— Я двадцять років була тінню його батька, — в очах Галини Петрівни блиснула образа. Терпіла. Завжди була другою після його покійної дружини та її дорогого синочка. Я заслужила цей дім.
Мряка, що не переставала, перетворила кладовище на розмиту картину сірих відтінків. Олена стояла біля свіжого могильного пагорба, не відчуваючи холодних крапель на обличчі. Сльози вже не текли. Їхнє місце зайняло заціпеніння. Сергій, її чоловік, тридцяти п’яти років від роду, тепер спочивав у сирій землі.
— Час йти, — голос Галини Петрівни, її свекрухи, пролунав несподівано різко. Олена обернулася.
Жінка у літах дивилася на неї пронизливим поглядом, у якому не було співчуття. Лише якась прихована образа.
— Ще хвилинку, — прошепотіла Олена.
—Як знаєш, — відрізала свекруха й спрямувала до виходу.
До вечора нечисленні гості розійшлися. Олена прибрала рештки поминального обіду, коли Галина Петрівна покликала її з вітальні.
— Я хочу, щоб завтра тебе тут не було, — промовила свекруха, поправляючи фотографію сина на комоді.
— Що? — Олена подумала, що їй почулося.
— Це дім Матвієнків. Ти тепер не Матвієнко, ти — ніхто. У тебе доба, щоб зібрати речі.
— Але ми з Сергієм п’ять років прожили тут. Це наш дім, — обурилася невістка.
— Дім записаний на мене, — холодно відповіла Галина Петрівна. — Сергій був лише пасинком, а ти — просто епізод.
Через три дні Олена сиділа у крихітній кухні квартири своєї подруги Марини.
— Вона просто виставила тебе, — обурювалася Марина, розливаючи чай. — Треба йти у поліцію.
— Я ходила. Виявилося, вона не збрехала. Дім дійсно оформлений на неї, — втомлено відповіла Олена. — Моїх речей там лишилося чимало, але вона змінила замки.
Телефон Олени завибрував. Незнайомий номер.
— Алло, Олена Матвієнко? — чоловічий голос звучав приглушено. — Не питайте, хто я. Стосовно вашого чоловіка, це не був нещасний випадок. Пошукайте в його кабінеті, у шафі, якщо встигнете.
— Хто ви? Що ви знаєте? Олена схопилася, але в трубці вже лунали короткі гудки.
— Що трапилося? — схвилювалася Марина. — Хтось сказав, що Сергія не стало не випадково. — Олена стиснула скроні руками. — Я маю потрапити в дім.
Сусідка по ділянці, Ніна Степанівна, помітила Олену, коли та стояла біля свого колишнього будинку.
— Оленочко! Я так співчуваю. — літня жінка обійняла її. — Ця Галина Петрівна зовсім з’їхала з глузду. Завжди з Сергієвим батьком сварилася. А як його не стало п’ять років тому, так на хлопчика накинулася. Вчора бачила, як вона вночі якісь коробки виносила й палила у дворі. А потім чоловік приїжджав представницький такий.
— Чоловік? — насторожилася Олена.
— Так, ніби як адвокат. Дмитро, здається. Він і раніше до вас заходив.
Олені стало холодно. Дмитро Коршунов — давній друг родини. Останнім часом майже не з’являвся у них. Сергій казав, що у нього багато роботи.
— А зараз Галина Петрівна вдома?
— Ні, голубонько. Поїхала як годину тому. З великою такою сумкою. Говорила, що до міста у справах. До вечора.
Вікно у ванній завжди погано зачинялося. Сергій збирався полагодити замок. Тепер це стало шансом для Олени. Жінка прослизнула у вузький отвір і стрибнула на холодну кахельну підлогу. У домі стояв застояний запах, на стінах лишалися світлі ділянки знятих фотографій — сліди її спільного життя з Сергієм, які Галина Петрівна методично видаляла. Кабінет чоловіка виявився зачинений.
Олена згадала, що дублікат ключа завжди лежав у вазі в коридорі. Маленький мідний ключик був на місці. Кімната виглядала недоторканою. Письмовий стіл, книжкові полиці, старий диван і масивна шафа з червоного дерева біля дальньої стіни. Саме її згадав таємничий дзвінок. Шафа виявилася зачиненою. Олена обшукала стіл і знайшла зв’язку ключів у нижній шухляді. Третій ключ підійшов. У шафі висіли костюми Сергія.
Олена провела рукою по тканині, вдихаючи такий знайомий запах чоловіка. Сльози набігли на очі, але вона витерла їх. Де тут може бути схованка? Вона простукала задню стінку шафи й почула глухий звук. Фальш-панель піддалася без труднощів. За нею виявилася об’ємна тека та невелика металева коробка.
Вміст теки змусив її похолодіти. Фотографії, документи, виписки з рахунків. Сергій, її тихий і спокійний чоловік, був задіяний у махінаціях з постачанням обладнання на завод. Мільйони гривень проходили через підставні фірми. Олена з жахом впізнала на кількох фотографіях Дмитра Коршунова.
Вони були в змові. У металевій коробочці лежав флеш-накопичувач і запечатаний конверт із написом: «Олені. Відкрити, коли мене не стане».
Тремтячими руками вона розірвала конверт: «Люба моя Оленочко! Пробач мені. Я заплутався. Все почалося чотири роки тому з невеликої афери, запропонованої Дмитром. Матір дізналася про це випадково і замість того, щоб зупинити, почала шантажувати мене. Вона завжди хотіла отримати батьківський дім і позбутися тебе. Вона з самого початку вважала, що дівчина з дитбудинку не гідна бути дружиною спадкоємця Матвієнків».
