Свято тільки починалося, а Віка знала, що цього вечора все зміниться. Вона два роки мовчала, удавала, що нічого не помічає, жила, ніби в театрі — з роллю люблячої дружини, з відточеною усмішкою й бездоганними святами.
— Ти готова? — Олег заглянув до спальні, поправляючи краватку. Сивина на скронях, але досі привабливий — той самий чоловік, який колись легко закохував у себе.
— Готова, — відповіла Віка.
І вперше за довгий час це була правда. Вона справді була готова. Як ніколи.
З вітальні долинав шум — там уже зібралися гості. Колеги Олега, сусіди, родичі. І, звісно ж, Олена — «найкраща подруга». Та, що допомагала накривати стіл, обирала меню, купувала квіти. Та, якій її чоловік щоранку писав повідомлення: «Як спалося, моя хороша?»
— Віко, ходи вже, — покликав Олег із зали.
Вона глибоко вдихнула. Останній спектакль.
Вітальня пахла дорогими напоями й жіночими парфумами. Олена стояла біля столу, розкладаючи закуски. Чорна сукня, нова зачіска, занадто яскрава помада для п’ятдесяти років.
— Вікуль, як завжди, усе ідеально! — вигукнула вона, обіймаючи подругу. — Ти молодець.
Так, саме так. Віка давно навчилася все робити сама. А головне, перетворювати зраду на «стабільність», брехню на «сімейне щастя», а відсутність уваги— на «турботу».
Олег підняв келих, і в кімнаті настала тиша.
— Друзі, дякую, що прийшли розділити зі мною цей день, — його голос звучав упевнено, як завжди. — Особливо хочу подякувати своїй дружині за ці роки разом. За спокій, за стабільність, за тепло дому…
Віка повільно підвелася. Келих у руці ледь тремтів.
— А я хочу додати ще дещо, — тихо сказала вона. — Стабільність буває різна.
Погляди гостей звернулися до неї. Вона дивилася на чоловіка, потім — на Олену.
Олег насупився.
— Віко, що ти таке кажеш? — пробурмотів він.
— Ти ж її не любиш, — промовила вона голосно, чітко, так, що кожне слово відбилося луною в стінах. — Але щодня пишеш їй: «Як спалося, моя хороша?»
Вона кивнула у бік Олени. Та миттєво зблідла. Повисла тиша. Така, що чути було, як цокає годинник. Потім Олена щось пробурмотіла про непорозуміння, про втому Віки, про те, що, мабуть, усім варто розійтися… Але було пізно. Гості переглядалися, хтось відвертав очі, хтось тихцем шукав телефон, аби швидше зникнути.
— Віко, ти що ти собі дозволяєш? — Олег взяв її за руку. — При людях, на моєму ювілеї!
— А коли ще? — спокійно відповіла вона, вивільняючи руку. — У нас же давно не буває «наодинці». Три роки, може, чотири.
Люди почали розходитися — ніяково, швидко. Лише сестра Олега, тітка Галя, затрималася у дверях.
— Віко, люба, з тобою все гаразд? — несміливо промовила вона.
— Галю, все гаразд, — відповіла Віка спокійно.
Олена зникла однією з перших — навіть не встигла накинути пальто, вибігла в одній сукні, на підборах, стукаючи ними по сходах, як школярка, яку спіймали на списуванні.
Коли за останнім гостем зачинилися двері, Олег важко сів у крісло.
— Ну що тепер? Догралася? — спитав він.
— Догралася, — погодилася Віка, беручися збирати зі столу.
— Не рухайся! — різко кинув він. — Сядь!
Вона завмерла, подивилася на нього — на цього чужого чоловіка у дорогому костюмі.
— Я не хотів нічого руйнувати, — нарешті сказав Олег. — Мені було добре і там, і тут. Навіщо від чогось відмовлятися?
— Добре? — Віка сіла навпроти. — А мені? Мені як було?
— Але ж ти нічого не знала, — з образою мовив він.
Віка засміялася — коротко, гірко.
— Не знала? Олежку, я знала все. З першого дня. Пам’ятаєш, два роки тому ти забув телефон удома? А твоя Олена дзвонила десять разів поспіль. Я подумала, що, мабуть, щось з організацією мого дня народження. А вона… плакала у слухавку. Казала: «Я сумую».
