. Забирає купу часу. Аліса розуміюче кивнула.
Останні кілька місяців Дмитро справді здавався більш зайнятим: часто повертався пізно, іноді приносив роботу додому й сидів за ноутбуком до глибокої ночі. Вихідні, які вони зазвичай проводили разом, тепер часто переривалися терміновими дзвінками або електронними листами, що вимагали негайної відповіді. Аліса ставилася до цього з розумінням. Вона знала, що чоловік амбітний, і завжди підтримувала його кар’єру. Вона пишалася ним.
Але за цим розумінням у її свідомість почало закрадатися дивне відчуття — холодок, який вона не могла пояснити. Іноді, приймаючи дзвінок, Дмитро виходив на балкон, а його голос знижувався до шепоту. Коли Аліса питала, хто телефонував, відповідь завжди була одна: «робота». Телефон, який раніше міг валятися будь-де, тепер завжди був у нього під рукою — екраном донизу. Аліса намагалася це ігнорувати.
Вона казала собі, що лише накручує себе. Дмитро лише в стресі через завантаженість.
Вона не повинна бути параноїдальною, ревнивою дружиною…
У вівторок вона зателефонувала до «Клена» — невеликого ресторану, куди вони їздили років п’ять, відтоді, коли там ще було порожньо в будні. У Жені наступної суботи день народження, і Аліса хотіла забрати веранду.
— Алісо Ігорівно, добрий день, — упізнала її Тамара Юріївна, адміністраторка, жінка з голосом, яким добре оголошувати посадку на рейс. — Субота, на жаль, уся закрита, весілля. А в п’ятницю вас влаштує?
— У п’ятницю? — Аліса стояла біля вікна, дивилася, як садівник згрібає листя до паркану.
— Ну, у Дмитра Сергійовича ж п’ятниця, на двох, двадцята нуль-нуль, шостий стіл. Я думала, ви разом. Можу поруч посадити, якщо гостей більше.
Аліса помовчала рівно стільки, щоб це не виглядало паузою.
— Ні, Тамаро Юріївно, шостий нехай залишається як є. Я передзвоню.
Вона поклала телефон на підвіконня екраном донизу — сама помітила цей жест і усміхнулася. У п’ятницю Дмитро залишався в місті. Він сказав про це ще в неділю, між іншим, намазуючи масло на хліб: нарада затягнеться, дубайці виходять на зв’язок після дев’ятої за їхнім часом, ночуватиме в квартирі, яку вони колись купили під здачу й так і не здали.
Увесь день вона займалася звичайними справами. Відвезла до хімчистки його пальто, забрала білизну, надіслала Галі повідомлення, що в четвер приходити не потрібно, бо привозитимуть вікно до гостьової. Увечері зварила пасту з тунцем, яку він любив. Дмитро приїхав о дев’ятій, поцілував її в маківку, сказав, що Савченко знову тягне з підписами і що в Олега останнім часом «характер зіпсувався».
— Втомився, мабуть, — сказала Аліса.
— Від чого? — Дмитро засміявся. — Він в офісі буває раз на тиждень.
Уранці в середу вона зателефонувала до «Клена» й забронювала восьмий столик на ту саму п’ятницю, на двадцяту нуль-нуль, на двох. Восьмий стояв біля вікна поруч із шостим, їх розділяв лише вузький підвіконник із горщиком.
— На ваше прізвище? — уточнила Тамара Юріївна.
— На Савченко, — сказала Аліса. — Ольга Савченко.
Вона сама не знала, навіщо збрехала. Мабуть, щоб ніхто не зателефонував чоловікові й не сказав: ваша дружина бронює стіл.
У суботу Савченки звали на шашлик — вони звали на шашлик кожної другої суботи, скільки Аліса себе пам’ятала в цьому селищі. У Марини все було влаштовано гарно й трохи занадто: серветки під колір скатертини, свічки в банках, донька Єва в білій сукні бігала між дорослими із собакою сусідів. Марині тридцять один, вона молодша за Алісу на п’ять років, і Аліса завжди ставилася до неї з легкою зверхністю старшої, яка не боїться виглядати втомленою.
