Надія стояла посеред тісної кухні, тримаючи в руках стару емальовану каструлю, яку щойно дістала з-під раковини. Її очі горіли гнівом, а щоки палали від емоцій, що накопичувалися тижнями, місяцями, а може, й роками.
Орест сидів за столом, тримаючи в руках газету, яку він читав щоранку, хоча новини там були такі ж одноманітні, як їхнє життя.
Він навіть не підвів очей, коли Надія вигукнула так голосно, що її слова, здавалося, пробили стіни їхньої старої двокімнатної квартири в панельному будинку:
— Я не хочу більше жити з тобою і з твоїми копійками! — її голос тремтів від люті, а каструля в руках здригалася, ніби поділяла її обурення.
— Ти чуєш, Оресте? Я втомилася! Втомилася від цього всього — від твоєї зарплати, від цього будинку, від цих вічних боргів!
Сусіди, певно, почули, бо за стіною щось грюкнуло — мабуть, стара пані Галина, яка завжди підслуховувала їхні сварки, ненароком зачепила свою улюблену вазу.,
Орест нарешті відірвав очі від газети, повільно склав її навпіл і поклав на стіл. Його обличчя було спокійним, майже байдужим, але в очах промайнула ледь помітна тінь образи.
— Копійки, кажеш? — тихо промовив він, ніби пробуючи слово на смак. — А ти пам’ятаєш, Надю, як ці копійки тебе годували, коли ти без роботи сиділа? Як ці копійки платили за твої сукні, за твої походи в перукарню?
Надія кинула каструлю на стіл так, що та гучно дзенькнула, і вперла руки в боки.
— Сукні? Перукарню? — вона майже захлиналася від обурення. — Ти про що, Оресте? Про ту сукню, яку я п’ять років ношу? Чи про перукарню, де я востаннє була, коли Софійка в перший клас пішла? Не сміши мене! Ти думаєш, я не бачу, як люди живуть? Як у них машини, відпустки, квартири нові! А ми? Ми в цій дірі, з твоїми копійками!
Орест зітхнув і потер скроні. Він не любив сварок, але Надія мала талант роздмухувати їх із найменшої дрібниці.
Їхнє подружнє життя, яке починалося з таких великих надій двадцять років тому, тепер нагадувало стару ковдру — пошарпану, але все ще теплу, якщо придивитися.
Орест працював електриком на заводі, заробляв небагато, але стабільно. Надія, після кількох років роботи в бібліотеці, звільнилася, коли народилася їхня донька Софія, і з того часу так і не повернулася до роботи.
Вона завжди мріяла про щось більше — про подорожі, гарний одяг, про життя, яке бачила в журналах і на екранах телевізорів. Але реальність була іншою.
— Надю, — Орест намагався говорити спокійно, — ти ж знаєш, що я роблю все, що можу. Завод не закривають, слава Богу, зарплату платять вчасно. Ми не голодуємо, Софійка вчиться, одягнена, взута…
— Не голодуємо? — Надія перебила його, її голос ставав дедалі вищим. — Ти називаєш це життям? Ми виживаємо, Оресте! Виживаємо! Я хочу жити, а не виживати!
Вона різко повернулася і вийшла з кухні, грюкнувши дверима так, що стара шафа в коридорі здригнулася. Орест залишився сидіти за столом, дивлячись на каструлю, яка тепер стояла криво, ніби звинувачуючи його в усьому.
Він знав, що Надія повернеться — вона завжди поверталася після таких сварок. Але цього разу в її словах було щось нове, щось, що змусило його задуматися: чи справді вона залишиться?
Через два дні Надія стояла перед тими ж дверима, які так гучно грюкнула, залишаючи квартиру. Її чемодан, старий і пошарпаний, стояв поруч, а в руках вона тримала маленьку сумочку.
Її обличчя було блідим, очі трохи почервонілі, але вона трималася прямо, ніби намагаючись зберегти рештки гордості. Вона постукала в двері, спочатку тихо, а потім голосніше.
Орест відчинив двері. Він був у своїй звичній домашній футболці, злегка пом’ятій, і з чашкою чаю в руці. Побачивши Надію, він не здивувався, але й не поспішав запрошувати її всередину.
— Ну, — сказав він, спираючись на одвірок, — що сталося? Копійки мої знадобилися?
Надія опустила очі, стиснувши губи. Вона не любила просити, але цього разу в неї не було вибору.
— Оресте, — її голос був тихим, майже шепотом, — мені потрібна твоя допомога. Я… я влипла.
Орест підняв брову, але жестом запросив її зайти. Надія підхопила чемодан і ступила в квартиру, де все її було нестерпним. Тепер вона виглядала як єдиний притулок.
Вони сіли за той самий кухонний стіл, де все почалося. Надія довго мовчала, крутячи в руках свою сумочку, ніби шукаючи в ній потрібні слова.
— Я поїхала до сестри, — нарешті почала вона. — Думала, поживу в неї, поки не зрозумію, що робити далі. Але… — вона замовкла, ковтнувши важко. — Вона мене вигнала.
— Вигнала? — Орест нахилився ближче, його голос звучав здивовано, але без осуду. — Лариса? Та вона ж тебе завжди кликала до себе.
Надія кивнула, її пальці нервово стискали ремінець сумочки.
