Лідія Андріївна проводила ганчіркою по склу широкими, звичними рухами. Дзвінок у двері вирвав її з роздумів. Вона глянула на настінний годинник із зозулею — Михайло з Юлею, як завжди, приїхали в неділю рівно о шостій вечора.
— Мамо, привіт! — першим переступив поріг Михайло — високий, плечистий, з тією ж усмішкою, що й у батька.
Він міцно обійняв матір, від якої пахло свіжістю та домашнім пирогом.
— Добрий вечір, Лідіє Андріївно, — м’яко промовила Юлія, знімаючи легке пальто.
У її манерах відчувалася делікатна обережність — наче вона весь час пам’ятала, що заходить не до свого дому.
— Проходьте, проходьте, — кивнула Лідія Андріївна. — Вечеря майже готова. Тільки вікна б треба помити… Та руки не доходять. Увесь тиждень пил із дороги летить просто на скло.
— Мамо, присядь, відпочинь, — Михайло лагідно посадив жінку у крісло. — Ми зараз усе самі зробимо.
Дуже швидко подружжя накрило на стіл. За вечерею говорили про роботу, про новини, про здоров’я. Розмова текла спокійно, та Юлія все одно відчувала напруження. Вона ловила на собі погляд свекрухи — той пильний, оцінювальний, наче Лідія Андріївна весь час звіряла невістку з якимось внутрішнім еталоном, якому Юля, на жаль, ніколи не відповідала.
Коли яблучний пиріг було доїдено, а чай допито, Михайло багатозначно перезирнувся з дружиною.
— Мамо, а у нас для тебе є подарунок, — промовив він, підвівся і попрямував до передпокою, де вони залишили велику картонну коробку.
Лідія Андріївна насупила брови, й на її обличчі промайнула легка, ледь іронічна усмішка.
— Знову щось непотрібне? Я ж просила не витрачатися. У мене ж усе є…
— Це не просто «щось», мамо, — з ентузіазмом вигукнув Михайло. Він вніс коробку й поставив її посеред килима. — Це твій новий помічник.
Юлія обережно відкрила коробку. З-поміж пінопласту й інструкцій виглянув гладенький пластиковий диск із кнопками.
— Це робот-пилосос, — з гордістю промовила невістка. — Найсучасніший! Він підтримуватиме чистоту, поки ви відпочиваєте чи дивитеся серіал. У нього лазерна навігація, він сам створює карту квартири й навіть миє підлогу. І ще — миє вікна!
Вона натисла кнопку. Пилосос м’яко запищав, засвітився синіми вогниками й, плавно рушивши з місця, покотився вздовж плінтуса, безшумно поглинаючи пил та крихти. Михайло й Юлія дивилися на нього, наче на первістка, який робить свої перші кроки. Вони чекали від свекрухи подиву, радості, вдячності.
Але обличчя Лідії Андріївни залишалося незмінним. Вона мовчки стежила, як машина їздить по паркету, натертому до блиску її власними руками. У погляді жінки не було ані захоплення, ані цікавості — лише глибока образа й нерозуміння. Нарешті вона повільно підвела очі на Юлію…
— Мамо, ти чого? — розгублено промовив Михайло. — Ми ж хотіли допомогти. Юля тиждень читала відгуки, обирала найкращу модель…
— Допомогти? — перебила його Лідія Андріївна. — І це ти називаєш допомогою? Привезти якусь консервну банку, щоб вона шастала тут під ногами? А ти, — знову кинула гострий погляд на Юлію, — не могла просто приїхати й витратити годину свого дорогоцінного часу, щоб помити вікна?
Юля відчула, як щоки спалахнули. Хотілося щось відповісти, довести, що вона не «відкуповується», що теж зранку до вечора працює, і цей подарунок від щирого бажання полегшити життя свекрусі. Але слова застрягли в горлі.
