— Я маю право витрачати свою пенсію так, як хочу! Саша — дівчинка, їй треба більше розвиватися. Та й Оксана сама, я їй допомагаю, як можу. А ви з Оленою і так добре заробляєте, купіть своєму сину що захочете.
Дні народження онуків, Артема й Саші, святкували з різницею в тиждень. Спочатку в онука від сина, Артема, а потім в онучки від доньки, Саші.
Галина Петрівна завжди підкреслювала, як важливо зберігати справедливість, щоб «у дітей не було образ і між родинами не було розбрату».
На святі Артема, коли вручали подарунки, Галина Петрівна урочисто винесла велику, яскраву коробку, перев’язану бантом.
— Моєму улюбленому внучку — на розвиток інтелекту й моторики! — оголосила вона.
Артем, сяючи, розірвав упаковку. У коробці лежав величезний пластиковий конструктор, із якого можна було зібрати космічну станцію.
Але Олена, кинувши погляд, одразу зазначила про себе: не «Лего», а якась маловідома марка, пластик був тьмяним, а деталі — неідеально гладкими. Вартість такого на ринку була в десять разів менша, ніж фірмового аналога.
— Дякую, бабусю! — крикнув Артем, усе ж щиро зраділий розміром подарунка.
— Та нема за що, рідний, — поплескала його по голові Галина Петрівна. — Головне — старання і фантазія.
Рівно за тиждень, на дні народження онучки, Саші, історія повторилася. Той самий розмір коробки, той самий бант.
— Це моїй принцесі — для розвитку художнього смаку! — проголосила бабуся.
Саша, дівчинка більш стримана, акуратно розв’язала стрічку. Усередині був набір для створення гіпсових барельєфів із фарбами. Він теж виглядав доволі масштабно, але бренд був явно сумнівний, а фарби — рідкі й у крихітних баночках.
— Дякую, бабусю, — тихо сказала Саша.
— Нема за що, сонечко. Будеш як справжній скульптор.
Невістка, Олена, спостерігаючи збоку, подумки зітхнула: «Ну, хоч чесно. Однаковий рівень. Нехай дешево, але зате без образ». Вона навіть відчула легке почуття провини за свою початкову прискіпливість до свекрухи й упевненість у тому, що та більше любить дочку зовиці.
Минув тиждень. У середу в Олени раптово зірвалися переговори з клієнтом, і вона виявилася вільною вже о третій годині дня. Жінка вирішила заїхати до свекрухи — відвезти банку домашнього варення, яке та любила, і забрати забуту минулого тижня дитячу книжку.
Дзвонити вона не стала — Галина Петрівна завжди була вдома. Однак двері відчинилися не одразу. Почулася метушня, приглушені голоси.
— Мамо, це я, Олена! — сказала вона крізь двері.
За мить двері розчахнулися. На порозі стояла Галина Петрівна, трохи засапана, у фартусі. За її спиною в кімнаті майнула Саша, швидко прибираючи щось зі столу.
— Оленко! Якими долями? Не чекала я тебе! — голос у Галини Петрівни був неприродно високим.
— Та так, справи скасувалися. Привезла вам малинового варення, вашого улюбленого, і книжку Артемкову хочу забрати.
— Заходь, заходь, — свекруха відступила, пропускаючи невістку всередину.
У вітальні пахло свіжою випічкою і… легким запахом гарячого пластику, який буває від нової електроніки.
Олена побіжно глянула на стіл. На ньому стояла коробка з-під печива і дві чашки з-під какао. Але з краю столу, наче випадково відсунутий серветкою, лежав стилус — тонкий, білий, явно не від дитячої іграшки.
— Бабусю, а можна я ще пограюся? — почувся голос Саші з-за рогу.
— Можна, можна, йди, — квапливо сказала Галина Петрівна, але було пізно.
Саша вийшла з-за розділяючої штори, тримаючи в руках новенький, із блискучим екраном, дитячий планшет, останню модель найпопулярнішого бренду, із захисним силіконовим чохлом у вигляді єдинорога. Такий Олена місяць тому бачила в магазині й ахнула від ціни. Артем тоді теж його побачив і просив, але вони з Мишком твердо сказали, що це надто дорогий і непотрібний для другого класу подарунок.
У кімнаті повисла напружена тиша. Саша, побачивши тітку, завмерла, притискаючи дорогу іграшку.
— Ой… — тільки й витиснула Олена.
— Це я… це я їй просто так, для розвитку купила, — заторохтіла Галина Петрівна, перехопивши погляд невістки. Обличчя її вкрилося рожевими плямами. — Ти ж знаєш, в Оксани тяжко з грошима, їй такий не потягнути. А я пенсію отримую, ну ще й заощадження залишилися. Я відкладала, поки працювала. Небагато, але є. Ну й вирішила… просто так, без приводу, щоб дівчинка не відставала від сучасних технологій.
