— Я думала, що в цій скрині тільки стара міль та діряві ковдри, а знайшла весільну сукню своєї прабабусі, в яку була зашита записка про скарб, захований прямо під нашою яблунею. Але щоб його викопати, мені доведеться помиритися з сусідкою, з якою я майже не розмовляю після того, як її кури з’їли мою розсаду в 1998 році!
Марія Іванівна була жінкою міцної закваски. У свої шістдесят вісім вона тримала дім у такій чистоті, що навіть мухи боялися сідати на її дзеркально відполіровані підвіконня. Але була в її старій садибі одна зона, куди вона не заглядала років двадцять — горище. Це було місце, де час зупинився, законсервований у запаху сухого сіна, старого дерева та пилу, що накопичувався поколіннями.
Того дня все почалося з дрібниці — дах почав підтікати саме над коморою.
— Ох, не було бабі клопоту, так дах продірявився, — бурчала Марія Іванівна, піднімаючись хиткою драбиною вгору. — Треба глянути, де там капає, а то ще стеля впаде на голову.
Потрапивши на горище, вона завмерла. Промінь сонця, пробиваючись крізь дірку в шифері, висвітлив у кутку величезну дубову скриню, оббиту потемнілим залізом. Це була скриня її прабабусі Килини, яку Марія вважала давно порожньою. Всі в родині знали легенду: баба Килина була жінкою заможною, але після розкуркулення та усіх перепетій минулого століття від її багатства лишилися тільки перекази.
Марія Іванівна, забувши про дірку в даху, підійшла до скрині. Замок давно заіржавів, але після кількох влучних ударів молотком кришка з важким стогоном відчинилася.
— Ну, що тут у нас? — прошепотіла вона. — Старе шмаття та міль на обід?
Зверху справді лежали поїдені часом діряві ковдри та важкі вовняні хустки, які вже давно втратили колір. Але під ними, загорнута в полотно, виявилася весільна сукня. Вона була майже білосніжною, незважаючи на вік, вишита дрібними перлинами та білим шовком. Марія обережно підняла її, і раптом із подолу випав невеликий, туго згорнутий папірець, зашитий у підкладку.
Це була записка, написана каліграфічним почерком на пожовклому аркуші:
«Доню, як прийде скрута, шукай не в небі, а в землі. Під старою яблунею, що на межі з садом Ганни, лежить те, що врятує наш рід. Тільки пам’ятай — земля не віддасть чуже, якщо серце повне злоби».
Марія Іванівна відчула, як у неї підкосилися ноги. Скарб! Справжній скарб під яблунею! Але радість миттєво змінилася гірким усвідомленням. Та сама яблуня знаходилася рівно на межі з ділянкою її заклятої ворогині — баби Степанівни.
Конфлікт Марії Іванівни та Степанівни був темою для легенд у всьому селі. Все почалося навесні 1998 року. Марія тоді з великими зусиллями дістала насіння рідкісних, «закордонних» помідорів, які мали бути солодкими, як мед. Вона випестила розсаду на підвіконні, висадила її в ґрунт і вже бачила уві сні великий урожай.
Але вранці наступного дня вона побачила страшну картину: кури Степанівни пробралися крізь дірку в паркані і з методичністю катів перерили весь город, залишивши від елітної розсади лише сумні стебельця.
— Степанівно! Ти подивись, що твої кури зробили! — кричала тоді Марія на все село.
— Та що ти репетуєш? — спокійно відповідала сусідка. — Кури — то птиця дурна, вони кордонів не знають. Сама винна, що паркан не полагодила!
З того дня вони не розмовляли. Протягом двадцяти восьми років вони проходили повз одна одну, наче незнайомці. Навіть у церкві ставали в різні кутки. Яблуня на межі стала німою свідкою цієї холодної війни. Її плоди падали на обидва боки, і кожна господиня демонстративно згрібала їх на свою купу, кидаючи зневажливі погляди на сусідку.
Тепер Марія Іванівна стояла перед дилемою: або забути про скарб, або піти на поклон до «курячої королеви». А що, як Степанівна теж знає? Що, як вона випередить?