Мангалом займався чоловік із обслуги, Олег сидів у кріслі з келихом і майже не вставав. Він роздобрів за останні роки, носив сорочки навипуск і розмовляв дедалі менше. Коли стали розкладати по тарілках, Марина перехопила шампур і сказала, не дивлячись:
— Дім, тобі без креветок, я пам’ятаю.
І понесла його тарілку сама.
Ніхто за столом не обернувся. Хтось говорив про нову розв’язку, хтось про школу. Аліса піднесла келих до рота й тримала його так, поки не стало холодно губам. У Дмитра справді був набряк на морепродукти, дізналися випадково, на третій рік шлюбу, і вона відтоді в кожному ресторані говорила це сама, за нього, бо він забував.
Вона подивилася на Олега. Олег дивився на Марину. Потім перевів очі на Алісу, і вони обоє занадто швидко відвернулися.
До п’ятниці залишалося шість днів.
У понеділок Аліса поїхала до міста — зустрітися з Женею. Женя працювала в тому самому бюро, звідки Аліса пішла вісім років тому, взявши «паузу на рік». Вони сиділи в їдальні бізнес-центру, їли суп із пластикових мисок, і Женя втретє за рік сказала:
— У нас інтер’єрний напрям розвалюється, Світлану забрали до Дубаю. Приходь хоч на півставки.
— Я вісім років не креслила.
— Ти руками не креслила вісім років. Головою ти креслила вчора, я по тобі бачу.
Аліса засміялася й перевела розмову на Женину доньку. Додому їхала довго, в заторі, і чомусь згадала, як у перший рік просила Дмитра подивитися приміщення під майстерню, маленький цех. Він тоді сказав: «Навіщо тобі це? Ти будеш сидіти там з обігрівачем». І мав рацію — там справді було холодно.
Удома вона дістала з комори тубуси зі старими підрамниками. Пил лежав рівно. Вона витерла їх, поставила біля стіни у своєму кабінеті й не стала відкривати.
У середу ввечері вона написала Олегу. Не зателефонувала — написала, бо боялася почути в голосі щось, що змусить її відступити. «Олеже, треба поговорити. Не вдома. Можете завтра?»
Він відповів за хвилину: «Кав’ярня біля заправки на в’їзді. О десятій».
Кав’ярня була з тих, де каву наливають у паперові стакани, а за вікном миють «гелендвагени». Олег приїхав у спортивній куртці, неголений, поклав на стіл зв’язку ключів і телефон.
— Говоріть, — сказав він.
Аліса приготувала фразу, і фраза виявилася непотрібною.
— Мій чоловік і ваша дружина, — сказала вона.
— Із липня, — кивнув Олег. Відсьорбнув. — Може, з травня. Липень — це коли я перестав сумніватися.
Вона тримала стакан двома руками. Їй чомусь стало прикро — не за чоловіка, а за себе: виходило, вона була останньою.
— І ви… нічого?
— А що «нічого»? — Він знизав плечима. — У нас шлюбний договір, з Євою все зрозуміло. Я не збираюся кричати, бити посуд і телефонувати її мамі. Я думав, як це зробити так, щоб потім ніхто не сказав, що я вигнав матір дитини на вулицю без причини.
— У п’ятницю в них вечеря, — сказала Аліса. — У ресторані, о восьмій. Я забронювала сусідній столик.
Олег уперше подивився на неї уважно.
— Одне питання. Ви збираєтеся влаштовувати сцену?
— Не знаю.
— Тоді не поїду.
— Я не буду кричати, — сказала Аліса. Вона сама не була в цьому певна. — Я хочу сидіти там.
Він думав секунд десять, потім сховав телефон у кишеню.
— Добре. Я заїду за вами о пів на восьму. Тільки не на вашій машині й не на моїй. Візьмемо таксі, щоб ви потім могли випити, якщо захочете.
