Василь пам’ятав той вівторок до найменших дрібниць. Не тому, що він був особливим, а тому, що він був останнім «нормальним» днем його попереднього життя. Він повертався з офісу, затиснувши під пахвою тубус із кресленнями нового дитячого садка, а в руці тримав паперовий пакет із продуктами: сир, оливки та пляшка ігристого. Вони з Оленою святкували п’ять років шлюбу. Дерев’яне весілля. Міцне, як дуб, — так йому здавалося.
Замість святкової вечері його чекала порожня квартира, яка пахла протягом і недавнім поспіхом. На кухонному столі, прямо на дерев’яній дошці, лежала записка. Поруч — зв’язка ключів, які вона так театрально залишила, ніби в кіно.
«Василю, вибач. Я йду. Я більше не можу жити в цій стерильній чистоті твоїх планів. Ти весь — у графіках, у дедлайнах, у мріях про “колись ми купимо будинок в Іспанії”. А я хочу жити зараз. Я їду в село. До Степана. Він справжній. Він пахне землею, соляркою і вітром, а не твоїм парфумом за двісті доларів. Він не малює будинки, він їх будує власними руками. Не шукай мене. Олена».
Степан. Сільський тракторист із Полтавщини, далекий родич сусіда по дачі, до якого вона їздила «допомогти мамі з городом». Василь спочатку розсміявся. Це виглядало як абсурдна комедія. Його Олена — витончена архітекторка з ідеальним манікюром, яка не знала, з якого боку підійти до лопати — і тракторист?
Він чекав її до ранку. Потім тиждень. Потім місяць. Коли через три місяці він побачив у соцмережах її фото — без макіяжу, у простій хустці, на фоні старого трактора «ЮМЗ» і щасливого обличчя чоловіка з масними руками, Василь зрозумів: це не жарт. Це кінець.
Друзі шепотілися за спиною: «Вона обрала щирість замість грошей». А Василь просто повільно вмирав у порожній квартирі, де кожна стіна була спроектована ними разом.
Перші пів року були пеклом, яке Василь проходив на автопілоті. Він видалив усі соцмережі. Кожен перегляд її «щасливого сільського життя» діяв як доза отрути.
Одного вечора він стояв біля дзеркала і дивився на своє відображення: змарнілий чоловік із тремтячими руками. В ту мить у ньому щось зламалося — або, навпаки, зрослося. Це не була злість. Це був холодний, архітектурний розрахунок.
«Ти хотіла справжнього життя, Олено? — прошепотів він. — Ти його отримаєш. Але я зроблю так, щоб ти бачила мій успіх із кожного екрана, у кожній газеті, у кожній розмові».
Василь почав будувати себе заново:
Він продав частку в бюро і взявся за проект, від якого всі відмовлялися — ревіталізацію покинутого промвузла. Він жив на будівництві. Він знав кожен гвинт, кожну тріщину в бетоні.
Він записався на бокс. Не для змагань — для того, щоб вибивати з себе залишки ніжності. Кожен удар по груші був присвячений тому «справжньому» Степану.
Він навчився готувати ідеальну пасту, купувати дорогі речі й не чекати нічиєї оцінки. Він став автономним.
Через півтора року його проект «Скляна Вежа» став сенсацією. Василь перетворився на головного архітектора країни. Його обличчя з’явилося на обкладинках Forbes. Він став людиною-скелею. Багатим, успішним і абсолютно самотнім за власним вибором.
Минуло рівно два роки. Такий самий дощовий вівторок. Василь щойно повернувся з Лондона, де підписав контракт на будівництво готельного комплексу. Він сидів у своєму кріслі, пив віскі й дивився на дощ за вікном панорамної квартири.
Дзвінок у двері був несподіваним. На порозі стояла жінка.
Василь не одразу впізнав її. Це була лише тінь тієї Олени. Волосся втратило блиск, шкіра стала землистою, а руки… ті колись витончені руки архітекторки були посічені тріщинами й грубими мозолями. Вона пахла не соляркою і вітром, як обіцяла собі, а дешевим милом і безвихіддю.
— Привіт, Василю, — її голос тремтів.
— Олено? Ти щось забула? Через два роки зазвичай приходять за розлученням, але ми оформили його поштою.
— Можна увійти? Я дуже змерзла.
Він відступив, пропускаючи її в коридор. Вона озирнулася навколо. Квартира була тією самою, але водночас зовсім іншою. Василь прибрав усе «жіноче». Тут панував холодний блиск сталі та темного дерева.
— Чого ти хочеш, Олено? У мене за десять хвилин важливий дзвінок із Нью-Йорком.
