Катерина сиділа за дерев’яним столом у своїй старій хаті, тримаючи в руках чашку з трав’яним чаєм. Її погляд був спрямований кудись удалину, туди, де за вікном гойдалися гілки старої яблуні.
Вероніка, її донька, щойно повернулася з міста, де навчалася в університеті. Вона кинула сумку на підлогу й сіла навпроти матері, нетерпляче поглядаючи на неї.
— Я не маю на вас надії з Назаром, — раптово сказала Катерина, її голос був тихим, але в ньому відчувалася твердість.
Вероніка здивовано підняла брови. Її довге темне волосся спадало на плечі, а очі, такі схожі на материні, спалахнули цікавістю.
— Та чому ти так думаєш, мамо? У тебе є на це якісь причини? — спитала вона, нахилившись ближче.
Катерина зітхнула, відставила чашку й склала руки на столі. Її обличчя, вкрите тонкими зморшками, видавало втому, але очі горіли рішучістю.
— Є, звісно, і то не одна, — відповіла вона ствердно. — Але ти ще молода, Вероніко. Є речі, які тобі краще не знати. Принаймні, не зараз.
Вероніка насупилася. Вона не любила, коли мати говорила загадками.
Назар, її наречений, був для неї всім — добрим, розумним, надійним. Вони планували весілля наступного літа, і вона не могла зрозуміти, чому мати так різко проти нього.
— Мамо, ти не можеш просто так сказати й замовкнути! — вигукнула Вероніка. — Якщо в тебе є якісь претензії до Назара, скажи мені! Він же не чужий, ми кохаємо одне одного!
Катерина похитала головою, ніби намагаючись відігнати важкі думки.
— Кохання — це добре, доню, але воно не завжди все вирішує. Є речі, які глибші за почуття. Сімейні таємниці, які я не хотіла б тобі відкривати. Але, мабуть, доведеться.
Вероніка знала, що її сім’я має свої секрети. Бабуся, якої не стало, коли Вероніка була ще малою, завжди говорила про “старі гріхи”, але ніколи не пояснювала, що мала на увазі.
А тепер мати натякає на щось подібне. Її серце закалатало.
— Які таємниці, мамо? Про що ти говориш? — її голос тремтів від нетерпіння.
Катерина встала, підійшла до старої скрині в кутку кімнати й дістала звідти пожовклий конверт. Вона поклала його на стіл перед Веронікою, але не поспішала відкривати.
— Це історія, яка почалася ще до твоєї появи, — сказала вона тихо. — І вона стосується не лише мене, а й Назара. І його сім’ї.
Вероніка відчула, як холод пробіг по спині. Вона простягнула руку до конверта, але мати зупинила її.
— Не поспішай. Спочатку вислухай.
Катерина сіла назад і почала розповідати. Її голос був низьким, ніби вона боялася, що стіни старої хати почують.
— Тридцять років тому, коли я була молодшою за тебе, у селі сталося дещо, про що ніхто не любить згадувати. Твій батько, Іван, якого ти майже не пам’ятаєш, був тоді ще живим.
Ми з ним щойно одружилися, і життя здавалося світлим, як літній день. Але в той час у селі з’явився чоловік на ім’я Степан. Батько Назара.
Вероніка здивовано кліпнула. Вона знала, що Назар втратив батька ще в дитинстві, але ніколи не чула подробиць.
— Степан був… складною людиною, — продовжувала Катерина. — Чарівний, харизматичний, але з темною стороною.
Він умів заговорити кого завгодно, але за його посмішкою ховалося недобре.
Усі в селі знали, що він замішаний у темних справах. Але ніхто не наважувався говорити про це відкрито.
— І що він зробив? — нетерпляче спитала Вероніка.
Катерина зітхнула.
— Одного вечора, коли твій батько повертався з міста, його знайшли на узліссі. Сказав, що на нього напали якісь люди, але я знала, що це був Степан.
Вони з Іваном посварилися через землю — ділянку, яку твій батько отримав у спадок від діда. Степан хотів її забрати, казав, що вона по праву належить його родині. Але Іван не поступився.
Вероніка відчула, як її щоки запалали.
— Ти хочеш сказати, що Назар… що його сім’я…
— Дай мені закінчити, — перебила Катерина. — Після того випадку твій батько так і не оговтався.
Його не стало через рік. А Степан… він зник із села незабаром після цього. Хтось казав, що він утік за кордон. Але його сім’я залишилася. І Назар — його син.
Вероніка сиділа, приголомшена. Вона знала, що її батька не стало, коли їй було три роки, але мати ніколи не розповідала подробиць.
— Але ж Назар не винен у тому, що зробив його батько! — вигукнула вона. — Він зовсім інший! Він добрий, він ніколи б…
— Ти не знаєш усього, — тихо сказала Катерина.
— Є ще одна річ. У тому конверті — лист. Його написала твоя бабуся перед своїм відходом у засвіти. Вона знала більше, ніж я, і просила мене нікому не розповідати. Але я не можу більше мовчати.