П’ятниця була звичайною. Дмитро вранці довго шукав зарядку, сварив Галю, що вона перекладає речі, потім знайшов у власній сумці. Поїхав о восьмій. Удень привезли вікно, монтажники ходили по дому в бахілах і радили поміняти й друге, «поки бригада тут». Аліса погодилася, підписала папери, заплатила аванс. О п’ятій вона вимила голову. О шостій сиділа перед шафою й зрозуміла, що не може вибрати сукню, бо всі її сукні купувалися для того, щоб стояти поруч із Дмитром.
Вдягла сіру, у якій їздила до нотаріуса. І перли, які він подарував на тридцятиріччя.
У таксі вони з Олегом мовчали. Він дивився у вікно, потім сказав:
— Якщо вона заплаче — не підходьте.
— Я й не збиралася.
У ресторані пахло розмарином і розтопленим каміном, хоч було ще тепло. Тамара Юріївна повела їх до восьмого столика, побачила Алісу, потім Олега й на секунду збилася з кроку.
— Ольга Савченко — це я, — сказала Аліса спокійно. — Прошу вибачення.
Адміністраторка нічого не відповіла, відсунула стілець і пішла швидше, ніж треба.
Вони замовили. Олег узяв юшку й стейк, Аліса — салат, який потім не торкнулася. Він їв рівно, як людина, що приїхала вечеряти. О двадцятій десятій вхідні двері двічі хлопнули.
Марина йшла першою. На ній була сукня, якої Аліса в неї не бачила, і волосся вона чомусь розпустила, хоч зазвичай заколювала. Дмитро йшов слідом, на ходу щось говорив у телефон, потім опустив його в кишеню.
Марина побачила їх за три кроки до столика. Зупинилася так різко, що офіціант позаду мало не наткнувся на неї.
— Сідай, — сказав Олег, не піднімаючи голови від тарілки. — Ти ж хотіла сюди.
Дмитро зрозумів пізніше — він спершу подивився на Олега, звично, як на партнера, із готовою напівусмішкою, і лише потім на дружину.
— Алісо.
— Привіт, — сказала вона.
Далі було тихо й негарно. Вони стояли, усі дивилися, офіціант завмер із кошиком хліба. Марина все ж сіла, бо стояти було гірше. Дмитро залишився на ногах.
— Поїхали додому, — сказав він.
— Я повечеряю.
— Алісо, поїхали додому.
— У них хороша риба, — сказав Олег. — Дім, чого ти стоїш.
І ось тут Дмитро зробив те, чого Аліса потім не змогла собі пояснити, хоч пояснювати було нічого. Він подивився на Олега, трохи нахилився до нього й сказав півголосом:
— Олеже. Давай не тут. Давай завтра в офісі, до одинадцятої, там же Акрам прилітає.
Не «прости». Не «це не те, що ти думаєш». Не дружині — партнерові. Про Акрама.
Аліса поставила келих, і він дзенькнув об тарілку гучніше, ніж вона хотіла.
Олег витер рот серветкою, акуратно склав її й поклав ліворуч.
— Я вийшов із проєкту в середу, — сказав він. — Лист у тебе в пошті, подивись якось.
Він встав, дістав гаманець, поклав на стіл п’ять тисяч, хоч йому принесли б рахунок, і пішов до виходу. Біля дверей обернувся до Марини:
— Речі Галі не чіпай, я сам зберу. Єва в мами до неділі.
Дмитро пішов за ним. Аліса залишилася сидіти навпроти жінки, яка знала про креветки.
Марина плакала тихо, негарно, розмазуючи туш підставою долоні. Потім сказала:
— Він обіцяв, що сам вам скаже. До листопада.
— Що скаже?
— Що йде. — Марина подивилася на неї майже з образою, ніби Аліса чогось не розуміла. — Він говорив, що у вас давно нічого немає. Що ви живете як сусіди.
Аліса подумала: ось зараз треба щось відповісти, і нічого не знайшла. Їй було противно й водночас дуже спокійно, як буває, коли нарешті збивають температуру.
— Ми не живемо як сусіди, — сказала вона й встала.