— Лідіє Андріївно, це несправедливо, — ледь чутно сказала вона.
— У мене свої уявлення про справедливість, — відрізала свекруха й підвівшись, попрямувала на кухню. Дверцята духовки глухо гримнули, розтинаючи тишу.
Михайло провів долонею по обличчю й важко зітхнув.
— От бачиш, я ж казав, що вона не зрозуміє, — тихо промовив він.
— А що я зробила не так? — пошепки спитала Юля, дивлячись на самотній пилосос у кутку. — Я ж просто хотіла зробити приємне…
Того вечора вони поїхали раніше. Дорогою мовчали — кожен занурився у свої думки.
Минув тиждень напруженого мовчання. Юлія не дзвонила свекрусі, а Михайло розмовляв коротко, без звичної теплоти. Лідія Андріївна ж впевнено обходила пилосос стороною, наче той був не технікою, а небажаним гостем. Аж поки одного вечора, повернувшись додому й побачивши сліди на підлозі, вона роздратовано буркнула:
— От неприємність яка…
Брати швабру в руки не хотілося. Зітхнувши, вона все ж знайшла пульт від пилососу, натиснула кілька кнопок — і машинка весело запищала, рушивши вперед.
Лідія Андріївна сіла в крісло й, склавши руки, уважно спостерігала, як круглий робот вправно обминає ніжки стола, обережно чистить під диваном і невтомно відтирає бруд у передпокої.
Наступного ранку вона знову його увімкнула. Потім — ще й ще. Це стало її маленьким ритуалом: чашка чаю в руках і тихе дзижчання, від якого дивним чином ставало спокійно.
Минуло два тижні. У неділю пролунав дзвінок у двері. На порозі стояла Юлія — з відром, ганчірками та пляшкою синьої рідини.
— Я прийшла помити вікна, — ніяково посміхнулася вона.
Лідія Андріївна зніяковіла, але кутики її губ зрадницьки сіпнулися.
— Заходь, — тихо сказала вона.
Лідія Андріївна мовчки відступила, пропускаючи невістку до квартири. Стояла осторонь і спостерігала, як Юлія знімає туфлі, дістає фартух і розкладає свої «професійні інструменти» — ганчірки, губки, пляшечки з мийними засобами.
— Можеш не напружуватись, — нарешті озвалася господиня. — Краще помий свої вікна тим… як його… пилососом. Я ж не знаю, як ним користуватися, — вона трохи ніяково усміхнулася. — Але чистить він чудово. Особливо під диваном. Туди, де в мене руки не дістають, а меблі сувати заважко.
Юля зупинилася, тримаючи в руці мокру ганчірку, й із подивом глянула на свекруху.
— То ви вже не проти нашого робота-пилососа?
— Та ні, — винувато усміхнулася Лідія Андріївна.
Їй стало ніяково від спогаду, як ще зовсім нещодавно вона ледь не викинула подарунок і сварила сина з невісткою.
За допомогою робота-пилососа Юлія швидко впоралася з прибиранням — скло засяяло, підлога блищала.
— Залишишся на чай? — раптом запропонувала Лідія Андріївна, сама здивувавшись власним словам. — Я яблучний пиріг спекла.
— Залишуся. Дякую, — щиро всміхнулася Юля.
Вони сіли на кухні, і вперше за довгий час між ними не було напруги. За вікном шелестів вітер, десь у кутку тихо гудів робот, а у повітрі стояв аромат пирога — теплий, домашній, примирливий.
Юля дивилася на свекруху й думала, що, мабуть, не дарма тоді не відповіла різкістю на різкість. А Лідія Андріївна вперше відчула, що поруч із нею не суперниця, а людина, яка справді хотіла зробити добро.
Того дня вони говорили довше, ніж за всі попередні місяці. Без докорів, без напруги — просто по-жіночому, по-людськи. І вперше за довгий час у домі пахло не лише чистотою, а й миром.
