Настя стояла біля вікна своєї маленької квартири на Подолі, тримаючи в руках чашку з кавою, яка вже давно охолола. За вікном Київ гудів звичним ранковим гомоном: трамваї дзвеніли, голуби гули на підвіконні, а десь унизу, на Андріївському узвозі, вуличні музиканти вже розкладали свої інструменти.
Сьогодні був її день народження — тридцять два роки. І хоча вона любила свою сім’ю, цього разу все мало бути інакше.
— Артеме, ти впевнений, що все буде готово? — гукнула вона в бік кухні, де її коханий чоловік саме намагався не спалити круасани в духовці.
— Настю, я ж казав: ресторан заброньовано, столики біля вікна, вид на Дніпро, свічки, жива музика. Ти тільки не переживай, — відгукнувся Артем, з’являючись у дверях із борошном на щоках.
Він був у своєму улюбленому сірому светрі, який Настя подарувала йому на Різдво, і виглядав так, ніби щойно зійшов із обкладинки журналу про ідеальних чоловіків.
— Ти ж хотіла романтику, а не чергове родинне застілля з салатом «Олів’є» і тіткою Любою, яка знову розповідатиме, як ти в п’ять років їла пісок.
Настя розсміялася, але в її сміху було щось нервове. Вона знала, що її сім’я не зрозуміє. Для них день народження — це завжди гучне свято: мама з її фірмовими голубцями, тато з пляшкою коньяку, сестра Оля з дітьми, які кричать і розкидають іграшки, і, звісно, тітка Люба, яка приїжджає з Броварів із тортом, що пахне ванільним цукром і спогадами про 90-ті.
— Я просто… не хочу цього року, — тихо сказала Настя, ставлячи чашку на підвіконня. — Мені тридцять два, Артеме. Я вже не дитина, щоб сидіти за столом і слухати, як усі вирішують за мене, що я маю робити. Я хочу вечерю з тобою. Тільки з тобою.
Артем підійшов до неї, обійняв ззаду.
— Тоді так і буде. Я все владнаю. Ти тільки не кажи мамі, що ми не приїдемо. Вона не зрозуміє.
Настя зітхнула. Мама. Олена Василівна, жінка, яка могла одним поглядом змусити цілу родину замовкнути, а другим — розплакатися від щастя.
Вона вже тиждень дзвонила щодня, уточнюючи, скільки гостей, який торт, чи приїде Настин хрещений, чи буде її подруга Катя з новим хлопцем. Настя щоразу м’ялася, вигадувала відмовки, але сьогодні мама мала приїхати до них додому — «просто провідати, донечко, і торт привезти».
— Артеме, а якщо вона приїде, а ми скажемо, що в нас плани? — Настя повернулася до нього обличчям, тримаючи його за руки.
— Скажеш, що ми їдемо в Карпати на вихідні. Спонтанно. Романтично. Вона повірить. Мама ж тебе любить.
Настя кивнула, але в грудях стискалося. Вона знала, що брехня не вийде. Мама відчує. Мама завжди відчувала.
О п’ятій вечора двері квартири відчинилися з характерним скрипом, і в коридорі з’явилася Олена Василівна з величезною коробкою в руках.
— Настусю! Донечко, з днем народження! — закричала вона, не встигнувши зняти чоботи. — Ось, торт спекла, як ти любиш, з вишнями. І голубці в сумці, і салат, і ще курка запечена. А це що за запах? Ти що, круасани пекла?
Настя вийшла з кімнати, намагаючись усміхнутися.
— Мамо, привіт. Ми… ми з Артемом готуємося до вечора. У нас плани.
Олена Василівна поставила коробку на стіл і зняла хустку.
— Плани? Які плани? Я ж сказала, що всі зберуться о сьомій. Тато вже купив пляшку, Оля з дітьми виїжджає, тітка Люба з тортом… Ти що, не хочеш святкувати з сім’єю?
Настя відчула, як у горлі пересохло.
— Мамо, я… я просто хочу цього року інакше. Тільки з Артемом. Романтична вечеря. Без галасу.
Олена Василівна завмерла. Її очі, такі самі сірі, як у Насті, звузилися.
— Тільки з Артемом? А ми що, чужі? Я тебе привела в цей світ, вигодувала, а ти тепер із сім’єю не хочеш святкувати?
— Мамо, це не так…
— А як тоді? — голос Олени Василівни підвищився. — Я всю неділю готувалася! Тітка Люба з Броварів їхала, Оля дітей зі школи забрала раніше! А ти кажеш «романтична вечеря»?
Артем вийшов із кухні, тримаючи в руках дві чашки чаю.
— Олено Василівно, добрий вечір. Давайте сядемо, поговоримо…
— Артеме, ти теж проти нас? — мама повернулася до нього. — Ти ж знаєш, як ми любимо Настю!
— Я знаю, — Артем поставив чашки на стіл. — Але Настя доросла. Вона має право на свій день.
Олена Василівна сіла на стілець, схопилася.
— Ой, Боже, що ж це діється… Донька мене цурається…
Настя не витримала. Вона сіла поруч із мамою, взяла її за руку.
— Мамо, я тебе не цураюся. Я просто… втомилася. Мені тридцять два. Я хочу одного вечора для себе. Тільки для себе і Артема. Ви ж святкували моє день народження тридцять один раз. Дозвольте мені цього разу інакше.
