— Я думала, ми поріднимося, — заявила свекруха. І спробувала налагодити життя сина.
Леся збирала речі, час від часу заспокоюючи дітей. Цими вихідними на них чекала поїздка до матері чоловіка, в інше місто. Їхати недалеко, але чомусь збори завжди були такі, наче вони збиралися на в іншу країну мінімум на рік.
Зі свекрухою в неї склалися хороші стосунки. Ірина Михайлівна в гості приїжджала рідко, в їхні справи не лізла, нотацій не читала і розмовляла тільки з сином. Її це все влаштовувало, вистачало історій знайомих, яким свекрухи не дали нормально жити. Її ж десять років шлюбу пролетіли непомітно, без особливих проблем. Двоє дітей, іпотека, дача, собака, два коти, хом’як. Івана вона любила і цінувала, він був хорошим батьком і чоловіком.
У п’ятницю ввечері Ірина Михайлівна зустріла їх на порозі. Усміхнулася, розкинувши руки:
— Як доїхали? Проходьте.
Вечір був спокійним. Діти грали в кімнаті, свекруха щось розпитувала в сина, вона дивилася телевізор. Коли вклали дітей, перемістилися на кухню, попити чаю перед сном. І раптом Ірина Михайлівна завела розмову.
— А знаєш, Іване, я нещодавно Христину зустріла.
Іван вдавився чаєм. Леся підняла брову, потім спокійно спитала, здивована такою бурхливою реакцією:
— Яку Христину?
— Та так, — Іван відмахнувся, витираючи губи серветкою. — Стара знайома. Ми з нею в дитинстві дружили.
— У дитинстві? — перепитала Ірина Михайлівна з легкою усмішкою. — Ну так, у дитинстві. І в юності теж. Ми з її мамою дружили свого часу, не розлий вода. Потім, правда, посварилися, через деякі обставини. Тільки нещодавно спілкуватися стали.
Леся відчула, як по спині пробіг холодок. Свекруха говорила загадками, але чоловік явно знав, про що йдеться.
— І що Христина? — спитала Леся, дивлячись на свекруху.
— Ой, вона така молодчина! У Києві жила довгий час, збудувала кар’єру. З чоловіком щось не склалося, повернулася сюди. Купила квартиру тут, у центрі, трикімнатну. Дітей сама піднімає. У неї хлопчик і дівчинка. Сама ж… — вона зробила паузу, дивлячись на сина, — розквітла. Не жінка, а мрія, очей не відірвати.
Іван мовчав, дивлячись у кухоль, тільки вуха почервоніли.
— Я рада за невідому мені Христину, — вирішила поставити крапку в цьому дивному діалозі Леся. Тільки от свекруха не вгамовувалася:
— Ми ж колись думали, що поріднимося. Та обставини склалися так, що все змінилося. Христина поїхала в інститут, Іван рвонув за нею. Та не склалося в них там щось, у Києві. Ти йому підвернулася. Тільки він, — кивнула на сина, — до мене раз на півроку приїжджає, хоча міг би розплющити очі.
Леся, якщо чесно, вже нічого не розуміла. Їй було неприємно від фрази, що вона підвернулася. Іван же чудово розумів, на що натякає мати. Тому відсунув кухоль і сердито сказав:
— Годі.
— Чого годі? Я нічого такого не сказала. Просто подумала, може, зустрінетеся, поспілкуєтеся.
— Мамо, у мене дружина і двоє дітей, — відрізав Іван. — Яке поспілкуємося?
Ірина Михайлівна підтиснула губи й замовкла. Леся помила за собою й чоловіком кухоль, потім пішла в кімнату до дітей. Лягла на край розкладеного дивана й накрилася з головою ковдрою. Ні, вона не ревнувала до невідомої Христини. Було неприємно. Чоловік прийшов за півгодини, ліг поруч, обійняв, уткнувся носом у потилицю.
— Вибач, — тихенько шепнув у вушко.
Вона не стала нічого відповідати. Іван зітхнув, обійняв її ще міцніше.
Уранці за сніданком Ірина Михайлівна була сама люб’язність. Годувала онуків млинцями, жартувала. Леся мовчала, пила каву й думала, якби свекруха жила з нею в одному місті, то вони б сварилися, як кіт із собакою. Пару днів потерпіти ж можна.
Удень Леся повела дітей на дитячий майданчик у дворі, Іван залишився з матір’ю. Коли вони повернулися, то він лежав на дивані, з похмурим виглядом клацаючи пультом від телевізора. Вже пізно ввечері, коли діти заснули, тихенько їй сказав:
— Лесю, ти повинна знати все про Христину. Це правда було моє перше кохання. Матері наші дружили, вічно жартували, що ми наречений і наречена. Я дійсно поїхав за нею до Києва, ми навіть намагалися типу жити. Грошей не було, голодні студенти, вічно сварилися. Вона знайшла мені заміну, набагато перспективнішу. Я тоді думав, усе, життя скінчилося. Потім зустрів тебе, все закрутилося.
