Холодний блиск обручки на пальці вже давно не нагадував Анні про кохання. Він нагадував про контракт. Коли одинадцять років тому, ще будучи при надії, вона вперше знайшла в його телефоні листування з «колегою», світ розлетівся на друзки. Тоді були сльози, його каяття на колінах і її страх залишитися однією з немовлям на руках.
Вдруге, коли доньці Софійці було два роки, Анна не плакала. Вона просто зачинила двері у ванній, подивилася на себе в дзеркало і зрозуміла: любові більше немає. Залишився лише розрахунок.
— Михайле, мені потрібно оновити гардероб. І Софії потрібні приватні курси розвитку, — спокійно сказала вона за вечерею наступного дня, знаючи, що годину тому він висаджував іншу жінку біля під’їзду.
— Звісно, люба. Все, що забажаєш, аби ти була щаслива, — він усміхнувся своєю «щирою» усмішкою, відчуваючи полегшення від того, що дружина нічого не підозрює.
Він купував її спокій грошима. А вона конвертувала ці гроші у свою свободу. Кожен конверт, кожна відкладена сума на окремому рахунку були її цеглинами у стіні майбутньої незалежності. Десять років вона грала роль ідеальної дружини: доглянута, освічена, мовчазна.
Коли Софії виповнилося одинадцять, сума на рахунку Анни стала достатньою, щоб почати нове життя без страху. Того вечора вона не готувала святкову вечерю. Вона просто поставила валізи біля порога.
— Що це означає, Анно? Куди ви збираєтесь? — Міша розгублено дивився на речі.
— Я подаю на розлучення. Машина залишається тобі, Софію я забираю. Квартира моїх батьків уже готова до нашого переїзду.
— Але чому?! — він щиро не розумів. — Ми ж були щасливі! Я ж давав тобі все! Я люблю тебе більше за життя!
Анна подивилася на нього — не з ненавистю, а з глибокою, крижаною огидою.
— Ти любив комфорт, який я створювала, поки ти шукав мені заміну. Ти думав, я сліпа? Я знала про кожну твою «коханку» з тих пір, як Софії було два роки. Я просто чекала, поки підросте донька і я накопичу кошти. Тепер час вийшов.
Його обличчя зблідло. Він намагався щось сказати, вхопити її за руку, але вона відсахнулася, ніби від прокаженого.
Переїзд до батьків був ковтком свіжого повітря. Але через три тижні телефонний дзвінок розірвав тишу. Це була свекруха, Марія Іванівна.
— Анно, вернись! Міші погано. У нього знайшли страшну хворобу…, Аню. Він згасає на очах, кликав тебе всю ніч.
Серце Анни не тьохнуло. Вона відчула лише втому. А потім прийшов гнів.
За кілька днів вона все ж прийшла в лікарню — не з жалю, а щоб поставити крапку. Міша лежав на лікарняному ліжку, змарнілий, але його очі спалахнули надією, коли він побачив її.
— Аню… пробач… бачиш, як доля розпорядилася. Мені потрібна ти. Тільки ти.
— Тобі потрібна доглядальниця, Михайле, — холодно відповіла вона. — Де твої партнерки? Де ті «здорові, доглянуті та успішні», яких ти обирав, поки я створювала тобі тил? Чому вони не стоять тут зі склянкою води?
— Як ти можеш так говорити? — втрутилася Марія Іванівна, що стояла в кутку. — Це ж гріх! Він батько твоєї дитини! Покинь образи, зараз час для милосердя!
Анна повернулася до неї:
— Маріє Іванівно, коли я хворіла з температурою, ваш син був у сауні з черговою «пасією». Коли я була вагітна і плакала від болю зради, ви казали мені: «Терпи, він же годувальник». Тепер він хворий, і ви знову просите мене терпіти? Його хвороба не скасовує десяти років мого пекла.
Вдома на Анну чекав ще один фронт. Її власна мати, жінка старої закалки, хитала головою.
— Доню, це ж не по-людськи. Яким би він не був, можливо, це його останні дні життя. Люди скажуть, що ти кинула його в біді. Це гріх на душу брати.
Анна сіла навпроти матері й взяла її за руки.
— Мамо, а не гріх було йому нищити мою душу десять років? Якби я захворіла, ти думаєш, він би сидів біля мого ліжка? Ні. Він би вже наступного тижня привів у дім іншу — «здорову і доглянуту», яку він завжди шукав. Він шукав мені заміну, поки я була живою. Чому я маю віддавати свої останні сили людині, яка стала мені чужою?
