Павло стояв на порозі кухні, тримаючи в руках рюкзак із школи. За вікном трикімнатної квартири на одинадцятому поверсі новобудови в центрі Києва шумів вічний трафік – гудки машин, сигнали світлофорів, голоси перехожих.
Квартира була сучасною: велика кухня-вітальня, дві спальні, балкон з видом на парк. Олена Миколаївна, його мати, саме готувала вечерю – різала салат, не підводячи очей.
Того дня в школі Павло отримав зауваження від класного керівника: “Знову запізнився, знову не підготувався до контрольної”. Вдома мати одразу почала:
– Павле, ну що це таке? Ти ж обіцяв, що будеш старатися! Репетитор з математики даремно гроші бере? Я на двох роботах, щоб тобі все було – хороша школа, комп’ютер новий, телефон, а ти…
– Мамо, досить! – перебив Павло, кидаючи рюкзак на стілець. – Завжди одне й те саме! Контроль, контроль! “Куди йдеш?”, “З ким говориш?”, “Чому не п’ятірка?”
Олена повернулася до нього, витираючи руки рушником.
– Бо я хочу, щоб ти мав майбутнє! Не як я – одна, без підтримки. Ти в хорошій квартирі живеш, в центрі міста, можливості скрізь, а ти лінуєшся!
Павло відчув, як гнів закипає.
– Можливості? Це твої можливості! А я хочу спокою! Хочу, щоб мене не пиляли щодня!
– То що ти пропонуєш? – запитала вона з іронією.
І тоді він випалив, не задумуючись:
– Я краще з бабусею буду жити в селі, ніж з тобою в твоїй трикімнатній квартирі!
Слова повисли в повітрі. Олена завмерла, ложка в її руках зупинилася.
– Ти… серйозно це сказав? – прошепотіла вона.
Павло кивнув, хоча всередині вже пошкодував.
– Так. Там тихо, там бабуся не кричить, там справжнє життя.
Мати сіла за стіл, обличчя побіліло.
– Після всього, що я для тебе зробила? Я одна тебе виростила! Батько твій утік, коли тобі три було, я ночами не спала, на роботах горбатилася, квартиру цю в кредит взяла, щоб ти в нормальних умовах жив! А ти – до баби в стару хату, де піч топити, вода з колодязя, інтернету нормального немає?
– Краще так, ніж твої крики й сльози щовечора! – крикнув Павло й пішов до своєї кімнати, грюкнувши дверима.
Тієї ночі він не спав. Лежав, дивився в стелю, слухав шум міста. “Вона права, – думав він. – Але й я правий. Мені душно тут”.
На ранок Олена була тихою. Приготувала сніданок, як завжди – омлет, сир, чай.
– Павле, пробач, якщо я тисну. Але я боюся за тебе.
– Мамо, я вже не дитина. Мені п’ятнадцять.
– П’ятнадцять – це ще дитина. Світ жорстокий.
Вони поснідали мовчки. Потім Павло пішов до школи.
Але слова не виходили з голови. Після уроків він подзвонив бабусі Галі.
– Бабусю, привіт. Як ти?
– Павлику, онучку! Добре, город полола. А ти як?
– Бабусю… Можна я до тебе приїду? На довго.
– Звісно, синочку! Завжди рада! Тільки з мамою поговори.
– Поговорю.
Він не поговорив. Того ж вечора зібрав рюкзак: одяг, ноутбук, зарядки, трохи грошей з скарбнички. Залишив записку на столі:
“Мамо, поїхав до бабусі. Не переживай. Колись повернуся. Павло”.
І пішов на автовокзал.
Автобус до Верховини, маленького села на Черкащині, відправлявся о шостій вечора. Дорога тривала чотири години.
За вікном миготіли поля, соняшники, маленькі хатки з садами. Павло дивився й думав: “Ось воно, свобода”.
Баба Галя зустріла його на зупинці. Вона була маленькою, згорбленою, але очі блищали.
– Павлику! Який ти великий! – обійняла міцно, пахла хлібом і лавандою.
– Бабусю, я… приїхав надовго.
– Ходімо додому, вечерю зготую. Борщ є, з фасолею, як ти любиш.
Хата баби Галі була старою мазанкою: білі стіни, солом’яний дах частково, піч у кутку, вишиті рушники, ікони. В саду – яблуні, вишні, великий город. Корова Зірка в сараї, кури, гусак.
Перші дні були як мрія.
Ранок починався від співу півнів.
– Підіймайся, онучку! Корівку доїти, – будила бабуся.
Павло вчився доїти – спочатку молоко бризкало всюди.
– Нічого, навчишся, – сміялася баба Галя.
Потім сніданок: парне молоко, свіжий сир, хліб з печі, мед з власної пасіки сусіда.
– Бабусю, це найсмачніше в світі!
– Бо натуральне, без хімії.
День – робота по господарству.
– Полий помідори, прополи бур’яни.
Павло працював, піт стікав, але відчував задоволення.
– Ось так, руками, земля дає силу.