— Навіщо ти мені це розповідаєш?
— Щоб ти знала. Мати почала знову про неї говорити. Каже, треба б з’їздити до тьоті Марини в гості. Але без вас. Мовляв, там тісно, а діти будуть заважати.
Леся різко повернулася до нього.
— Без нас? Тобто я правильно розумію, тебе звуть до тьоті Марини самого? Вона випадково не мати твоєї Христини?
— Звісно ж, мати. Але я не поїду, — твердо сказав Іван. — Я сказав, що ми разом поїдемо або ніяк.
Леся промовчала, скоріше б уже настало завтра, і вони поїдуть. Вона знала, що Іван не поїде, але осад залишився. Навіщо так чинить свекруха? Що її не влаштовує? Син щасливий, чого вона лізе?
Уранці вона збирала речі, діти возилися в залі з іграшками. Ірина Михайлівна гриміла посудом на кухні, Іван лагодив кран у ванній. Ідилія, якщо так можна сказати.
— Іване, — покликала Ірина Михайлівна з кухні. — Іди-но сюди.
Іван витер руки, вийшов. Леся, яка складала дитячі футболки в сумку, мимоволі прислухалася. Тиша. Ага, свекруха зачинила щільно двері. Вона тихенько прошмигнула до дверей і практично припала вухом.
— Я серйозно, синку, — голос свекрухи звучав наполегливо. — З’їзди до тьоті Марини. Вона просила допомогти з документами, а я в цьому не розуміюся.
— Мамо, я сказав, що поїду тільки з сім’єю. Тим паче, я вже не встигаю.
— Встигнеш. Чого тобі дітей із дружиною тягти, нехай вдома сидять, нічого з ними не станеться.
— Я не поїду.
— Іване! Ти що, не розумієш? Я для тебе стараюся!
— Поясни.
Леся завмерла, майже не дихаючи. Із залу долинув сміх дітей, вони будували вежу з кубиків.
— Я хочу, щоб ти був щасливий! Щоб ти жив нормально, а не як…
— А не як? — перебив її Іван.
— А не як зараз! — випалила вона. — Ти подивись на себе! Вічно втомлений, вічно в боргах, вічно вирішуєш чужі проблеми. Навіщо тобі ця іпотека? Послухай мене, я ж тобі тільки щастя бажаю.
Леся не витримала. Широко розчахнувши двері, склала руки і втупилася на свекруху:
— Договорюйте, я теж хочу послухати, яке щастя ви йому бажаєте.
Свекруха сіпнулася, але швидко взяла себе в руки. Сіла за стіл, поклала руки перед собою.
— Гаразд, я скажу прямо. Христина сама з двома дітьми. Вона хороша дівчина, чудова господиня й розумничка. Я її з пелюшок знаю, якщо що. Іван би повернувся сюди, я б його хоч бачила, а не як зараз. Ні ж, він вирішив витратити своє життя на тебе, і хто знає чиїх дітей.
На кухні повисла тиша. Леся дивилася на чоловіка, на свекруху, відчуваючи себе героїнею в абсурдній сцені.
— Що ви сказали? Повторіть.
— А що тут повторювати? Я все сказала нарешті в очі. Втомилася прикидатися. Ще невідомо, Іване, твої це діти. Забув, що ти в дитинстві на хворів? Від кого твоя дружина їх принесла? Ти світленький, вони темненькі.
— Замовкни!
— Не замовкну!
Свекруха схопилася, очі її налилися:
— Я десять років мовчала, дивилася, як вона ображає тебе. Сіла на шию і ноги звісила. Де це бачено, щоб дружина картку забрала? Без її відома ти мені зайвий раз боїшся подзвонити, не те що приїхати. У гості до вас не їжджу? Та тому що їй слова не скажи, все в образу. Зірка така, все вона знає. Я ночами не спала заради чого, щоб вона тебе загарбала? Христина мене розуміє, ми з нею на одній хвилі. Я буду жити щасливо, всі будуть збиратися в мене на свята, приходити в гості. А не приїжджати раз на рік і ходити з перекошеним обличчям. Мені потрібна хороша невістка, а не ця.
— Збирайся, — тихо сказав Іван дружині. Він стояв білий як крейда, стискаючи руки. — Ми їдемо.
Леся вискочила з кухні, схопила дітей за руки й потягла в коридор.
— Мамо, ми куди? — здивувалася шестирічна Даша.