— Але ж він каже, що любить…
— Він любить не мене. Він любить те, як я про нього дбаю. Це не кохання, це страх самотності.
Міша продовжував дзвонити. Свекруха слала повідомлення з прокльонами та благаннями. Але Анна прийняла рішення.
Вона організувала йому найкращих лікарів, використовуючи частину тих самих накопичених грошей — як останній відкуп від минулого. Вона пояснила Софії ситуацію настільки чесно, наскільки це можливо для одинадцятирічної дитини.
— Софійко, тато дуже хворий. Ти можеш відвідувати його, коли захочеш. Я буду возити тебе. Але жити з ним я більше не можу.
Останнього разу, коли вона бачила Михайла, він знову намагався маніпулювати провиною.
— Ти кидаєш мене одного…
— Ти не один, Мішо. У тебе є мати, є гроші на догляд. Ти просто залишився без ілюзії, що я твоя власність. Я не ліки від твоєї хвороби і не відпущення твоїх гріхів. Я — людина, яку ти втратив багато років тому.
Вона вийшла з лікарні, вдихнувши повними легенями весняне повітря. Вперше за дванадцять років її плечі були легкими. Можливо, хтось назве це жорстокістю. Але для Анни це була справедливість.
Михайло провів у лікарні вісім місяців. Були дні, коли лікарі відводили очі, а Марія Іванівна обривала телефон Анни, кричачи, що «її залізне серце вбиває сина». Анна не поверталася. Вона справно привозила Софійку, чекала в коридорі, передавала пакунки з дієтичною їжею та ліками, але за поріг палати не переступала.
Одного разу, після важкого курсу хіміотерапії, коли Михайло був на межі, він марив. Він кликав не Анну-дружину, а Анну-тінь, яку він створив у своїй голові. Але коли прийшов до тями й побачив лише білу стелю та втомлене обличчя найнятої доглядальниці, щось у ньому зламалося.
Він вперше усвідомив: світ не обертається навколо нього. Його пасії зникли після першого ж посту у соцмережах про хворобу. Друзі обмежилися короткими повідомленнями «Тримайся, бро». Поруч була лише мати, яка задихалася від власної гіперопіки, і донька, яка дивилася на нього з сумішшю любові та відчуженості.
Всупереч прогнозам, організм Михайла почав боротися. Можливо, це була жага довести Анні, що він сильніший за хворобу, а можливо — справжнє диво. Через рік аналізи показали стійку ремісію.
Він вийшов з лікарні іншою людиною — фізично слабшим, з сивиною на скронях, але з ясним поглядом. Першим ділом він поїхав до будинку батьків Анни.
Він не став на коліна. Він просто сів на лавку в дворі й чекав, поки вона вийде.
— Я живий, Аню, — тихо сказав він, коли вона зупинилася за три метри від нього.
— Я знаю, Мішо. Рада за тебе. Софійка була щаслива почути новини.
— Я думав, що зненавиджу тебе за те, що ти не була поруч. А потім зрозумів… Твоя відсутність вилікувала мене краще за ліки. Я нарешті побачив себе твоїми очима. Побачив того егоїста, який думав, що здоров’я і вірність дружини — це додаток до його комфорту.
Він дістав з кишені документи.
— Я підписав папери на розлучення без жодних претензій. І переписав частину бізнесу на Софію вже зараз. Ти була права: я шукав «заміну», бо боявся бути справжнім. Дякую, що не дала мені померти з ілюзією, що я чудовий чоловік.
Михайло не став святим, але він став батьком. Він почав вибудовувати стосунки з донькою з нуля, без купюр і дорогих подарунків, просто проводячи з нею час. Він більше не шукав «молодих і доглянутих» — він шукав спокою.
Анна нарешті відчула, що її провина, яку так старанно насаджували оточуючі, розчинилася. Вона не «кинула в біді» — вона дала йому шанс зустрітися з наслідками власного життя наодинці. І це зробило його кращим.
Її мати, побачивши здорового Михайла, який тепер чемно вітався і не намагався маніпулювати, нарешті замовкла про «гріх».
Через два роки після хвороби Михайло зустрів жінку — теж з непростою долею, яка знала ціну підтримці. А Анна… Анна вперше за багато років поїхала у відпустку сама. Стоячи на березі океану, вона зрозуміла: те, що вона не повернулася до нього в лікарню, було найчеснішим вчинком у її житті. Вона врятувала не його, а свою душу.