Мама подивилася на неї довго, потім зітхнула.
— Гаразд. Але всі вже їдуть. Я не можу їх розвернути. Приїдь хоча б на годинку. Поїж, торт розріж, а потім іди на свою вечерю. Добре?
Настя кивнула. Вона знала, що це компроміс. І знала, що годинки не буде.
О сьомій вечора їхня квартира була заповнена людьми. Тітка Люба приїхала з тортом, на якому кремом було виведено «Настусі 32!», Оля з дітьми влаштувалася на дивані, хрещений, дядько Сашко, вже розповідав анекдоти.
Артем стояв осторонь, тримаючи в руках келих, і намагався не дивитися на годинник.
— Настусю, а де твій чоловік? — гукнула тітка Люба. — Артеме, йди сюди, розкажи, як ви познайомилися!
Настя сиділа за столом, тримаючи в руках виделку, якою колупала голубець. Усе було смачно, як завжди. Але вона не могла їсти. У голові крутилася тільки одна думка: «Я хочу бути з ним. Зараз. У ресторані. Зі свічками».
— Настусю, ти що, не голодна? — мама підсунула їй тарілку з салатом. — Їж, донечко, а то схудла зовсім.
— Мамо, я…
— А пам’ятаєш, як ти в п’ять років на день народження з’їла цілу тарілку морозива і потім плакала, бо живіт болів? — тітка Люба розсміялася. — А тепер дивись, яка красуня!
Усі засміялися. Настя теж спробувала всміхнутися, але вийшло кволо.
Артем підійшов до неї, поклав руку на плече.
— Настю, може, підемо прогуляємося? — тихо сказав він.
— Куди прогуляємося? — мама почула. — Сядьте, зараз торт різати будемо!
Настя подивилася на Артема. У його очах було те саме, що й у неї: втома, роздратування, бажання втекти.
— Мамо, — Настя встала. Її голос тремтів, але вона продовжувала. — Я не хочу різати торт. Я не хочу тут сидіти. Я хочу провести свій день народження з коханим чоловіком за романтичною вечерею, а не терпіти це сімейне збіговисько!
Тиша. Усі завмерли. Тітка Люба відкрила рота, Оля прикрила долонею рот дітям, тато поставив пляшку на стіл. Мама подивилася на Настю, ніби та щойно вдарила її.
— Що ти сказала? — тихо запитала мама.
— Я сказала правду, — Настя відчула, як сльози підступають до очей, але не дала їм пролитися. — Я люблю вас. Я вдячна за все. Але сьогодні я хочу бути з Артемом. Тільки з ним. Вибачте.
Вона взяла Артема за руку і пішла до дверей. Ніхто не зупиняв. Тільки тітка Люба пробурмотіла щось про «ото молодь пішла»,
а Оля шепнула: «Настю, ти що, серйозно?»
Вони вийшли на вулицю. Повітря було холодним, листопадовим, але Насті здавалося, що вона вперше за вечір дихає. Артем зупинив таксі, і вони поїхали в центр, до ресторану на Дніпровій набережній.
— Ти молодець, — сказав він, тримаючи її руку. — Я пишався тобою.
— Я боялася, що ти мене не підтримаєш, — зізналася Настя.
— Я завжди тебе підтримаю. Навіть якщо ти скажеш, що хочеш полетіти на Марс.
Вони засміялися. У ресторані їх уже чекали: столик біля вікна, свічки, скрипаль грав щось ніжне. Офіціант приніс меню, але Настя не дивилася в нього. Вона дивилася на Артема.
— Знаєш, — сказала вона, — я думала, що буду почуватися винною. Але я не почуваюся. Я щаслива.
— І я, — Артем підняв келих. — За тебе. За нас. За те, що ти наважилася.
Вони їли, сміялися, згадували, як познайомилися — на зупинці, коли Настя впустила каву на його кросівки. Скрипаль грав «Місяць над Києвом», і Настя відчула, що це її момент. Її день. Її життя.
Телефон завібрував. Мама. Настя не взяла трубку. Потім Оля. Потім тато. Вона вимкнула телефон.
— Вони образилися, — сказала вона.
— Вони зрозуміють, — Артем узяв її руку. — З часом.
Вони гуляли набережною до півночі. Київ сяяв вогнями, Дніпро віддзеркалював місяць, а Настя вперше за довгий час відчула себе вільною.
Наступного дня мама приїхала знову. Без торта. Без голубців. Просто сіла на кухні і мовчала.
— Мамо, — Настя поставила перед нею чай. — Вибач.
— Я не за себе ображаюся, — мама підняла очі. — Я за тебе. Ти думаєш, що ми тобі заважаємо?
— Ні. Ви просто… багато. Я люблю вас. Але мені потрібен простір.
Мама кивнула.
— Я зрозуміла. Наступного разу святкуй, як хочеш. Але торт я все одно привезу.
Настя розсміялася. І обняла маму. Сім’я — це не лише гучні застілля. Це також уміння відпускати.
А Артем того вечора подарував їй квитки в Карпати. На двох. На наступні вихідні.
— Романтика продовжується, — сказав він.
І Настя знала: це тільки початок.
Наталія Веселка