— Без приводу? — тихо перепитала Олена, відчуваючи, як у серці починає закипати крижана пустка. — А на день народження ви їй подарували набір для ліплення.
— Ну то був офіційний подарунок! При всіх! А це… це наше з нею, приватне. Секрет маленький. Твоєму сину ж я на день народження конструктор подарувала! Великий, хороший! — голос свекрухи став виправдовувальним.
Олена подивилася на Сашу. Дівчинка опустила очі, розуміючи, що потрапила в ніякову ситуацію.
— Сашо, а мама знає? — м’яко запитала Олена.
Дівчинка мовчки похитала головою. Бабуся сказала не розповідати, це був їхній «особливий секрет».
Усе стало на свої місця. Рівні подарунки при всіх були ширмою. Справжня любов, виражена в дорогих подарунках, діставалася тільки онучці від доньки.
Олена взяла книжку Артема зі столу, куди її трохи раніше поклала свекруха.
— Добре. Я зрозуміла. Не буду вас більше відволікати. Бувай, Сашо.
Вона вийшла, не чекаючи відповіді. За спиною клацнув замок, і одразу ж, за дверима, почувся сердитий приглушений шепіт Галини Петрівни:
— Треба було в кімнату піти, я ж казала!
Увечері вдома Артем, роблячи уроки, раптом відволікся.
— Мамо, а Саші бабуся подарувала планшет?
— Звідки ти знаєш?
— Вона мені в чатику фото прислала. Пише: «Дивись, що в мене є, а в тебе нема». Каже, бабуся їй таємно подарувала, щоб я не образився. Я що, поганий?
Очі в хлопчика стали мокрими. Це дитяче, безглузде повідомлення племінниці, підкріплена поведінкою бабусі, образила його найдужче.
— Ти найкращий, — обійняла сина Олена, відчуваючи, як образа підкочує до горла. — Цей планшет нічого не означає.
— Але я теж хотів! Ти ж сама казала, він дуже дорогий і нам його не купити! Чому бабуся купила Саші, а мені ні? Вона її більше любить?
На це пряме дитяче питання в Олени не було відповіді. Вона не могла сказати синові, що так, можливо, так і є, і не могла пояснити складну систему бабусиних уподобань, де дочка й онучка від дочки були «своїми, рідними», а син з його родиною — наче чужими.
Коли ввечері прийшов Мишко, Олена, не витримавши, виклала йому все. Він слухав, хмурячись.
— Мама, звісно, не права… Але ти ж знаєш, у неї з Оксаною завжди були особливі стосунки. Може, не треба драматизувати? Планшет — він і є планшет. Ми Артему на Новий рік щось купимо.
— Річ не в планшеті, Мишку! — вибухнула Олена. — Річ у лицемірстві! У тому, що вона при всіх розігрує з себе справедливу бабусю, а по факту в неї є улюбленці! І вона навіть не намагається це приховати, вона вважає це нормальним! Як я тепер буду дивитися їй в очі? Як буду пояснювати синові, чому його почуття і його день народження — це просто формальність для бабусі?
Михайло зітхнув. Він нетерпів сварки, особливо сімейні, і ті, де була замішана його мати.
— Я поговорю з нею.
— Поговори. Але це нічого не змінить.
Михайло поговорив. Галина Петрівна спочатку виправдовувалася, потім плакала, кажучи, що її не розуміють, дорікала в невдячності, а потім, коли син прямо запитав: «Мамо, ти справді вважаєш, що так можна? Робити дорогі подарунки одній онучці потай?», вона скинула маску.
— А що такого? — її голос став сухим і черствим. — Я маю право витрачати свою пенсію так, як хочу! Саша — дівчинка, їй треба більше розвиватися. Та й Оксана сама, я їй допомагаю, як можу. А ви з Оленою і так добре заробляєте, купіть своєму сину що захочете. І взагалі, ви мене в гості не кличете, Артем на вихідних у вас у гаджетах сидить, а не з бабусею спілкується. А Саша до мене часто приходить, ми з нею душею рідні. Ось і вся різниця.
Ця розмова стала точкою неповернення. Олена перестала вдавати, що все гаразд. Вони не сварилися відкрито, але візити до Галини Петрівни стали рідкісними й короткими, тільки з великих свят.
Артем більше не питав про бабусині подарунки. А коли наступного року на його день народження Галина Петрівна, намагаючись загладити провину, принесла справді хороший, фірмовий конструктор, він подякував чемно, але без колишнього захвату.
Довіра й відчуття безумовної бабусиної любові були безповоротно підірвані. Іграшки, навіть найдорожчі, уже не могли нічого виправити. У родині сина Галина Петрівна остаточно перетворилася з рідної бабусі на формальну родичку, яку поважають, але від якої не чекають душевного тепла й справедливості.