— Так, кликала. Але коли я приїхала, вона сказала, що не може мене тримати. У неї свої проблеми — чоловік втратив роботу, діти, кредити… А я… я ще й влипла в одну дурну історію.
Орест нахмурився. Він знав, що Надія іноді могла вплутатися в щось необдумане, але зазвичай вона була обережною.
— Яку історію? — запитав він, ставлячи чашку на стіл.
Надія зітхнула і почала розповідати. Виявилося, що після сварки вона вирішила не просто поїхати до сестри, а “почати нове життя”.
У поїзді до сестриного міста вона познайомилася з жінкою на ім’я Віра, яка розповіла їй про “чудову можливість заробити”. Віра була балакучою, привітною, з ідеальним манікюром і дорогою сумкою, яка одразу привернула увагу Надії.
Вона запропонувала Надії вкласти гроші в “бізнес” — продаж косметики, яка, за її словами, приносила величезні прибутки.
Надія, розлючена на Ореста і сповнена рішучості довести, що вона може жити без нього, віддала всі свої заощадження — п’ять тисяч гривень, які вона відкладала на новий диван.
Віра обіцяла, що за місяць Надія отримає вдвічі більше. Але наступного дня Віра зникла, а її номер телефону виявився відключеним.
— Я думала, що це мій шанс, — Надія опустила голову, її голос тремтів. — Я думала, що зможу… що я не буду залежати від тебе, від твоїх копійок. А тепер у мене нічого немає. І Лариса сказала, що не хоче, щоб я сиділа в неї на шиї.
Орест слухав мовчки, його обличчя залишалося непроникним. Він не знав, чи варто йому злитися, чи жаліти її. Нарешті він запитав:
— І що ти тепер хочеш, Надю? Щоб я дав тобі грошей? Чи щоб ти повернулася?
Надія підняла очі, і в них блиснули сльози.
— Я не знаю, Оресте, — прошепотіла вона. — Я просто… я не знаю, куди мені йти.
Наступні тижні були напруженими. Надія залишилася в квартирі, але атмосфера між ними з Орестом була холодною. Вони розмовляли лише про побутові справи — про те, що купити в магазині, як оплатити комунальні послуги, що сказати Софії, яка навчалася в іншому місті і ще не знала про їхню сварку.
Орест не нагадував Надії про її слова про “копійки”, але вона відчувала його тихий докір у кожному погляді.
Одного вечора, коли Надія готувала вечерю, Орест повернувся з роботи раніше, ніж зазвичай. У руках він тримав невеликий конверт.
— Що це? — запитала Надія, витираючи руки об фартух.
— Відкрий, — коротко сказав Орест, сідаючи за стіл.
Надія обережно відкрила конверт і дістала звідти кілька аркушів паперу. Це були документи на невеликий земельний участок за містом, який Орест колись купив за копійки, ще до їхнього одруження.
— Я думав про те, що ти казала, — почав Орест, дивлячись кудись у вікно. — Про те, що ми виживаємо, а не живемо. Може, ти й права. Але я не можу змінити все одразу.
Може, ми могли б там щось побудувати. Невеликий будинок, сад. Для Софії, для нас.
Надія дивилася на документи.
— Ти серйозно? — тихо запитала вона. — Ти думаєш, ми потягнемо?
— Не знаю, — чесно відповів Орест. — Але я знаю, що ми не можемо жити так, як зараз. Ти хочеш нового життя, Надю? То давай спробуємо. Разом.
Вона мовчала, але її пальці міцніше стиснули папери. Може, це був не троботиой шанс, про який вона мріяла, але це був початок. І вперше за довгий час Надія відчула, що копійки Ореста можуть коштувати більше, ніж вона думала.
Ця історія могла б закінчитися тут, але життя рідко буває таким простим. Надія і Орест почали працювати над своїм новим проектом.
Вони їздили на ділянку, планували, сперечалися, сміялися. Надія навіть знайшла підробіток — продавала прикраси ручної роботи через інтернет, і хоч це приносило небагато, вона відчувала себе потрібною.
Орест узяв додаткові зміни на заводі, щоб зібрати гроші на будівництво.
Але одного дня, коли вони сиділи на своїй ділянці, п’ючи чай із термоса, до них підійшов чоловік у дорогому костюмі. Він представився як Ігор, місцевий підприємець, і запропонував купити їхню землю за суму, яка здавалася захмарною.
Надія одразу загорілася ідеєю — ці гроші могли б змінити їхнє життя. Новий будинок, машина, відпустка… Але Орест був проти.
— Це наш шанс, Надю, — наполягала вона. — Ми могли б почати все з чистого аркуша!
— А що потім? — спокійно запитав Орест. — Гроші закінчаться, а земля залишиться. Це наше, Надю. Наше майбутнє.
Вони сперечалися до ночі, але цього разу Надія не грюкала дверима. Вона залишилася, і вони продовжили працювати.
Минуло ще кілька місяців, і на ділянці почав з’являтися фундамент їхнього майбутнього будинку. Це було не просто будівництво — це було примирення, новий початок, який вони будували разом, цеглина за цеглиною.
Надія більше ніколи не називала заробіток Ореста “копійками”. Вона навчилася цінувати те, що мала, і те, що вони могли створити разом.
А Орест, дивлячись на неї, розумів, що іноді для того, щоб зберегти сім’ю, потрібно не так уже й багато — лише віра один в одного і кілька “копійок”, які разом стають цілим скарбом.
Віра Лісова