Ніч Марія не спала. Їй снилася баба Килина, яка суворо махала пальцем і вказувала на яблуню. Вранці, пересиливши себе, Марія дістала банку своїх найкращих квашених огірків (тих самих, з хріном та дубовим листом) і, тримаючи її як білий прапор, попрямувала до хвіртки Степанівни.
Степанівна якраз поралася на городі, сопучи від задишки. Побачивши Марію, вона випрямилася, тримаючи сапу як зброю.
— Чого прийшла, Маріє? Чи знову мої кури тобі дорогу перейшли? Так я їх уже п’ять років як не тримаю!
— Та ні, Степанівно… — Марія запнулася, дивлячись на свої старі капці. — Я тут… огірків принесла. Покуштуй, кажуть, цього року врожай вдався.
Степанівна підозріло примружилася.
— Огірків? Чи ти туди отрути не підсипала за ті помідори дев’яносто восьмого року?
— Та Бог з тобою! — вигукнула Марія. — Скільки можна ту злобу носити? Я на горищі записку знайшла від прабаби… Треба поговорити, Степанівно. Під яблунею нашою щось лежить.
Сусідки сіли на лаві під розлогою яблунею. Марія показала лист. Степанівна довго мовчала, протираючи окуляри краєм хустки.
— А знаєш, Маріє, — раптом тихо сказала вона, — моя мати теж казала, що під цією яблунею земля «важка». Вона завжди забороняла мені там глибоко копати. Казала, що то не наше, а спільне. Виходить, дочекалися ми свого часу.
Вони почали копати ввечері, щоб цікаві очі односельців не рознесли чутки. Дві жінки, яким на двох було майже сто сорок років, завзято вгризалися лопатами в землю під корінням старої яблуні.
— Ой, спина… — стогнала Марія.
— Нічого, Маріє, копай, — підбадьорювала Степанівна. — Якщо там золото, ми собі по новому телевізору купимо!
На глибині метра лопата дзенькнула об щось металеве. Серця обох жінок завмерли. Вони почали розгрібати землю руками. Це була невелика залізна скринька, замотана в зотлілу шкіру.
— Відкривай! — прошепотіла Степанівна.
Марія з зусиллям відкинула кришку. Очікуваного сяйва діамантів не було. Усередині лежав набір срібних ложок з ініціалами роду та важкий мідний ключ. Але на самому дні лежала ще одна записка.
«Справжній скарб — не метал, а пам’ять. Якщо ви читаєте це разом — значить, наш рід знову став цілим. Мир у домі дорожчий за золото».
Жінки переглянулися. На очах у Степанівни виступили сльози. — Ти бачиш, Маріє… А ми через тих клятих курей тридцять років як собаки жили. А ложки… дивись, тут і твого роду знак, і мого. Ми ж з тобою дальні родички через бабів, ти знала?
Минуло пів року. Срібні ложки Марія зі Степанівною передали до місцевого музею, залишивши собі по одній на пам’ять. На отриману від музею винагороду вони разом полагодили паркан (тепер він був один на двох, гарний, пофарбований у зелений колір) та відремонтували дах у Марії.
Тепер щонеділі вони п’ють чай під тією самою яблунею. Степанівна приносить пироги з яблуками, а Марія — свої знамениті огірки.
— А знаєш, Степанівно, — сказала Марія, наливаючи чай у тонку порцелянову чашку. — Якби не та дірка в даху і не та скриня, ми б так і померли ворогами.
— То все прабаба Килина, — посміхнулася сусідка. — Вона знала, що ми з тобою вперті, як ті кури. Треба було нам скарб пообіцяти, щоб ми нарешті заговорили.
Виявилося, що скарб — це не золото в землі, а тиша на душі, коли ти можеш просто попросити в сусідки солі, не згадуючи образи двадцятирічної давнини. А яблуня того року вродила так рясно, як ніколи раніше — мабуть, земля нарешті відчула, що серця над нею більше не зла.
