— Я дружина Васі, правда ми ніколи не були розписані, — сказала жінка у телефон, ніби пояснювала щось дуже просте. — Передайте йому, будь ласка, щоб забрав свої речі. Вони тут мені непотрібні. Я стояла ошелешена, адже була одружена з Васею 16 років.

— Я дружина Васі, правда ми ніколи не були розписані, — сказала жінка у телефон, ніби пояснювала щось дуже просте. — Передайте йому, будь ласка, щоб забрав свої речі. Вони тут мені непотрібні. Я стояла ошелешена, адже була одружена з Васею 16 років.

Вася пішов на зміну о 18:00, поцілував мене у маківку, як завжди, запитав, що на вечерю. Я відповіла: «Запіканка». Він кивнув, узяв сумку й пішов. Звичайна середа. Я навіть не обернулася. Паша сидів у своїй кімнаті, збирав щось із конструктора. Чула, як він бурмоче собі під ніс, то деталі рахує, то розмовляє з невидимими героями. Я помила посуд, витерла стіл. За вікном уже темніло. Телефон задзвонив о пів на десяту. Невідомий номер. Я взяла слухавку автоматично, витираючи руки об рушник.

— Доброго вечора.

Голос був жіночий, спокійний, майже байдужий.

— Я дружина вашого Васі.

Я завмерла. Пальці стиснули телефон.

— Вибачте, що?

— Я дружина Васі, — повторила вона трохи повільніше, наче пояснювала щось дуже просте. — Передайте йому, будь ласка, щоб забрав свої речі. Вони тут мені непотрібні.

У мене перехопило подих. Кухня навколо наче поплила.

— Хто ви? Яка дружина?

— Мене звуть Ольга. Ми з Васею живемо разом уже 2 роки. Якщо не вірите, можу фото надіслати.

Голос залишався рівним, навіть холодним, наче вона обговорювала доставку меблів, а не руйнувала чиєсь життя. Я опустилася на стілець, ноги підкошилися самі.

— Це якась помилка, — видихнула я. — Ви переплутали.

— Ні, — відповіла вона. — Зараз вишлю вам фото, розберетесь.

І відключилася.

Я дивилася на телефон, не в змозі поворухнутися. Серце калатало десь у горлі. Долоні стали вологими. Що це було? Хто це?

Паша визирнув із кімнати.

— Мам, а ти не будеш зі мною гратися?

Я здригнулася, швидко витерла обличчя долонею.

— Трохи пізніше, сонечко. Дороби свою вежу.

— Добре.

Паша кивнув і сховався назад. Телефон вібрував. Фотографія. Я відкрила, і все всередині наче обірвалося. На знімку мій Вася. Він стоїть на кухні в домашній футболці, яку я йому не купувала. За ним чужі меблі, чужі шпалери, а на столі його кружка, та сама синя, яку він нібито залишив на роботі півроку тому. Наступне фото. Капці біля ліжка. Його капці. Третє. Він спить на дивані, обличчя повернуте до камери, ковдра зсунулася.

Я опустила телефон на стіл. Руки тремтіли так, що не могла їх зупинити. Це неправда. Цього не може бути. Я набрала Васю. Довгі гудки. Він скинув. Я написала: «Де ти?» Відповідь прийшла через 5 хвилин: «На зміні. Чого тобі?»

«На зміні», — прошепотіла я собі під ніс. Пальці самі набрали знову. Він узяв на третій гудок. Голос роздратований.

— Марино, я працюю. Що трапилось?

— Мені дзвонила якась жінка, сказала, що вона твоя дружина.

— Що за дурниці? — видихнув він. — Ти знову щось видумуєш.

— Вона надіслала фото, — голос зірвався на крик. — Ти на чужій кухні, і твої речі там.

— Марино, заспокойся. Я не знаю, хто тобі дзвонив. Напевно, якась ненормальна. Я зараз не можу розмовляти. Потім обговоримо.

Вася… Я сиділа, втупившись у порожній екран. Я 16 років прожила з цією людиною, народила йому сина. І ось сижу на своїй кухні, а світ руйнується. І я навіть не розумію, як це зупинити.

Паша знову визирнув.

— Мам, ти чого?

Я різко підняла голову, спробувала посміхнутися.

— Усе добре. Іди пограй ще трохи.

— Гаразд.

Паша подивився на мене уважно, так, як дивляться діти, коли відчувають, що щось не так, але не можуть зрозуміти, що саме. Потім він кивнув і пішов. Я схопила телефон. Руки тремтіли так, що ледь потрапляла по кнопкам. Відкрила фото. Знову розглядала кожну деталь, намагалася знайти підступ, монтаж, що завгодно, але це був він, мій чоловік, у чужому домі. Набрала номер тієї жінки. Вона відповіла одразу.

— Ну що, зрозуміли вже? — запитала вона тим же рівним тоном.

— Хто ви? — Голос тремтів, попри всі зусилля.

— Я ж сказала, Ольга. Ваш Вася живе зі мною 2 роки. Приходить після зміни, іноді залишається на вихідні. Я думала, ви в курсі, але, мабуть, ні.

