— Я йду від тебе. Настя чекає дитину. Будинок і машина мої — видав чоловік
Оксана пам’ятала точну дату, коли вперше вголос вимовила слово «діти». Це сталося через півтора року після весілля, спекотного червневого вечора, коли подружжя поверталося з ювілею друзів. Ігор вів машину, а дружина дивилася у вікно на малюків, що гралися у дворах.
— Хочу дитину, — сказала тоді, не відводячи погляду.
— І я хочу, — відповів чоловік. — Колись обов’язково буде.
Минуло чотири роки. А «колись» так і не настало.
Перший лікар порадив просто жити й чекати. Другий — призначив вітаміни та здоровий спосіб життя. Третій — направив на обстеження, що затягнулося на два місяці.
Оксана працювала фармацевткою в мережевій аптеці. Ігор — у автосервісі майстром-діагностом, непогано заробляв. Грошей вистачало, але радості від того не було.
— Може, у відпустку поїдемо? — якось запропонував чоловік. — Кажуть, зміна обстановки допомагає.
Вирушили до Туреччини. Засмагали, купалися, намагалися не думати про будні. Та Оксана й гадки не мала, що саме та поїздка до Туреччини стала початком кінця їхнього шлюбу. Це був один із останніх вечорів відпочинку. Вона втомилася від спеки й морської солі, тож вирішила залишитися в номері, а Ігор пішов випити щось у барі на березі. Сам, як казав, просто освіжитися. Насправді — він освіжав душу зовсім інакше.
Там він і познайомився з Настею. Струнка, засмагла, з хриплуватим голосом і хижим блиском в очах. Вони розговорилися, засміялися, замовили ще по напою… Було щось невловиме у її погляді — щось таке, чого Ігор давно не бачив у погляді дружини. Гра, легкість.
Вони провели разом кілька годин. Він повернувся під ранок, розповівши Оксані, що довго сидів із якимись туристами з України. Вона й повірила. Але після повернення додому Ігор не зміг викинути Настю з голови. Вони обмінялися контактами — ніби жартома, ніби «щоб просто згадати відпустку». Почалося листування. Спочатку невинне, згодом — все частіше.
Настя виявилася з того ж міста. Вони зустрілися ще кілька разів — нібито випадково, але обом було ясно, що це не кінець. Для Ігоря Настя стала ковтком свіжого повітря.
Минуло кілька місяців, і вона сказала:
— Я чекаю дитину. Від тебе.
Ігор мовчав довго. А потім вирішив. Уперше за роки почувався живим. Хай навіть ціною зради.
Того вечора він прийшов додому і, навіть не роздягнувшись, мовив:
— Я йду від тебе. Настя чекає дитину. Дім і машина — мої.
Оксана завмерла, не вірячи почутому. Лише через хвилину змогла видихнути:
— Хто така Настя?
— Я зустрів її в Туреччині. Це було випадково… Але у неї буде дитина. У мене буде дитина.
Він сказав це з таким блиском в очах, якого Оксана не бачила відтоді, як уперше сказала про свою мрію стати матір’ю. Вона не плакала. Не кричала. Просто сіла на диван, опустивши голову.
— А я? Ми? Чотири роки — це все було даремно?
Ігор не відповів. Зібрав речі, кинув ключі на тумбочку й пішов, не озирнувшись.
Лише тоді Оксана заплакала. Вперше не у подушку, а на повний голос. Той голос лунав довго в порожній квартирі, де більше не пахло кавою зранку й не було кого обійняти вночі. Але всередині вирувало лише одне питання: чому чужа жінка змогла подарувати йому те, чого вона — ні?
Дні змішалися у суцільну сіру смугу. Вранці — робота, ввечері — порожнеча. Оксана машинально готувала каву на двох, а потім згадувала — тепер тільки на одну. Кружка чоловіка стояла так само в сушарці — вона не мала сил її прибрати.
Від знайомих прийшли звістки: Ігор оселився з Настею, начебто все серйозно. Хтось навіть обмовився, що скоро весілля. Ігор ні разу не подзвонив, не написав. Ніби нічого й не було між ними.
— А може, воно й на краще, — сказала якось мама. — Не вартий він тебе.
Але Оксана мовчала. Не тому, що не погоджувалась. Просто в серці було порожньо. Наче серце застигло.
Минув місяць. Вона вже рідше плакала ночами, трохи краще засинала. Аж раптом у двері подзвонили.
Відчинивши, вона побачила… Ігоря. Худого, із сірим обличчям і втомленими очима.
— Можна? — спитав тихо.
Оксана лише мовчки відійшла вбік.
— Я… — він затнувся, шукаючи слова. — Я помилився. Вона збрехала. Вона не чекає на дитину. Вона все це вигадала, щоб утримати мене. А я повірив…
Оксана стояла нерухомо, спостерігаючи за ним, як за стороннім.
— Пробач… Можна я повернуся? — він простягнув руку, як колись давно.
Але вона тільки похитала головою.
— Ні, Ігорю. Повернутися можна до дому. А сюди — вже ні. Бо це вже не твій дім.
— Оксано, я ж…
— Іди, — перервала вона спокійно. — Іди туди, де залишив серце. Моє ти вже втратив.
Він ще щось говорив, щось благав, але вона вже не слухала. Двері зачинилися перед його втомленим обличчям. І тоді Оксана вперше за довгі місяці глибоко вдихнула. Нарешті стало легше. Вона довго стояла у коридорі, спершись об стіну, поки реальність не повернула її до тями. Квартира. Машина. Усе записане на Ігоря. Він може повернутися у будь-яку мить і виставити її за поріг.
Так і сталося наступного дня.
— Я все одно маю тут жити, — сказав Ігор, стоячи у дверях. — Це мій дім. І машина теж моя. Вибач, але тобі доведеться з’їхати.
Оксана стисла руки, щоб не заплакати прямо перед ним.
— Скільки у мене часу?
— Тиждень.
Вона кивнула. Вдихнула, видихнула. Вона не дозволила благати про більше.
— Добре. Через тиждень мене тут не буде.
У ці дні вона наче прокидалася від сну. Щовечора пакувала речі у коробки, сортувала спогади: це — на сміття, це — подарую комусь, а це — заберу. Чужий дім, в якому вона вірила, що щаслива.
Подруги запропонували допомогу, але Оксана відмовилась. Вона мала пройти це сама. Коли стояла на порозі з валізами, кинула останній погляд на будинок.
— Прощавай, — сказала тихо.
Вона переїхала до мами. Кімната тісна, старі меблі, але затишок рідного дому відчувався навіть крізь роки.
Минуло кілька місяців. Вона знайшла іншу аптеку — ближче до центру, зарплата краща. Навчилася рано вставати і пити каву без огляду на те, хто поруч. А ще почала відкладати гроші — на власне житло. Нехай маленьке, нехай в кредит, але своє.
Одного вечора Ігор написав їй повідомлення:
«Пробач. Якщо зможу чимось допомогти — скажи».
Оксана довго дивилась на ці слова. А потім просто видалила їх без відповіді.
Бо він уже допоміг — навчив її жити без нього.
Проте чоловік не відступав. Він навідувався до матері Оксани, знайшов нове місце роботи жінки й все благав її повернутися. Жінка не бачила майбутнього зі своїм колишнім чоловіком, проте прийняла від нього допомогу. Він допоміг купити Оксані квартиру й оформив документи на неї, все думав, що вона повернеться. Але так не сталося. Їхні шляхи розійшлися, і цього разу, назавжди.
