«Я маму згубив, знайдіть її, я в дитячому будинку №4, нехай вона швидше прийде до мене!»

Хлопчик тягнеться до телефону і дзвонить у бюро знахідок. Він говорить оператору, що втратив маму, що вона дуже красива і добра, а ще вона дуже любить кішок. Дитячий голос благає скоріше знайти її. Оператор копається в паперах і радісно відповідає: «Ми вже знайшли твою маму, малюк!». На що хлопчик вигукує: «Я в дитячому будинку №4, нехай вона швидше прийде до мене!».

Хлопчик обертається і бачить, як у кімнату заходить саме та, найкрасивіша і добра, з маленькою кішкою на урках. «Мама, мамочка!» — малюк кричить і кидається в її розкриті обійми.

Цей сон сниться Артему майже щоночі. І коли хлопчик прокидається від своїх криків, він дістає з-під подушки знайдену на прогулянці ще рік тому фотографію молодої дівчини. Артемкові здається, що зі знімка йому посміхається мама.

Одного разу під час ранкового обходу завідуюча дитбудинком Валентина Яківна побачила цю фотографію у руках хлопчика.

— Артем, а що це за фото? І звідки воно у тебе?

— Я знайшов його у дворі. Це моя мама. Вона найдобріша, найкрасивіша і дуже любить кішок.

Валентина Яківна задумалася. Справа в тому, що вона знала дівчину, якій належав цей знімок. Приблизно рік тому вона була тут зі своїми друзями-волонтерами. Дівчина дуже хотіла всиновити дитину, але так і не отримала дозвіл тільки тому, що не перебувала у шлюбі.

— Добре, Артемко, – завідуюча погладила хлопчика по голові, – добре.

Вона вже знала, що потрібно робити.

Через півгодини у двері кабінету завідуючої постукали.

— Можна, Валентина Яківна? – несміливо запитала дівчина зі знімка.

— Звичайно, Настюш, заходь.

Дівчина зайшла в кабінет і простягнула завідуючій велику папку, наповнену різними документами й довідками.

— Нарешті я все зібрала.

— Молодець, Настуся. Але я хочу поговорити з тобою ось про що: ти розумієш, яка на тебе ляже відповідальність після усиновлення? Дитина – це не іграшка.

— Звичайно, розумію. Я вже не можу жити з думкою, що моя любов і турбота потрібні комусь, але у мене немає можливості подарувати їх.

— Добре. Ну що ж, тоді не буде тягнути і підемо дивитися діток?

— Ні, Валентина Яківна, я не хочу це робити. Я всиновлю того, кого ви самі мені приведете. Батьки ж не знають, яка дитинка у них наpoдиться. Я хочу так само. Хочу як по-справжньому.

Завідуюча щиро здивувалася. За всі роки роботи вона вперше чула щось подібне. Але, не сказавши ні слова, вона розуміюче закивала і вийшла. Через пару хвилин Валентина Яківна повернулася до кабінету, ведучи за руку хлопчика.

— Артем, я хочу тебе познайомити.

— Мама! – закричав хлопчик і кинувся до Насті. – Моя матуся!

У дівчини на очі навернулися сльози:

— Так, мій хороший, це я, тепер ми завжди будемо разом.

Малюк просто сяяв від щастя. Він не відходив від мами ні на хвилину, і коли всі речі були зібрані, завідуюча почала прощатися:

— Ну, Артемчика, до побачення. Не забувай заходити до нас в гості!

— Звичайно! Обов’язково прийду!

Коли Настя повела малюка додому, він вирішив поставити її саме хвилююче питання:

— Матуся, а ти любиш кішок?

— Дуже люблю! У нас з тобою вдома живе навіть не одна, а цілих дві кішечки.

Читайте також: “Заміж пішла за борги: Маючи чоловіка на побачення бігала до коханого, та він зрадив залишивши з дитиною”

Артем посміхнувся і ще міцніше стиснув руку мами.

Настя з Артемом йшли по сонячній вулиці, насолоджуючись співом птахів і свіжістю теплого весняного повітря. А за їхніми спинами летів той самий автор заявки для Небесної Канцелярії, розправивши за спиною свої величезні білосніжні.

Джерело.

Шановні читачі запрошуємо Вас на наш канал у Telegram