Ввечері – на ґанку, чай з м’ятою, зірки над головою.
– В місті такого неба немає, бабусю.
– Бо там вогні всюди. А тут – Божа краса.
Павло познайомився з місцевими.
Сусідський хлопець Вітька, ровесник, запросив на річку.
– Пішли купатися!
З Сашком і ще двома – стрибали з мосту, ловили рибу руками, сміялися.
– У вас тут рай! – казав Павло.
– А в тебе в Києві що?
– Шум, люди, метро тісне.
– То лишися в нас!
Вони грали в футбол на лузі, каталися на велосипедах по дорогах.
Одного вечора дядько Петро, пасічник, прийшов.
– Павле, чував, ти городський. Хочеш бджіл подивитися?
Пішли на пасіку. Бджоли гуділи, мед пахнув липою.
– Ось так рамки витягуємо.
Павло спробував – вкусила бджола.
– Ай! Боляче!
– Життя боляче, хлопче. Але мед солодкий.
Вдома бабуся намастила медом.
– Загоїться.
Павло писав друзям з Києва: “Тут круто! Свобода!”
Вони: “Приїжджай назад, в Доту пограємо!”
Але інтернет був слабкий – ловив тільки на пагорбі.
Мама дзвонила щодня.
Спочатку не брав.
Потім взяв.
– Павле, повертайся. Я все зрозуміла. Більше не кричатиму.
– Ні, мамо. Мені тут добре.
– Там немає майбутнього! Школа погана, немає гуртків, ЗНО як складеш?
– Впораюся.
Вона плакала.
– Без тебе порожньо. Я одна…
Павло покладав трубку з важким серцем.
Минув тиждень, два.
Школа почалася.
Автобус забирав о сьомій тридцять, тряс по ямах.
Школа в сусідньому селі – стара будівля, класів мало.
9-11 класи разом, 15 учнів.
Вчителька Ольга Миколаївна – добра, але уроки прості.
– Павле, ти з Києва? Розкажи про столицю.
Він розповідав – діти слухали зачаровано.
Дівчина Оксана, з довгою косою, посміхалася.
– Після уроків прогуляємося?
Вони гуляли полем.
– Хочу в Київ поїхати колись, – казала вона.
– Поїдеш. Там красиво.
Але уроки нудні, підручники старі, лабораторії немає.
– Як я програмування вивчатиму? – думав Павло.
Вдома бабуся помічала.
– Ти сумний став, онучку.
– Ні, все добре.
Але нудьгував за друзями, за кінотеатрами, за нормальним інтернетом.
Одного разу пішов сильний дощ.
Дорога розкисла, автобус не приїхав.
– Уроки відмінили, – сказала бабуся. – Прочитай книгу.
Він прочитав кілька бабусиних книг – Шевченко, Франко.
Сподобалося.
Але все одно – самотньо.
Потім бабуся захворіла.
Спочатку кашель.
– Застудилася, нічого.
Потім температура.
Павло давав чай з малиною.
Але стало гірше – дихати важко.
Викликав фельдшера.
– Треба в лікарню.
Швидка їхала дві години – дороги погані.
Павло тримав бабусю за руку в машині.
– Бабусю, тримайся!
В лікарні в районі – стара будівля, черги.
Лікар сказав: “Серйозно, але вилікуємо”.
Павло подзвонив мамі.
– Мамо, бабуся в лікарні… Приїдь…
Олена приїхала тієї ж ночі.
– Синку! – обійняла його в коридорі.
Вони чергували біля ліжка.
Баба Галя слабо посміхалася.
– Не переживайте… Старість.
– Мамо, це через мене, – шепотіла Олена. – Він втік через сварку, ти одна з ним…
– Ні, доню. Він мені радість приніс.
Павло плакав тихо.
– Бабусю, пробач. Я егоїст.
– Ти дитина ще.
Тиждень лікування.
Мати й син багато розмовляли.
– Павле, я винна. Тиснула, бо боялася. Одна тебе виховувала, боялася помилок.
– А я не розумів. Думав, тільки контролюєш.
– Тепер розумію – свобода потрібна.
– І любов.
Бабусю виписали.
Вдома вона сказала:
– Павлику, їдь додому. Вчися. Місто – твоє майбутнє. А я тут, приїжджай на канікули.
– Бабусю…
– Ні, синочку. Земля почекає.
В машині з мамою.
– Мамо, давай по-новому. Ти довіряєш, я розповідаю.
– Домовилися. І до бабусі разом їздитимемо.
В квартирі Павло розвісив фото з села.
Друзі прийшли.
– Розкажи!
Він розповідав години.
Мама готувала вечерю, посміхалася.
На вихідні поїхали до баби Галі.
Вона спекла пироги.
– Ось так сім’я має бути – разом.
Павло обіймав обох.
– Я люблю і село, і місто. І вас.
Слова, сказані в гніві, змінили все. Але любов все виправила.
І Павло зрозумів: дім – там, де серце. А серце може бути в двох місцях одночасно.
