— Я кохаю його вже пів року. Він ідеальний: пише вірші, розуміє мене з пів слова і планує наше спільне майбутнє. Але чому він ніколи не вмикає камеру під час дзвінків? І чому сьогодні в кав’ярні на наше перше побачення прийшов чоловік, який вдвічі старший за фото у профілі… і який є моїм начальником, якого я терпіти не можу?
Юлія прокидалася о шостій ранку з важким відчуттям у грудях. Кожен її робочий день був схожий на прогулянку мінним полем, де головним сапером (або тим, хто розставляє міни) був Артур Вікторович. У департаменті маркетингу його називали «Залізним Артуром» або «Людиною-алгоритмом». Це був сорокап’ятирічний чоловік з ідеальною поставою, чий гардероб складався виключно з темно-синіх костюмів та білосніжних сорочок, на яких ніколи не було жодної зморшки.
— Юліє, ваш креатив для кампанії забудовника нагадує мені дитячий малюнок у розмальовці, — холодний голос Артура розрізав тишу офісу. — Я просив “преміальний мінімалізм”, а ви видали “сільський гламур”. Переробити. Весь пакет. До завтрашнього ранку.
Юлія стискала зуби, дивлячись у спину, що віддалялася. Вона була талановитою дизайнеркою, але поруч із ним почувалася безпорадною стажеркою. Їй здавалося, що в грудях цього чоловіка замість серця працює високоефективний процесор, який не знає, що таке втома, сум чи емпатія.
Але ввечері, коли офісні двері зачинялися, Юлія поринала в інший світ. У застосунку для знайомств на неї чекав «Еліот». На його аватарці був симпатичний хлопець років двадцяти восьми з розпатланим волоссям на тлі засніжених вершин Непалу. Еліот був усім, чим не був Артур. Він писав довгі повідомлення про захід сонця, цитував Рільке та Пастернака, і, здавалося, відчував настрій Юлії через екран смартфона.
— Не дозволяй цій “порожній коробці” в офісному кріслі випити твою енергію, — писав Еліот у ті вечори, коли Юлія плакала від виснаження. — Люди, які не мають власного світла, завжди намагаються загасити чуже. Ти — вогонь, Юлі. А він — лише тінь.
Через три місяці Юлія зрозуміла, що вона безнадійно закохана. Їхні листування тривали до другої ночі. Вони обговорювали все: від страху смерті до смаку ідеального раф-кави. Еліот знав про неї все: колір її дитячої ковдри, мрію поїхати в Ісландію та ненависть до запаху дешевих освіжувачів повітря.
Проте була одна дивна деталь. Щоразу, коли Юлія пропонувала перейти у відеочат, Еліот зникав на кілька годин або вигадував причини:
— Юлі, я зараз у відрядженні, тут жахливий зв’язок… — У мене шрами на обличчі після аварії, я ще не готовий показати їх тобі, дай мені час…
Юлія, як романтична натура, вірила. Вона вигадала собі образ пораненого героя, який шукає споріднену душу, а не просто оцінку зовнішності. Вона навіть почала помічати дивні речі в реальному житті. Якось вона написала Еліоту, що мріє про рідкісний сорт півоній, а наступного ранку на її робочому столі в офісі стояв саме такий букет. Без листівки.
— Артуре Вікторовичу, це від вас? — запитала вона тоді на нараді. Він навіть не підвів очей від графіків.
— Юліє, не відволікайтеся на гербарії. У нас падіння конверсії на п’ять відсотків. Працюйте.
«Збіг», — думала Юлія. — «Просто хтось із колег підслухав».
Нарешті, після пів року віртуального роману, Еліот призначив зустріч.
— Я більше не можу ховатися, Юлі. Сьогодні о 19:00. Кав’ярня «Старе місто», самий дальній столик у кутку. Я буду з білою трояндою. Якщо ти побачиш мене і захочеш піти — я зрозумію. Просто піди, і я більше ніколи не напишу.