Я ковтнула, у роті пересохло.

— Чому ви мені дзвоните? Навіщо?

— Та тому, що мені набридло, — у її голосі з’явилося роздратування. — Він мені обіцяв розлучення, сказав, що у вас все формально, а тепер все тягне. Ось я й вирішила прискорити процес.

— Ви… ви це серйозно?

— Абсолютно. Передайте йому, нехай забирає свої речі до вас. Мені його мотлох непотрібен. І нехай уже визначиться, де він житиме.

І вона кинула слухавку. Я сиділа, вдивляючись у стіну. Все всередині наче застигло. 2 роки. Він 2 роки… А я що? Готувала вечері, чекала з роботи, вірила.

Телефон знову завібрував. Свекруха. Я не хотіла відповідати, але рука сама потягнулася до слухавки.

— Марино. — Голос свекрухи був схвильованим. — Що там у вас відбувається? Вася мені не відповідає.

— Не знаю, — говорила я повільно, наче слова йшли крізь вату. — Запитайте у нього.

— У мене таке відчуття, що ти щось наробила. — Тепер у голосі з’явилася звична нотка. — Жінка повинна вміти тримати сім’ю, а ти завжди така нервова.

Я мовчала, мені нічого було відповідати.

— Гаразд, поговоримо пізніше, — кинула вона й відключилася.

Я поклала телефон на стіл і заплющила очі. Я винна. Це я у всьому винна. Я пройшла в спальню, відкрила шафу. Його куртка висіла на своєму місці. Я полізла в кишені, шукала хоч щось, якесь пояснення. Знайшла старий телефон, той, яким він нібито не користується. Увімкнула його. Бачу листування з Ольгою. Фотографії. «Скучив, мила. Приїду до семи. Ти найкраща». Я опустилася на ліжко. Руки стискали телефон так сильно, що заболіли пальці. Значить, правда. Це все правда.

Паша тихенько постукав у двері.

— Мам…

Я підняла голову. Він стояв на порозі з плюшевим ведмедиком у руках.

— Тримай, — простягнув він мені ведмедика. — Не сумуй, мамо.

Я взяла іграшку, притиснула до себе. Сльози самі покотилися по щоках.

— Дякую, сонечко. Іди лягай спати.

— Добре.

Він кивнув і пішов, озирнувшись. Я сиділа в порожній спальні, стискаючи телефон і ведмедика, і вперше за всі ці години зрозуміла: я не можу залишити все як є. Просто не можу. Я підійшла до шафи, дістала сумку й почала складати його речі. Руки тремтіли. Кожна футболка, кожна пара шкарпеток, усе це було частиною нашого життя. Я прасувала ці речі, прала, розвішувала, а він… він просто жив у двох домах.

Телефон знову задзвонив. Вася. Я взяла слухавку.

— Марино, ти що твориш? — Голос був сердитим. — Мені тут жінка пише, що ти їй дзвонила.

— Це вона мені дзвонила, — відповіла я тихо. — І надіслала фото. Твої речі. Твоє друге життя.

— Та це все дурниці! Ти мене не слухаєш.

— Я знайшла телефон, Вася. І листування, і фотографії.

— Марино, давай поговоримо нормально. Я зараз приїду.

— Не треба, — перебила я. — Не приїжджай.

— Що означає «не приїжджай»? Це мій дім.

— Ні, — голос став суворішим. — Це більше не твій дім.

Я скинула дзвінок, сіла на підлогу, притулилася спиною до ліжка. Я завжди боялася залишитися сама. Думала, що не впораюся, що мене засудять, що я недостатньо хороша. А тепер сиділа ось так, і було ніяково. Але ще важче було пустити його назад.

Я встала й продовжила збирати речі: дві сумки й валізу. Я витягла їх у коридор, поставила біля дверей, дістала телефон, знайшла оголошення майстра, який міняє замки, і написала: «Можете приїхати завтра зранку?» Відповідь прийшла швидко: «Можу через годину. Нічний тариф». Я погодилася.

Майстер приїхав о пів на другу. Мовчазний чоловік років п’ятдесяти. Швидко зняв старий замок, поставив новий. Ключі віддав мені.

— Дякую, — сказала я.

Він кивнув і пішов. Я закрила двері на новий замок, притулилася до неї лобом і написала Васі: «Твої речі біля під’їзду. Ключі не підійдуть. Повертатися сюди нічого».

Відповіді не було. Я повернулася в спальню, лягла поверх ковдри, не роздягаючись, заплющила очі. Сну не було, лише тиша й рівномірне цокання годинника.

Зранку Паша встав раніше звичайного. Я почула, як він шелестить на кухні. Підвелася, вийшла. Він сидів за столом з кружкою молока.

— Доброго ранку, мамо.

— Доброго ранку, сонечко.

Він подивився на мене уважно.

— А тато де?

Я сіла поруч, взяла його за руку.

— Тато… татові довелося поїхати у справах. Ми з тобою поки будемо удвох.

— Добре, — він кивнув. — Добре.