Вероніка нетерпляче схопила конверт і розірвала його. Усередині був аркуш, списаний дрібним, але чітким почерком. Вона почала читати вголос:
“Катерино, моя люба доню, якщо ти читаєш це, значить, мене вже немає. Є речі, які я не встигла тобі сказати, бо боялася за тебе і за Вероніку.
Але є ще дещо. Назар, син Степана, не його рідна дитина. Його мати, Марія, мала таємницю, яку приховувала від усіх. Назар — син іншої людини, і ця людина… твій рідний брат, Михайло.”
Вероніка зупинилася, її руки тремтіли. Вона підняла погляд на матір.
— Це… це правда? Назар — мій брат?
Катерина кивнула, її очі наповнилися сльозами.
— Так, доню. Михайло зник, коли ти була ще малою. Він не слухав нікого. Закохався в Марію, але вона була заміжня за Степаном. Коли Степан дізнався про їхній зв’язок, то Михайло втік, і ми більше ніколи його не бачили. А Марія привела у світ Назара, і всі думали, що це син Степана.
Вероніка відкинулася на спинку стільця, відчуваючи, як світ довкола неї руйнується. Назар, її коханий, був її братом? Це здавалося неможливим, абсурдним. Але лист, голос матері, її сльози — усе свідчило про правду.
— Чому ти не сказала мені раніше? — прошепотіла вона. — Чому ти дозволила мені закохатися в нього?
— Я не знала, як сказати, — відповіла Катерина.
— Я сподівалася, що ти знайдеш когось іншого, що це минеться. Але коли ви з Назаром почали планувати весілля, я зрозуміла, що не можу більше мовчати.
Наступного дня Вероніка вирішила поговорити з Назаром. Вона не могла тримати це в собі. Її серце розривалося між любов’ю до нього та від правди.
Назар чекав її біля старого дуба на околиці села, де вони часто гуляли. Його усмішка, як завжди, була теплою, але Вероніка не могла відповісти тим самим.
— Що сталося, Вероніко? — спитав він, помітивши її стривожений вигляд. — Ти якась не своя.
Вона глибоко вдихнула, намагаючись зібрати думки.
— Назар, я мушу тобі дещо сказати. Але обіцяй, що вислухаєш до кінця.
Він насупився, але кивнув.
— Звісно, я слухаю.
Вона розповіла йому все — про лист бабусі, про Степана, про Михайла. Назар слухав мовчки, його обличчя блідло з кожним словом. Коли вона закінчила, він відвів погляд, дивлячись кудись у далечінь.
— Це… це не може бути правдою, — нарешті сказав він. — Моя мама ніколи не розповідала мені нічого подібного. Вона завжди казала, що мій батько — Степан.
— Але подумай, Назар, — м’яко сказала Вероніка. — Ти сам казав, що Степан не був добрим до твоєї мами. Може, вона боялася сказати правду?
Назар стиснув кулаки.
— Я не знаю, що думати. Якщо це правда, то… то ми з тобою…
Він не закінчив. Вероніка відчула, як сльози навертаються на очі.
— Я не хочу втрачати тебе, — прошепотіла вона. — Але ми мусимо дізнатися правду.
Назар кивнув, його обличчя було сповнене рішучості.
— Я поговорю з мамою. Вона мусить сказати мені все.
Того ж вечора Назар прийшов до своєї матері, Марії, яка жила в маленькому будинку на іншому кінці села. Вона була старшою за Катерину, але все ще трималася бадьоро, хоча її очі завжди видавали глибокий сум.
— Мамо, я мушу знати правду, — сказав Назар, сідаючи навпроти неї. — Хто мій справжній батько?
Марія здригнулася. Вона довго мовчала, дивлячись на свої руки.
— Я знала, що цей день настане, — нарешті сказала вона. — Назар, я не хотіла, щоб ти дізнався. Не так.
— Але я вже знаю, — наполягав він. — Скажіть мені правду. Це Михайло, так?
Марія зітхнула, її плечі опустилися.
— Так. Михайло був моїм першим коханням.
Назар відчув, гнів і сум .
— Чому ти не пішла від нього? Чому не розповіла мені?
— Я боялася, — прошепотіла Марія. — І я хотіла захистити тебе. Після того, як Степан зник, я думала, що все минеться. Але правда завжди наздоганяє.
Вероніка і Назар вирішили, що не можуть ігнорувати правду. Їхні почуття одне до одного були сильними, але тепер вони знали, що їх пов’язує. Це було болісно, але вони вирішили розійтися, зберігши повагу одне до одного.
Катерина, дізнавшись про їхнє рішення, відчула полегшення, але й глибокий сум. Вона обняла доньку й сказала:
— Ти сильніша, ніж я думала, Вероніко. Життя не завжди справедливе, але ти знайдеш свій шлях.
Минуло кілька років. Вероніка закінчила університет і переїхала до міста, де почала працювати журналістом.
Назар залишився в селі, допомагаючи матері та займаючись фермерством. Вони рідко бачилися, але завжди зберігали теплі спогади одне про одного.
А в старій хаті Катерини конверт із листом бабусі лежав у скрині, нагадуючи про те, як правда, хоч і болісна, може змінити життя.
Галина Червона