— Додому, — відповіла Леся, запхаючи іграшки в пакет. — Швидко одягайтеся.
Діти, збентежені її тоном, слухняно натягнули куртки. Іван тягав сумки до виходу. Ірина Михайлівна стояла в коридорі, підтиснувши губи.
— Іване, схаменися. Не рубай з плеча, мені видніше.
— Видніше? Я не твоя власність.
— Як ти смієш, я не це мала на увазі. Просто Христина краща.
— То й живи з нею.
— Давай хоч тест на батьківство зробимо.
— Помовч, — перебив її Іван. Він підхопив сумки й вийшов, навіть не попрощавшись.
Леся вивела дітей, посадила в машину. Іван сів за кермо, ввімкнув мотор. Вони виїхали з двору, і тільки від’їхавши на пару кілометрів, він зупинився на узбіччі, втупився лобом у кермо й завмер.
Перший тиждень вони прожили дивно. Чоловік став відстороненим, якимось мовчазним, замисленим. Жінка до нього не лізла, тим паче розуміла причину всього. Ще невідомо, твої це діти чи ні. Свекруха гарно підкорила настрій. Тільки от не знала свекруха, що невістка нескінченно нагадувала, що треба подзвонити мамі. Чоловік вічно забував, усе йому було ніколи. І невістка купувала їй подарунки й умовляла чоловіка з’їздити на вихідні. Нічого, нічого, все колись доля розставить на місця.
Одного вечора, коли діти заснули, жінка не витримала.
— Іване, нам треба поговорити.
— Про що?
— Про те, що сказала твоя мати.
Іван скривився.
— Лнсю, не треба. Це маячня.
— Знаєш, давай здамо цей тест на батьківство. Чесно, мені він не потрібен, але я бачу, що він потрібен тобі. Не знаю, що вона там вигадала про хворобу, але тебе це не дає спокою. Я не побіжу потім подавати на розлучення і так далі. Здамо для твого спокою і, якщо ти захочеш, щоб ти показав їй результати.
Іван довго мовчав. Потім встав, підійшов до вікна, уперся руками в підвіконня.
— Дякую, але мені це не треба. Це мої діти, я знаю і без тестів. Я в тобі впевнений, якщо що. Просто не розумію, що моя мати щиро вирішила, що я залишу своїх дітей і буду ростити чужих. Вирішила, що Христина ідеальна тільки тому, що та з нею вічно спілкується, як подружка. Їй головне не те, чи буду я щасливий, вона сама хоче бути щасливою за мій рахунок. Намалювала собі картинку, що я буду жити з нею поряд, приводити чужих дітей і всі будуть дякувати бабусі.
Вони просиділи так до ранку, розмовляючи. А вранці пролунав телефонний дзвінок. Іван возився з дітьми, вона мила посуд на кухні. Жінка глянула на екран — «Мама».
— Іване, телефон.
Іван узяв слухавку, скривився. Вийшов із кухні, за кілька хвилин повернувся.
— Вона вибачається, — сказав він коротко. — Каже, не мала так поводитися, кличе в гості.
— Нас? — уточнила Леся.
Іван похитав головою.
— Тільки мене. Каже, хоче поговорити до душі, без зайвих вух.
Леся вимкнула воду, витерла руки, сіла навпроти.
— І що ти?
— Я сказав, що подумаю.
— Іване, — вона подивилася йому в очі. — Вирішуй сам. Де гарантія, що там не буде Христини? Я чекаю від твоєї матері вибачень за те, що я, виявляється, нагуляла дітей. Якщо ти поїдеш, для мене це буде незрозуміло.
— Я знаю.
Іван довго мовчав. Потім узяв телефон, набрав номер.
— Мамо? Це я. Слухай… Ні, я не приїду. Ні зараз, ні потім. Якщо хочеш побачити онуків, приїжджай сама. І вибачся перед Лесею. Ні, значить ні.
Він скинув виклик і подивився на дружину.
— Нормально поговорив?
Жінка кивнула. Підійшла, обійняла його за шию, уткнулась в плече.
— Нормально, тільки вона не приїде.
— Знаю, — зітхнув Іван. — Але вибору в мене немає. Я ж не дурень, розумію, що треба обирати.
Минуло півроку. Його мама мовчить, не телефонує і не пише. Леся іноді думає про те, наскільки життя дивна штука. Її свекруха могла б спокійно жити, спілкуватися з онуками, але сама обрала цей шлях. Іноді Леся думала і про невідому їй Христину. Чи знала вона про те, що її хочуть звести з колишнім? І якщо так, то нормально було для неї позбавити дітей батька заради того, щоб у її дітей був вітчим? Невідомо.