Звук вхідних дверей змусив Олену здригнутися. Галина Петрівна повернулася раніше запланованого часу. Сховавши листа й флешку в кишеню, Олена сховалася за шафу, у куток кабінету. Свекруха увійшла з рішучим виглядом, спрямувала просто до шафи й розчинила дверцята. Побачивши відчинену фальш-панель, вона зблідла.
— Я знаю, що ти тут, — голос її тремтів від люті. — Виходь!
Олена повільно вийшла зі свого сховища:
— Що тут відбувається, Галино Петрівно? Що трапилося з Сергієм насправді?
— Ти рилася в його речах. Де папери? Де те, що ти знайшла?
— Усе в мене, — відповіла жінка. — І лист теж. Що сталося насправді?
Галина Петрівна опустилася на стілець, раптом постарівши на років десять.
— Він сам пішов з життя, — глухо промовила вона. — Я знайшла його. Дмитро допоміг мені все представити як нещасний випадок.
— Але чому?
— Його мали заарештувати. Дмитра взяли на гарячому, і він погодився дати свідчення на Сергія в обмін на пом’якшення покарання. А я… — вона запнулася. — Я знала майже все. Вимагала половину від їхніх угод, погрожувала викрити його. Того вечора я поставила умову: або він переписує дім на мене й розлучається з тобою, або я йду до поліції.
— Ви? — Олена обурилася.
— Ви ж його мачуха? Як ви могли?
— Я двадцять років була тінню його батька, — в очах Галини Петрівни блиснула образа. Терпіла. Завжди була другою після його покійної дружини та її дорогого синочка. Я заслужила цей дім.
— А тепер ви боїтеся, що я знайду доказ? — Олена похитала головою. — Тому й вигнали мене?
— Не лише, — свекруха відвела очі.
— Дмитро на свободі. Тепер він шантажує мене. Вимагає грошей за мовчання про мою роль у тому, що сталося з Сергієм. Я продаю дім, щоб відкупитися від нього.
Звук розбитого скла змусив обох жінок здригнутися. У дверях стояв Дмитро.
— Яка зворушлива сцена! — усміхнувся він. — Мати й вдова ділять спадщину. Адже я попереджав тебе, Галю, що ця дівчина не така проста.
— Він через вас пішов, — тихо промовила Олена. — Через вашу зраду.
— Бізнес є бізнес. Нічого особистого, — Дмитро зробив крок уперед. — А тепер віддай мені флешку й документи.
— Ні! — Олена випрямилася. — Сергій хотів, щоб я знала правду.
— Віддай йому, Олено, — раптом промовила Галина Петрівна. — Це небезпечно.
У її голосі вперше пролунала турбота, і це вразило Олену найбільше. Дмитро ступив до неї, але раптом у дворі роздався звук поліцейської сирени.
— Що за? — Він метнувся до вікна.
— Я не була впевнена, що ви з’яветеся сьогодні, — спокійно промовила Олена. — Але на всяк випадок подзвонила до поліції перед тим, як зайти в дім. Сказала, що вліз злодій.
Через десять хвилин Дмитра повели в наручниках. Обидві жінки сиділи на кухні в незручному мовчанні.
— Я дочитала лист Сергія, — нарешті промовила Олена. — Він ніколи не вважав вас матір’ю, але в останніх рядках все одно просив не винити вас повністю. Кожен несе свій хрест. Так він написав.
Галина Петрівна закрила обличчя руками.
— Я дійсно ніколи не змогла прийняти його, як сина, — прошепотіла вона. — Коли вийшла за його батька, думала почати нове життя, але він любив лише свою покійну дружину й сина, а мене терпів. Роками копила цю образу і, нарешті, зірвалася на хлопчикові.
— Документи й флешку я передам слідчому, — твердо сказала Олена. — Але копію особистого листа Сергія залишу собі. І вам теж зроблю копію.
— Дім доведеться продавати в будь-якому разі, — зітхнула свекруха, — аби відшкодувати вкрадене.
— Дім за законом належить мені, — несподівано сказала Олена. — Я знайшла заповіт батька Сергія. Він лишив дім синові, а не вам.
Сергій розповів про це в листі. Копія документа була там же. Галина Петрівна зблідла: — Ні, цього не може бути.
— Може, — твердо відповіла Олена. — Але знаєте що? Цей дім просочений брехнею і стражданням. Я продам його й відкрию музичну школу для дітей з дитячих будинків, таких, якою була я сама. Це буде мій спосіб вшанувати пам’ять Сергія.
Рік потому на околиці міста розчинила двері невелика музична школа для дітей з дитбудинків. Олена зустрічала учнів біля входу. Серед відвідувачів церемонії відкриття була й Галина Петрівна, зблідла, постаріла. Після суду над Дмитром, де спливла і її роль у трагедії, вона отримала умовний строк з урахуванням віку та повного визнання провини.
— Я не можу повернути Сергія, — сказала вона Олені після церемонії. — Але я хотіла б допомогти цим дітям, якщо ти дозволиш.
На стіні в кабінеті директора висіла фотографія Сергія. Тіні минулого ніколи не зникнуть повністю, але світло теперішнього може бути сильнішим за них. Цей урок обидві жінки засвоїли великою ціною.