Вона почала плакати. Некрасиво, схлипуючи, як дитина.
— Я зробила помилку, Василю. Найбільшу помилку в житті. Степан… спочатку все було як у казці. Природа, кохання… Але казка закінчилася в перші морози. Він п’є, Василю. П’є страшно. Коли тверезий — мовчить, коли п’яний — звинувачує мене, що я «міська пані» і не вмію нормально поратися по господарству. Він зламав мої мольберти. Сказав, що малювання — це дурня, від якої немає користі.
Василь слухав її, і в його грудях не ворухнулося нічого. Лише легке розчарування від того, наскільки передбачуваним виявився цей сценарій.
— Я згадувала нас, — продовжувала вона, намагаючись підійти ближче. — Твою турботу. Наші вечори. Я хочу повернутися, Василю. Я все зрозуміла. Я буду найкращою дружиною. Давай просто забудемо ці два роки, ніби це був поганий сон?
Вона простягнула руку, щоб торкнутися його плеча, але він злегка відсторонився. Цей рух був автоматичним, як захисна реакція організму на інфекцію.
— Знаєш, Олено, — почав він спокійним, майже нудним тоном. — Ти колись звинуватила мене в тому, що я занадто раціональний. Що я «рахую кроки». Ти була права. Я навчився рахувати ще краще.
— Про що ти? — вона витерла сльози брудним рукавом пальта.
— Моя математика проста. Два роки — це 730 днів. Перші сто днів я хотів померти. Наступні двісті — я ненавидів тебе так сильно, що це було єдиним, що тримало мене на ногах. А потім… потім я став вільним. Я зрозумів, що ти не «пішла до іншого». Ти зрадила не мене, а наш проект життя. Ти просто вийняла наріжний камінь із фундаменту і здивувалася, чому будинок впав.
— Але ж ми кохали одне одного! Хіба кохання не вище за все?
— Кохання прощає помилки, Олено. Помилка — це забути про річницю або пересолити суп. Те, що зробила ти, — це вибір. Свідомий, дорослий вибір. Ти обрала не Степана, ти обрала можливість не нести відповідальність за нашу спільну побудову. Тобі стало «нудно» будувати собор, і ти пішла жити в курінь. А тепер, коли в курені почав протікати дах, ти згадала про собор?
Олена сіла на край дивана, закривши обличчя руками.
— Мені нікуди йти, Василю. Мої батьки не приймають мене після того, як я їх знеславила. У мене немає нічого.
Василь підійшов до вікна.
— Знаєш, що найцікавіше? Пів року тому я викупив землі навколо того села, де ти жила. Я хотів побудувати там еко-курорт. Я бачив тебе одного разу. Ти йшла з важкими відрами від колодязя, а твій «справжній» Степан сидів біля магазину з пляшкою пива. Я сидів у машині за склом, яке ти колись називала «стерильним». І я не відчув ні жалю, ні радості. Я відчув… полегшення. Як архітектор, який бачить, що знесена стара будівля була лише гнилою конструкцією.
Василь підійшов до сейфа, дістав конверт і поклав його на стіл перед Оленою.
— Тут сума, якої тобі вистачить на оренду квартири в Києві на рік і на курси перекваліфікації. Ти була непоганим архітектором, Олено. Можливо, ти ще зможеш ним стати знову.
— Ти даєш мені гроші? Ти виганяєш мене? — вона дивилася на конверт із жахом.
— Я даю тобі шанс на те «справжнє» життя, про яке ти мріяла. Тільки тепер воно буде справді твоїм. Без Степана і без мене. Завтра вранці я лечу в Лондон на відкриття свого об’єкта. Коли я повернуся — замок на цих дверях буде іншим. Код від мого життя тепер знаю тільки я.
Олена взяла конверт. Вона повільно підвелася, відчуваючи, що цей чоловік у дорогому костюмі — не той Василь, якого вона кинула. Той Василь помер під уламками її зради. Перед нею стояла людина, яка навчилася будувати хмарочоси на згарищах.
Вона вийшла в дощ. Василь почув, як клацнули двері.
Він не пішов за нею. Він не став себе карати. Він просто підійшов до свого робочого столу, відкрив ноутбук і почав креслити новий проект. Це був проект ідеального міста, де кожна будівля мала свій запас міцності.
У його житті більше не було місця для ілюзій. Тільки для бетону, скла і гідності, яка виявилася міцнішою за будь-яке кохання.
Чи варто прощати зраду через роки? Чи гідність дорожча за спогади? Пишіть свою думку в коментарях!