Олег зблід.
— І знаєш, що я зробила? — продовжила Віка. — Скинула виклик. І жила далі. Мовчала. Думала, може, пройде.
— Чому ж ти мовчала? — тихо спитав він.
— А що б це змінило? — Віка підійшла до вікна. — Ти б сказав: «Пробач, більше не повториться». Вона б плакала, присягалася, що ми знову «друзі». А через місяць усе почалося б спочатку. Тільки потайки.
Жінка повернулася до нього.
— Ми ж прожили життя, Олеже. Тільки от я — прожила, а ти — грав. Удень — зразковий чоловік, увечері — коханець. Зручно, правда?
Він мовчав, крутячи у руках порожній келих.
— Я збираю речі, — сказала вона рівно. — Поїду до Марини, до доньки.
— Зачекай, — підвівся він. — Поговорімо зранку. На свіжу голову.
— На свіжу? — гірко всміхнулася Віка. — Вона у мене свіжа вже два роки. Щоночі, коли ти приходив додому, пахнучи її парфумами.
Олег стояв у дверях, дивився, як вона спокійно складає речі у валізу.
— А якщо я з нею закінчу стосунки? — тихо промовив він.
Віка підвела очі.
— А якби ти дізнався, що я два роки зустрічалася з іншим чоловіком? Що мені з ним цікаво, що він читає мені вірші, а не тільки розповідає про роботу? Що я біжу до нього, щойно ти виходиш із дому?
Олег мовчав.
— Ти б мене вигнав тієї ж секунди, — сказала вона, закриваючи валізу. — І мав би рацію
— Це інше, — прошепотів він.
— Чому інше? Бо ти чоловік? Чи тому, що я мала бути вдячна за «стабільність»?
Наступного ранку він телефонував разів десять. Віка не брала слухавку.
Через тиждень Олег пішов до Олени — офіційно, наче тільки цього й чекав. Наче отримав дозвіл бути чесним. А за місяць подзвонив:
— Пробач мені, Віко. Це все не те, зовсім не те. Я втратив людину, яка розуміла мене з пів слова.
— Розуміла, — тихо відповіла Віка. — Навіть те, чого ти не говорив уголос.
— Будь ласка, повернись, — благав чоловік.
Вона довго мовчала, дивилася у вікно доньчиної квартири. У дворі онук катав машинку.
— Олеже, ти втратив мене не місяць тому і навіть не два роки тому. Ти втратив мене тоді, коли вирішив, що я завжди мовчатиму. Я мовчала, бо поважала те, що у нас було — наші спільні мрії, нашу доньку. Поки ти від всього цього не відмовився.
Віка поклала слухавку.
Олег ще приходив кілька разів — кожного разу з квітами, з обіцянками, але щоразу чужий.
— Мамо, закрий двері й не відкривай, — сказала Марина після другого візиту.
— Він просто не розуміє, що все скінчилося. — спокійно сказала жінка.
Утретє він прийшов напідпитку. Не сильно, але помітно. Стояв на порозі й бурмотів, що Олена його не розуміє, що з нею не так добре, як він думав.
— Розумію, — сказала Віка й зачинила двері.
Після цього чоловіка не було два місяці. А потім він почав телефонувати Марині. Донька була незадоволена:
— Мамо, мені неприємно, що батько телефонує! Каже, що ти його не слухаєш, що я повинна на тебе вплинути, бо сім’ю не можна руйнувати через дрібниці.
— Через дрібниці, — повторила Віка, погладжуючи онука по голові. Той малював будинок.
— Зрада — це дрібниця…
— Мамо, а ти б пробачила? — раптом спитала Марина. — Якби він одразу все розповів, розкаявся?
Віка задумалася.
— Знаєш… можливо, якби він сам прийшов і сказав: «Пробач, я заплутався».
Але він не плутався, Мариночко. Він просто хотів усе й одразу: і мене, і її, і спокій удома, і стосунки на стороні. А тепер — запізно. Не можна два роки брехати людині, а потім сказати: «Ой, пробач, я пожартував».
