— Я хочу тобі в чомусь зізнатися, — тихим голосом сказала Анна, дивлячись чоловікові просто в очі. — Можливо, вже пізно, але я хочу, щоб ти про це обов’язково дізнався.
— Навіщо? — Сергій сидів на краю ліжка поруч із дружиною, яка раптово занедужала, і нервово чекав приїзду швидкої. — Не треба мені нічого знати. Зараз не час.
— Чому? — образилася Анна. — Тобі що, зовсім не цікаві мої таємниці?
— Аню, — він лагідно погладив її по плечу, — ти мені все розкажеш. Але пізніше. От приїдуть лікарі, тобі стане краще — і тоді.
— Ні, я хочу, щоб ти вислухав мене саме зараз, — голос її тремтів, але в словах була наполегливість. — Поки не пізно.
— Що значить «поки не пізно»?! — роздратувався Сергій. — Мовчи вже.
— Я тебе не розумію… — Анна здивовано подивилася на чоловіка. — Чому ти не хочеш мене вислухати?
— Просто не хочу. Якщо в тебе є якась таємниця, значить, була і причина, чому ти не хотіла мені її відкривати. Нехай так і залишається. Люди розкривають секрети лише в останню мить. Чи не так?
— Ну, — вона кивнула, — так. Саме так. Ось я і хочу…
— Ти вибрала не той момент, Аню, — перебив її чоловік. — Тобі ще рано відкривати свої таємниці. Ти житимеш довго і щасливо. Зрозуміло?
— А раптом — ні? — втомлено запитала вона.
— Ніяких «раптом»! Лише довго і щасливо!
— Ні, я все ж скажу, — Анна взяла його за руку й почала гладити тремтячими пальцями. — Пам’ятаєш той рік, коли гроші знецінилися втричі?..
— Ні? — скривився Сергій.
— Це було так давно, що я навіть точно не пам’ятаю, який це був рік…
— І я не пам’ятаю, — усміхнувся він.
— Та все ти пам’ятаєш. Так от, Сергію, у мене тоді, до самого того дня, у схованці лежала величезна сума грошей.
— Прямо величезна? — посміхнувся чоловік.
— Так. На ті гроші ми могли б купити нову трикімнатну квартиру. І ще б трохи залишилося… От.
— Ну і що? — Сергій знизав плечима.
— А чому ти не дивуєшся тому, що я сказала? — насторожилася Анна.
— А чому дивуватися?
— Як це чому?! — Анна аж завмерла від подиву. — Ми ж досі тулімося в маленькому будиночку. А могли б жити в розкішних хоромах! І в цьому винна я. Розумієш?
— Господи, знайшла про що згадувати… — тепер він почав гладити її руку. — Запам’ятай, Аню, ти ні в чому і ні перед ким не винна.
— Ні, винна! — вперто повторила вона. — Дуже винна. Я досі себе картаю, що приховала від тебе такі гроші. Адже ми з тобою — чоловік і дружина. У нас не мало бути ніяких таємниць одне від одного…
— Якщо шукаєш винних, Аню, то вини свою матір, — усміхнувся Сергій. — Це ж вона тобі ці гроші дала. І наказала мені нічого про них не казати. Мовляв, збережи на чорний день. Чи не так?
— А ти що, про це знав? — ошелешено запитала Анна.
— Ну… скажімо так, здогадувався.
— А звідки ти міг знати?
— Звідти.
— Та скажи вже правду!
— Аню, ти що?! Я ж знав повадки твоєї мами, царство їй небесне. Вона й сама завжди ховала гроші від свого чоловіка, і тебе того ж навчала. Ви якось шепотілися про ті гроші, а я випадково опинився за дверима.
— Господи… Знав… — Анна заплющила очі. — І жодного разу мені про це не сказав? Навіть не натякнув…
— І що?
— Як що?! Я б, на твоєму місці, якби знала, що в тебе така купа грошей у схованці лежить… Та я б забрала їх усі!
— Ну, жінки й чоловіки — то різні створіння… — Сергій хмикнув. — Ми, на відміну від вас, у жіночі секрети особливо не ліземо.
— Це ще чому?
— Бо є такий закон: занадто глибоко пірнеш — можеш і не виплисти. Якщо ви жінки на щось збираєте — то ваше діло. Головне, щоб у сім’ї на хліб вистачало. А на це я гроші сам заробляти вмів.
— Але ж на ті гроші, що пропали, можна було стільки всього купити. А вони перетворилися на копійки… І ти, якщо знав, чому жодного разу мені цього не дорікнув?
— А що, якби дорікнув — вони б повернулися? І взагалі, про що тут зараз говорити?
— Як про що?! Я ж відтоді все ще себе корю.
— Немає тут твоєї провини. Не ти ж ті гроші знецінила.
— Але вони ж були… І пропали. Я винна.
— Винні гени твоєї матусі. Ясно?
— Ясно. Але не зрозуміло.
— А що тут незрозумілого? Ти ж характером у маму вдалася. А чому? Бо в тобі її гени. І це добре.
— Добре? Чому ж це?
— Бо й проживеш ти так само довго, як і вона. До речі, а в тебе ще є від мене таємниці?
— Немає. А що?
— Шкода.
— Чому?
— Бо як же ти тепер без таємниці? Жінкам без таємниці не можна.
— Ти жартуєш, чи що? — слабко всміхнулася Анна.
— Не знаю… — теж усміхнувся чоловік. — Але все одно, терміново вигадуй собі нову таємницю й бережи її. Через двадцять років розкажеш.
У двері пролунав дзвінок.
— О, і швидка! — радісно вигукнув Сергій, хутко підвівся й поспішив відчиняти. — Нічого, Аню, ми з тобою ще поживемо. Ще стільки таємниць придумаємо…
Лікарі швидко оглянули Анну, виміряли тиск, послухали серце, зробили кілька уколів і залишили вказівки на тиждень уперед. Сергій проводив їх до дверей, а потім повернувся до спальні.
Анна лежала спокійніша, обличчя трохи порожевіло.
— Ну що, лікарі сказали, що жити буду? — вона глянула на чоловіка, немов перевіряючи, чи не приховує він щось.
— Ще як будеш, — Сергій сів поряд. — Вони навіть порадили тобі не хвилюватися через дрібниці. А гроші, між іншим, саме дрібниці.
Анна задумалася.
— Знаєш… Може, й справді. Але все одно дивно. Я ховала — думала, що рятую нас. А вийшло — просто ховала.
— Ото й рятуй далі, — посміхнувся він. — Тільки вже не гроші, а, скажімо… гарний настрій. Це в нас тепер буде новий сімейний запас на чорний день.
Вона розсміялася, але раптом стала серйозною.
— Сергію, а якщо я й справді вигадуватиму таємниці, щоб потім розповідати тобі?
— Так і треба, — підморгнув він. — І чим безглуздіші, тим краще. Щоб ми потім сміялися, згадуючи.
Анна відчула, як відступає той давній камінь із серця.
— Ну добре, — сказала вона, — першу таємницю я вже вигадала.
— І яка ж вона? — зацікавився Сергій.
— А ось цього я тобі не скажу. Років двадцять почекаєш — тоді й дізнаєшся.
Вони засміялися обидва. У вікні вже світало, а в кімнаті стояло те особливе тепло, яке буває лише тоді, коли двоє людей справді розуміють одне одного — навіть тоді, коли йдеться про таємниці.
