— Я, Лєночко, все життя про тебе думав, і про онуків. Тепер хочу й для себе пожити. Самотньо мені було, сумно. А Танечка мені знову сенс життя повернула. Хіба щось змінилося для тебе й для хлопчиків? Якщо дідові добре, вам гірше не стало! Ви порадіти за мене повинні! Хіба не так ми тебе з мамою виховували?
Тієї суботи Лєна затіяла генеральне прибирання. Тому синів відправила до дідуся, щоб не крутилися під ногами й не заважали. Вона вже все закінчила й розігрівала вечерю, коли діти повернулися.
— Ну, що, як провели час? Як дідусь? — обійняла й розцілувала.
— Ми ходили гуляти в парк, годували ворон, їли морозиво, — доповів Андрій, старшенький.
— А мене дідусь обіцяв навчити на велику кататися, якщо ти дозволиш, — похвалився Діма. — Мамо, можна?
— От якби дід купив тобі велосипеда, тоді й поговоримо.
— А він уже собі купив, — діловито повідомив Андрій. — Каже, йому треба бути у формі тепер.
Лєна здивувалася, але утрималася від коментарів.
— Ідіть мийте руки. Будемо вечеряти.
— А ми вже повечеряли в діда. Тітка Таня нас нагодувала.
— Яка така тітка Таня? — ошелешилася вона.
— Наречена дідусева, — усміхнувся Дімка.
— Не мели дурниць, — суворо осадила молодшого. — Який із тата жених.
— Серйозно, мамо, — підтримав Андрій. — Вони з тіткою Танею люблять одне одного. А ми підемо на весілля?
Лєна застигла, наче громом уражена. Нічого собі сюрпризи! Цього вона ну ніяк не очікувала. Після того як не стало мами минуло вже п’ять років, але вона досі не могла змиритися з втратою. Думала, що й тато так само — стільки років вони з мамою разом прожили. Так ні ж! Знайшлася якась вертихвістка ні сорому, ні совісті, й давай літнього чоловіка обробляти. І точно не просто так! Он скільки таких різних історій у фільмах та серіалах бачила. Як залишають довірливих дідусів із розбитим серцем та на вулиці!
Звичайно, вона розуміла, що це художній вимисел. Однак сюжети звідки беруться? З життя! От і ця наречена, чи не на квартиру татову зазіхнула. Квартирне питання змінює людей, це всім відомо! А чого? Живе сам, житлоплоща велика, у центрі міста та біля парку. Окрутить, прибере до рук, і чужих онуків без спадку залишить!
А скільки разів Лєна пропонувала татові переїхати до неї! З чоловіком вона давно розлучилася, сама двох хлопчиків виховувала, а батько у віці уже, йому й увага, й догляд потрібні. Так ні ж, уперся рогом. Він, бачте, звик, сам собі господар. І ось, будь ласка, не догледіла. Знайшлася вже спритна жінка.
Накрутивши себе до проблем із серцем, жінка набрала татів номер.
— Тату, як справи? — обережно почала. — Ти сам?
— Ага, доповіли вже хлопчаки твої, — засміявся тато. — Не сам, із Танечкою. Давно тобі сказати збирався, та якось все слушного моменту не знаходилося…
— Давно?! — спроба вести бесіду нормальним тоном із тріском провалилася. — Та ти що, з глузду з’їхав? У твої-то роки! Не про те вже думати треба!
— А що в мої роки? — обурився батько. — Про той світ думати тільки? По-твоєму, якщо сімдесят виповнилося, так усе — життя скінчилося? А чи не рано ти мене ховати зібралася, а, доню?
— Ну, подумай про мене хоч, про онуків твоїх. Як це все на нас відіб’ється?!
— Я, Лєночко, все життя про тебе думав, і про онуків. Тепер хочу й для себе пожити. Самотньо мені було, сумно. А Танечка мені знову сенс життя повернула. І що значить — як відіб’ється? Хіба ви погано, хіба щось змінилося для тебе й для хлопчиків? Якщо дідові добре, вам гірше не стало! Ви порадіти за мене повинні! Хіба не так ми тебе з мамою виховували?
— Отож бо, тату! А як же мама?! — схлипнула жінка.
— Лєно, маму твою мені ніхто й ніколи не замінить, — почула важке зітхання батька донька. — Сподівався, що ти зрозумієш. Я збираюся прожити ці роки щасливо. Шкода, що ти зовсім не рада за мене.