У жовтні подзвонила сама Олена. Голос тремтів:
— Віко, можна з тобою зустрітися?
— Навіщо?
— Поговорити… пояснити.
— Що пояснювати? — Віка дивилася, як за вікном падає листя.
— Він же тебе любить.
— Ні, — відповіла твердо жінка. — Він любить зручність. Любить, коли вдома чисто, ситно і не треба думати про побут. А стосунки — це до тебе, тієї, що ще не знає, як він розкидає шкарпетки.
Олена плакала у слухавку:
— Ми розійшлися, — схлипнула. — Він сказав, що я — не ти. Що з тобою було простіше.
— Авжеж простіше, — спокійно відповіла Віка. — Я ж тридцять років вчилася бути «зручною». А знаєш, що найстрашніше? Не те що ти забрала мого чоловіка. А те, що ти була поруч. Дивилася мені в очі, допомагала готувати його улюблені страви, слухала, як я розповідаю тобі про його холод до мене, а ти знала, чому він такий і мовчала.
— Я хотіла сказати… багато разів хотіла.
— Не хотіла, — відповіла Віка й поклала слухавку.
Через тиждень Олег з’явився знову. Цього разу причепурений, у новому костюмі.
— Віко, я все зрозумів. Це була моя помилка.
— Олеже, — втомлено сказала Віка, — тобі шістдесят років. Яка така помилка?
— Я хочу додому. До тебе. До нормального життя.
— А з Оленою життя ненормальне?
Олег скривився:
— Вона не така, як ти. Постійно вимагає уваги. Хоче, щоб я читав їй вірші, дарував квіти, водив у театри. Я втомився від цієї гри в кохання.
Віка довго й уважно дивилася на нього, наче бачила вперше.
— Іди, Олеже, — сказала спокійно. — Просто іди. І більше не повертайся. Я втомилася пояснювати, чому мені важко.
Він пішов і справді більше не повертався.
Минув рік — довгий, як ціле життя. Віка звикла прокидатися у маленькій кімнатці у доньки, до дитячого сміху зранку, до запаху млинців. У будинку культури звільнилося місце керівника гуртка рукоділля. Віка пішла на співбесіду випадково — побачила оголошення, коли забирала онука із садка.
— Ви вмієте в’язати? — спитала завідувачка.
— Вмію, — усміхнулася Віка. — І вишивати, і макраме плести, і вірші читати.
Останнє здивувало її саму.
Так вона почала вести два гуртки: рукоділля — щовівторка і щочетверга, поезію — щосереди.
На поетичні зустрічі приходили переважно жінки: молоді мами у декреті, яким хотілося просто кудись вийти в люди, дами старшого віку, які колись читали вірші коханим, а потім забули про це у вирі побуту.
Навесні в гуртку з’явився чоловік — Георгій Петрович, пенсіонер, колишній учитель літератури.
— А ви заміжня? — якось спитав після занять.
— Була, — відповіла Віка. — Довго.
— Зрозуміло, — кивнув він. — Я теж. Дружини не стало три роки тому.
Потім вони часто розмовляли — про книги, життя, про те, як складно починати все спочатку у зрілому віці.
У травні Віка купила квиток у Буковель. Першу в житті путівку на своє ім’я, за свої гроші. Пенсія невелика, але за гуртки трохи платили.
— Мамо, може, поїдеш з нами на дачу? — запропонувала Марина.
— Навіщо мені дача? — усміхнулася Віка. — Я ж ніколи не бачила гір. А хочеться побачити.
В автобусі вона сиділа біля вікна, читала книгу, ту саму, яку радив Георгій Петрович. Коли автобус зупинився, Віка вийшла подихати. Гори стояли довкола, мов застиглі хвилі — величні, вічні, дуже красиві. Поїздка виявилася цікавою, жінка добре відпочила.
Дома її чекав букет ромашок від Георгія Петровича й записка: «Ласкаво просимо у нове життя».
Віка поставила квіти у вазу й подумала:
— Так, нове життя.
А десь на іншому кінці міста Олег сидів у порожній квартирі й гортав старі фотографії. Шукав на них свою дружину — ту, яку втратив. Та знаходив лише незнайомку з втомленими очима.