Я налила собі води. Руки більше не тремтіли. О 10:00 ранку подзвонив Вася. Я не взяла трубку. Прийшло повідомлення: «Навіщо ти так? Ми ж могли по-людськи поговорити. Ти ненормальна». Я видалила листування.

Галина Аркадіївна подзвонила вдень.

— Марино, що відбувається? Вася каже, ти виставила його з дому.

— Так, — відповіла я спокійно.

— Як ти могла? Ти думала про дитину?

— Я якраз про неї й думала.

— Жінки повинні бути мудрішими. У нашому віці сім’ю не руйнують.

— У нашому віці не обманюють, — сказала я й відключилася.

Ввечері Вася приїхав. Я чула, як він піднімається сходами, потім стукіт у двері.

— Марино, відчини.

Я стояла в коридорі, притулившись до стіни.

— Марино, ти що твориш? Пусти мене.

Паша визирнув із кімнати зі своїм ведмедиком, притулився до одвірка.

— Усе добре, — сказала я йому. — Іди до себе.

Він кивнув і сховався.

— Марино! — Вася дзвонив у двері. — Це мій дім! Я не для того працював, щоб мене викинули!

Я підійшла ближче.

— Твої речі знизу, — сказала я голосно, щоб він почув. — Забирай і йди, і більше сюди не повертайся.

— Та ти з глузду з’їхала! Я не дозволю!

— Ще один удар у двері — і я викличу поліцію.

Мовчанка. Потім кроки вниз сходами. Я видихнула, сіла на підлогу прямо в коридорі. Спина ковзнула по стіні, руки повисли на колінах. Я не знала, що буду відчувати. Думала, полегшення або, може, жалість, але було просто порожньо.

Паша знову вийшов, сів поруч зі мною, поклав голову мені на плече.

— Мамо, а ти не підеш?

Я обняла його.

— Ні, сонечко, я нікуди не піду.

Телефон завібрував. Повідомлення: «Ольга. Вітаю. Тепер він ваш. Ненадовго, правда?» Я заблокувала номер.

Минуло 3 дні. Я ходила на роботу, забирала Пашу зі школи, готувала вечерю. Звичайні справи, але все здавалося якимось іншим, наче я дивилася на своє життя збоку. Знайома подзвонила вечором. Ми іноді дзвонили одна одній, обговорювали всяку дурницю.

— Я чула, у тебе щось трапилося? — обережно запитала вона.

— Так, — відповіла я. — Розлучаюся.

— Ой, а він… ну, той, з іншою?

— З іншою.

— І що тепер?

— Тепер живу, — сказала я. — Просто живу.

Наступного дня я йшла з Пашею з майданчика. Він біг попереду, розмахував знайденою палицею. Я плелася слідом, тримаючи в руках пакет з продуктами. Повз пройшла сусідка, привіталася напружено, відвела очі. Я знала — уже всі обговорюють. Але мені було байдуже.

Ввечері, коли Паша заснув, я вийшла на балкон. Прохолодне повітря торкнулося обличчя. Десь внизу гавкав пес, скрипіли гойдалки. Телефон завібрував. Невідомий номер. «Це я, Вася. Марино. Давай все-таки поговоримо. Я можу пояснити». Я видалила повідомлення, не дочитавши до кінця. Повернулася в кімнату, лягла, заплющила очі.

Зранку Паша тягнув мене за руку.

— Мам, пішли, мультик подивимося разом.

Я кивнула. Ми сіли на диван. Він влаштувався поруч, притулився. Я обняла його, втопила ніс у його волоссі. На екрані миготіло щось яскраве й веселе. Паша сміявся, а я просто сиділа й дихала.

Справедливість — це дивна штука. Вона не приходить із фанфарами. Просто в якийсь момент ти розумієш, що все мало статися й сталося. Він залишився з тим, що обрав, а я — з тим, що не зрадила.

Через тиждень я побачила Васю біля під’їзда. Він стояв, дивився на вікна. Я пройшла повз із Пашею й не обернулася. Він покликав. Я зупинилася, обернулася.

— Що?

Він дивився розгублено, постарілий і неголений.

— Марино, можна поговорити?

— Ні, — відповіла я.

— Хоча б заради сина.

— Заради сина я й зробила те, що зробила.

Я розвернулася й пішла далі. Паша подивився на мене знизу вгору.

— А це був тато?

— Так.

— А чому ми не зупинилися?

Я стиснула його руку.

— Тому що нам ніколи.

Він кивнув і побіг уперед до гойдалок. Я сіла на лавочку, дістала з сумки яблуко, відкусила кисло-солодке, хрустке. Сонце гріло обличчя. Паша кричав щось з гірки. Телефон мовчав. Справедливість відбулася не так, як у кіно, без гучних слів і ефектних сцен. Просто я обрала себе й сина, а все інше залишилося там, за закритими дверима.

Паша підбіг, сунув мені в руку кульбабу.

— Тримай, мамо.

Я взяла квітку й усміхнулася.

— Дякую, сонечко.

Він знову помчав грати, а я сиділа, тримала кульбабу й дивилася, як він гойдається на гойдалці. І все це було добре.