Від татових слів Лєні важко на душі стало. Хоч і літній, але який наївний!
— Але одружуватися навіщо? — примирливо мовила. — Живіть собі разом, і все… — а в глибині душі посподівалася, що кине його ця Танечка, якщо зрозуміє, що нічого їй не обломиться від нього.
— Як це навіщо? Я чоловік, чи хто? Не по-людськи це. Та й не в тому я віці, щоб коханцем вважатися, — твердо відповів тато.
Лєна зрозуміла, що отак, нахрапом і по телефону, нічого не досягне. І тут їй спала на думку чудова ідея.
— Слухай, татусю, а давайте ви завтра з Тетяною до нас у гості прийдете на обід. Я ж повинна познайомитися зі своєю майбутньою мачухою, — запропонувала, і голос майже не здригнувся.
— А це правильно, — легко погодився батько. — Вона тобі сподобається, сама побачиш.
«От і подивлюся, що там за Танечка, — накручувала себе Лєна, — я їй влаштую вирвані роки. Я їй покажу, як на татову квартиру зазіхати!»
Звичайно, Лєна як слід підготувалася до візиту. Скрізь по квартирі розставила фотографії тата й мами в хронологічному порядку, а весільну розмістила в центрі вітальні, прямо навпроти накритого столу. Салати, гаряче — все, як матуся робила, навіть голубці за маминим рецептом, які батько обожнював. Думала, побачить він все це й передумає одружуватися на цій жінці. Але коли відчинила двері, від несподіванки втратила дар мови. Поруч із батьком стояла сива стильно одягнена жінка татових років.
— Здрастуйте, Тетяно… — ледь витиснула Лєна.
— Можна просто Таня, — та легко усміхнулася й міцно потиснула Лєні руку. — Я так давно хотіла з тобою познайомитися, Лєно. Та Павло все вагався. А дарма. Ти вся в маму, така ж гарна. Нічого, що я на «ти» одразу?
А Лєна не знала, плакати їй чи сміятися. Тільки й знайшлася, що відповісти:
— А ви знали маму?
— Особисто ні. Просто в твого тата на столі стоїть весільна фотографія. Ти так на неї схожа…
У розпатланих почуттях Лєна сховалася на кухні. Руки в неї тремтіли, і вона пролила на підлогу соус, коли перекладала голубці на блюдо. «Потім витру», — вирішила й понесла частування до вітальні.
— Давай, допоможу, — запропонувала Таня.
— Ні, ні, дякую, я впораюся, — ввічливо відмовилася Лєна й пішла по салат.
Ото дивна річ. Незважаючи на упередження, татова обраниця їй сподобалася. Тільки треба було час, щоб звикнути до цієї думки. Заглиблена у свої думки, Лєна взяла салатницю, але зовсім забула, що на кухні мокра плитка. Перечипилася й опинилася на підлозі. На цей шум збіглися всі.
Що казати, званий обід було зіпсовано. Лєну довелося везти до лікарні на таксі. З нею тато поїхав. Нічого серйозного, але Таня залишилися вдома з хлопчиками. Жінка місця собі не знаходила, переймалася через хлопців. Але, як виявилося, переживала вона даремно. Вдома все було добре. Коли Лєна повернулася додому, вона побачила, що квартира прибрана, посуд вимитий, хлопці зробили уроки.
— Я хотіла вибачитися перед тобою, — якось зізналася Лєна. — Я погано про тебе думала, вирішила, що тобі потрібна татова квартира.
— Що ти, Лєно! — засміялася жінка. — У мене ж своя є. Просто тато твій впирається, не хоче до мене переїжджати. Заявив, що він у себе вдома стільки років прожив, коріння пустив, і відмовився до мене переїжджати навідріз. Та й з весіллям цим носиться, змучив мене вже.
— Як це? Ти не хочеш заміж за тата?
— Та ти сама подумай, яка з мене наречена на старості? Людям на сміх, — відмахнулася Таня. — Дожити б разом віку, й за те спасибі…
У підсумку, мачухою Лєна поки не обзавелася. Зате в її хлопчаків з’явилася чудова бабуся, а в неї самої — душевна подруга. А головне, у дідуся тепер новий сенс життя — він не втрачає надії стати чоловіком Тетяни.