Юлія готувалася до цієї зустрічі як до найважливішої події десятиліття. Вона тричі перевдягалася, витратила годину на макіяж і прийшла на десять хвилин раніше. Руки тремтіли. Вона уявляла, як зараз побачить того самого хлопця з гір, нехай навіть зі шрамами.
За дальнім столиком, у напівтемряві, сидів чоловік. Він був у м’якому кашеміровому светрі — незвично домашньому для цього закладу. Перед ним лежала біла троянда. Чоловік підвів голову, і Юлія відчула, як підлога під ногами перетворюється на кисіль.
Це був Артур. Без окулярів, із розстебнутим коміром, з очима, у яких замість криги була бездонна печаль і… страх.
— Юліє… — вимовив він голос, який вона чула щодня, але зараз він звучав точно так само, як голос у її голові, коли вона читала повідомлення Еліота. — Будь ласка, не йди відразу.
— Ви?! — Юлія не сіла, вона вхопилася за спинку стільця, щоб не впасти. — Ви пів року читали мої сповіді? Ви знали, що я плачу через вас, і ви ж мене втішали? Це… це психічне відхилення? Ви вирішили пограти в бога?
Артур закрив обличчя руками. Його пальці, зазвичай такі впевнені, тремтіли.
— Ні. Все набагато банальніше і жахливіше. Коли я прийшов у компанію, я був іншим. Потім була зрада дружини, суди за дитину, яку мені так і не дозволили бачити… Я створив цей панцир. Артур Вікторович — це маска, яка допомагає мені вижити в світі, де боляче. Але коли я побачив вас… таку незграбну, щиру, яка малює ескізи на серветках… я злякався. Я знав, що Артур вам огидний. А Еліот… Еліот — це той я, яким я був до того, як мене зламали.
— Але фото на аватарі? — прошепотіла Юлія. — Мій молодший брат. Він загинув п’ять років тому в горах. Я просто хотів хоч на мить відчути себе таким, як він — вільним. Я не планував, що це зайде так далеко. Але кожне ваше слово… воно було для мене киснем. В офісі я вимагав від вас досконалості, бо тільки через ці суперечки я міг бачити вогонь у ваших очах. Це було єдине, що тримало мене на плаву.
— Ви писали, що ваш бос — порожня коробка, — Юлія нарешті сіла навпроти. — Ви самі себе так називали.
— Бо це правда, Юлі. Без Еліота я порожній. І зараз ви бачите цю порожнечу.
Юлія дивилася на нього. Перед нею сиділа людина, яку вона ненавиділа вдень і кохала вночі. Це був складний коктейль із болю, обману та неймовірної інтелектуальної близькості.
— Ви знаєте, — повільно почала вона, — Еліот ніколи б не повернув звіт через кому. Але Еліот ніколи б не зміг по-справжньому захистити мене, якби в офісі почалися справжні проблеми.
Вона простягнула руку і торкнулася його долоні. — Я не знаю, чи зможу я пробачити цей обман відразу. Це було підступно. Але той чоловік, який писав мені вірші — він же нікуди не зник? Він зараз тут, під цим светром? Артур кивнув, не підводячи очей. — Тоді давайте почнемо з правди. Моє ім’я — Юлія. Мені тридцять. Я ненавиджу ваш тон на нарадах, але я обожнюю ваші думки про Бродського. І я хочу випити кави з Артуром, а не з аватаром.
Наступного ранку в офісі нічого не змінилося для стороннього ока. Артур Вікторович все так само вимагав звітів, а Юлія все так само сперечалася про відтінки бірюзи. Але тепер, коли їхні погляди перетиналися, в офісі ставало трохи тепліше.
Застосунок для знайомств було видалено. Натомість у Юлії з’явився новий контакт у телефоні — просто «Артур». Він більше не писав про “порожні коробки”. Він писав: «Я забронював стіл на вечір. Будь ла собою, без масок. Я теж спробую».
Ця історія навчила їх, що за кожним холодним фасадом ховається історія, яку варто почути. А ідеальні аватари — це лише цифрові мрії. Справжнє життя починається там, де ти не боїшся показати свої шрами тій людині, яка готова їх прийняти.