Таксі вона чекала на ґанку, під ліхтарем, у який билися метелики. Зі стоянки долинали голоси — Дмитро щось швидко говорив, Олег відповідав коротко. Потім хлопнули дверцята машини.
Удома Аліса розклала диван у гостьовій, постелила й лягла. О другій ночі внизу відчинилися двері.
Дмитро піднявся. Від нього пахло сигаретами, хоч він не курив років десять.
— Ти хоч розумієш, що ти наробила? — сказав він.
Аліса сіла, натягнувши плед на коліна.
— Я думала, ти будеш виправдовуватися.
— У чому мені виправдовуватися? — Він засміявся коротко, зло. — Ти приїхала туди з Олегом. З Олегом, Алісо. У нас із ним контракт на чотириста мільйонів, банк дає під нас двох, а він тепер виходить і забере свою частину, і мені треба за три тижні знайти чотириста, щоб Акрам не віддав майданчик туркам. Ти могла спитати мене вдома. Я б тобі все сказав.
— Що сказав?
— Що це дурниці. Що це нічого не означає.
— Вона сказала, ти йдеш у листопаді.
— Вона мало що сказала. — Він потер обличчя долонями. — Господи, Алісо. Ти зламала мені угоду через бабу.
Він повернувся й пішов до себе. Вона лежала й слухала, як він там ходить, відкриває ноутбук, комусь телефонує, і голос у нього поступово стає робочим, зібраним. О четвертій у домі стало тихо.
У суботу вранці Марина стояла біля їхніх воріт. Без машини, в кросівках, із телефоном у руці. Аліса вийшла до хвіртки, бо незручно було тримати людину на вулиці в усіх на очах, а Савченки жили через два будинки.
— Він змінив код на воротах, — сказала Марина. — І картки заблокував. Мені навіть за таксі нема чим.
— Подзвони мамі.
— Мамі? — Марина усміхнулася. — Мама скаже: я попереджала.
Вони стояли по різні боки хвіртки, як дві сусідки, що обговорюють вивезення сміття.
— Він мені не відповідає, — сказала Марина. — Діма.
— Так, — сказала Аліса. — Я знаю.
— Я, між іншим, не за грошима до нього йшла. — Марина підняла голову. — Вам, мабуть, смішно.
— Мені не смішно.
Аліса винесла їй три тисячі готівкою з шухляди в передпокої, бо дрібних у домі не водилося. Марина взяла, не подякувавши, і пішла в бік контрольно-пропускного пункту.
Дмитро бачив це з вікна кабінету. Увечері він спустився до вечері, вперше за добу, і сказав:
— Дарма ти з нею розмовляєш.
— А з ким мені розмовляти?
Він сів, подивився на тарілку, не став їсти.
— Алісо. Я не збирався нікуди йти. Ні в листопаді, ні взагалі. Мені сорок один, у мене будівництво, банк, мати з тиском. Мені не потрібна інша сім’я. Мені нічого не потрібно, крім того, щоб усе було як було.
— А навіщо тоді ресторан?
Він довго мовчав.
— Не знаю, — сказав він нарешті, і це було перше чесне, що вона почула за тиждень. — Вона попросила кудись з’їздити. Їй подобається, коли за нею доглядають.
Далі він став робити те, що вмів найкраще: вирішувати питання. Скасував Дубай, точніше, відправив замість себе фінансового директора. Відвіз матір до клініки на планове обстеження, чого не робив два роки. У четвер за сніданком поклав перед Алісою роздруківку — фотографії приміщення, двісті двадцять метрів, друге світло, вікна в провулок.
— Я розмовляв з орендодавцем. Можу оплатити два роки наперед і ремонт. Роби своє бюро. Я, чесно, був неправий, що тоді відмовив.
Аліса взяла аркуші. Гарне приміщення. Вона б сама таке вибрала, якби шукала.
— Ти вирішив, скільки це коштує? — спитала вона.
— Що?
— Ти в середу рахував, де взяти чотириста мільйонів, а в четвер пропонуєш мені оренду на два роки. Це ж та сама таблиця, Дім. У ній з’явився новий рядок.
Він поклав виделку.
— Ти хочеш, щоб я валявся в тебе в ногах? Добре, скажи, і я буду валятися. Мені не шкода. Тільки сенсу в цьому нуль.
І це теж було правдою. Він не вмів валятися. За вісім років вона жодного разу не бачила, щоб він просив — він завжди пропонував умови.
Вона поїхала до міста на два дні, до Жені, спала на її розкладачці в кімнаті з дитячими малюнками на стіні й у понеділок поїхала до бюро. Ходила поверхом, віталася з людьми, яких пам’ятала молодими. Головний, Костя, показав їй проєкт реконструкції корпусу й сказав, що інтер’єри вони зараз віддають на сторону, а сторона їх не влаштовує. Розмова йшла про гроші, які були в двадцять разів менші за те, що Дмитро витрачав на страховку машин. Аліса кивала й усе рахувала в умі, скільки їй потрібно на життя, якщо жити одній.
Виходило, що небагато.
Того ж тижня вона сказала йому, що подає на розлучення.
Сцени не було. Дмитро вислухав, походив по кухні, потім сів і почав питати по пунктах: дім, квартира, машини, частка в фірмі, рахунки. Про частку вона сказала одразу, що не полізе, — не тому, що добра, а тому що Женя пояснила їй, як довго й мерзенно це ділиться і скільки на цьому заробляють юристи. Дім Дмитро залишав собі, бо він був закладений під кредитну лінію. Їй — квартира, машина й сума, яку він назвав сам, і вона виявилася більшою, ніж Аліса збиралася просити.
— Я не торгуюся, — сказав він, побачивши її обличчя. — Мені треба, щоб це закінчилося до грудня й без суду.
Угоду підписали в нотаріуса у вівторок, об одинадцятій ранку. Нотаріус, жінка з брошкою у вигляді бабки, читала вголос рівним голосом, вони розписувалися на кожному аркуші. Потім вийшли на вулицю, і Дмитро спитав, чи підвезти її.
— Я на метро, мені тут дві зупинки.
— Ти востаннє спускалася в метро до весілля, — сказав він.
— Отже, саме час.
Він стояв біля машини, тримаючись за відчинені дверцята.
— Алісо. Скажи чесно. Якби ти не зателефонувала тоді до ресторану — ми б зараз жили далі?
Вона подумала, що так, найімовірніше. Ще рік, може, два. І що це найгірше, що можна було б про них сказати.
— Мабуть, — відповіла вона й пішла до переходу.
У листопаді зателефонував Олег. Голос у нього був бадьорий, діловий.
— Алісо Ігорівно, добрий день. Мій адвокат готує документи щодо Єви, Марина хоче, щоб дівчинка жила з нею. Нам потрібні свідчення про фактичні обставини. Ви були в ресторані, ви бачили. Це п’ять хвилин, я пришлю людину з текстом, вам лише підписати.
Аліса стояла в порожній квартирі, серед коробок, і дивилася, як робітник заносить драбину.
— Ні, — сказала вона.
— Чому? — щиро здивувався він. — Вам що втрачати?
— Бо ви будете цим відбирати дитину в матері, а я в п’ятницю поїхала туди не за цим.
— А за чим ви туди поїхали? — спитав Олег, і в його голосі не було глузування, була справжня цікавість.
— Сама досі не зрозуміла, — сказала Аліса. — Усього доброго, Олеже.
Приміщення вона в підсумку не взяла — дорого. Знайшла інше, менше, сто десять метрів, у старому корпусі з цегляними склепіннями й трубами під стелею, за які орендодавець вибачався, а Аліса подумки думала, що не буде їх ховати. Договір підписала наприкінці листопада, заставу заплатила зі свого рахунку, вперше за вісім років зі свого.
Першого дня вона приїхала о сьомій ранку, поки не прийшли вантажники зі столами. Відчинила вікно, щоб вивітрився запах попередніх орендарів, і обміряла стіни лазерною рулеткою — сама, хоч можна було дочекатися замірника. Цифри записувала олівцем просто на штукатурці: цю стіну все одно зносити.
