«Я не могла пробачити її сорок два роки. Це була не просто образа, це була релігія. Люська-розлучниця, яка висмикнула мого Миколу з сім’ї, коли нашій донечці було лише три роки, лишивши мене на згарищі моїх сподівань. Я уявляла її старість у злиднях, її каяття, її ганьбу. Хто ж знав, що доля — цей іронічний режисер — зведе нас в одній палаті, де замість словесної отрути ми почнемо ділити ліки, а замість проклять — баночку лісового меду?»
Державний пансіонат «Сонячний берег» найменше нагадував сонячні пляжі. Це була поважна, дещо похмура будівля з нескінченними коридорами, де стіни, пофарбовані в колір втомленої морської хвилі, назавжди просякли запахом хлорки, вареної капусти та солодкуватої манної каші. Тут час не йшов, він повільно просочувався крізь щілини в старих вікнах. Вечори минали під монотонне бурмотіння телевізора в холі, де збиралися ті, кому було занадто тихо у власних думках.
Віра Андріївна опинилася тут не через бідність. Її трикімнатна квартира в центрі міста після від’їзду доньки Оксани до Гданська перетворилася на величезну, холодну пустелю. Кожен звук — чи то рипіння паркету, чи дзюрчання води — відлунював такою пронизливою самотністю, що Віра почала розмовляти з меблями. Вона сама прийняла рішення: «Краще бути серед людей, навіть чужих, ніж заживо похованою в цих стінах».
Коли вона вперше переступила поріг палати №14, стискаючи ручки старої фібрової валізи, вона мріяла про спокійну старість. У кімнаті вже хтось був. Біля вікна, у променях припиленого сонця, сиділа жінка. Її постава була неприродно рівною, сиве волосся — зібране в бездоганну, тугу гульку, а на плечах, попри задуху, лежала тонка ажурна шаль, яка здавалася павутиною з минулого століття.
— Доброго дня. Я ваша нова сусідка, Віра Андріївна, — мовила Віра, ставлячи валізу на лінолеум, що пішов пухирями.
Жінка повільно, майже граційно обернулася. Її обличчя було вкрите густою сіткою зморшок, але очі… ці розкосі, трохи зверхні очі зі сталевим відблиском Віра впізнала б навіть у натовпі на іншому боці всесвіту. Це були очі жінки, яка колись, сорок років тому, одним рухом нафарбованих губ зруйнувала її світ.
— Ти?! — вигук вирвався одночасно, наче постріл дуплетом.
Людмила. Люська з овочебази. Та сама, через яку Микола, забравши свої сорочки та навіть набір столових приборів, пішов у нікуди посеред січневої завірюхи. Вона дивилася на Віру з таким самим неприхованим жахом, наче побачила привида власної совісті.
— Я не буду з нею лежати в одній кімнаті! — Віра вилетіла в коридор, ледь не збивши санітарку з відром. — Дайте мені іншу палату! У підвалі, в ізоляторі, з божевільними — мені байдуже! Тільки не з цією іудою! Я сорок років чекала, щоб ніколи не бачити її фізіономії!
Але старша медсестра, жінка зі сталевими нервами, лише втомлено поправила окуляри:
— Віро Андріївно, заспокойтеся. У нас черга на три місяці вперед. Ви вже давно не молоді дівчата, щоб за кавалерів чуби виривати. Терпіть. Або повертайтеся додому.
Перший тиждень став справжнім випробуванням на витривалість. Кімната перетворилася на театр абсурду. Вони провели невидимий, але відчутний кордон рівно посередині. Віра демонстративно відверталася до стіни, тільки-но Людмила починала шарудіти обгортками від цукерок чи діставати свої нескінченні баночки з ліками.
Людмила ж, відчуваючи слабке місце суперниці, щовечора, коли Віра діставала молитовник і намагалася зосередитися на вічному, вмикала на тумбочці старе радіо «Селга». З динаміка хрипко лився джаз — музика, яку Віра терпіти не могла, бо саме під неї Микола колись вчив Людмилу танцювати на базі.
— Ти і зараз така сама, — не витримала Віра на десятий день, коли радіо почало особливо дратівливо скрипіти. — Навіть тут, на фінішній прямій, ти не можеш без своїх дріб’язкових капостей. Ти хоч розумієш, що ми вже майже на порозі вічності? Як ти з ним жила, Люсьєн? Як ти спала на моїх крахмальних простирадлах з вишивкою, які він поцупив із дому? Чи не кололи вони тобі сумління ночами?
Людмила повільно відклала книгу в паперовій палітурці. Її пальці, покручені артритом, помітно тремтіли, але голос залишався холодним, як лід у морозилці.
— Твої простирадла, Віро, я спалила в першу ж весну. Вони пахли твоєю образою і дешевим господарським милом. Мені не потрібні були твої обноски, як і твоє «благородство». А Микола… знаєш, що найсмішніше? Він ніколи про тебе не згадував. Жодного разу. Наче ти була випадковим пасажиром у його потязі, який вийшов на нудній станції.
Це було підло. Це було саме те, чого Віра боялася найбільше — бути забутою. Вона відчула, як стара, закостеніла рана в серці знову почала пульсувати живою кров’ю. Вона вже відкрила рота, щоб виплеснути всю отруту, яку накопичувала десятиліттями, щоб згадати Люсьці всі її гріхи, але раптом побачила дивне.
Людмила раптово зблідла. Її обличчя набуло кольору мокрого крейди, вона схопилася за лівий бік грудей і почала безпорадно хапати ротом повітря, наче риба, викинута на берег.
Віра не змогла пройти повз. Старий медичний гарт — тридцять років в аптеці за касою — спрацював миттєво, відсунувши неприйняття на другий план. Вона підскочила до тумбочки Людмили, безцеремонно розкидала книжки та окуляри, знайшла заповітну баночку.
— На, клади під язик! Не дихай так часто, заспокойся! — наказала Віра тоном, який не передбачав заперечень.
Вона почала розтирати Людмилі холодні, майже сині пальці, шепочучи якісь професійні настанови. Коли напад нарешті відступив, і на щоках Людмили з’явився боязкий рум’янець, вона залишилася лежати на подушках, абсолютно виснажена.
— Чого ти мені допомогла? — ледь чутно прошепотіла вона. — Нехай би я задихнулася. Тобі б нарешті дісталася вся кімната і тиха старість без ворога під боком.
— Я не вбивця, Люсьєн. Я все життя лікувала людей, навіть таких, як ти. На відміну від тебе, яка вбила мою сім’ю одним помахом хвоста.
Людмила раптом гірко, сухо засміялася. Цей звук був схожий на хрускіт старого сухого листя під ногами.
— Сім’ю? Віро… ти справді думаєш, що я була щасливою? Думаєш, я виграла головний приз у лотереї? Микола прожив зі мною лише вісім років. Вісім років постійних підозр, бо я ж знала, як легко він може піти. А потім він пішов. До двадцятирічної секретарки з міськкому, яка була молодшою за твою Оксану. Поїхав на північ, обіцяючи мені «золоті гори», і зник. А мені було соромно повернутися в місто, показати очі тобі та сусідам. Я працювала вантажницею, мила підлоги на вокзалах, жила в гуртожитках, а всім знайомим писала листи, що у нас ідилія і багатство. Я сорок років грала роль успішної жінки, щоб ти не сміялася мені в спину. А він помер десять років тому в якійсь комуналці, покинутий усіма своїми красунями.
Віра Андріївна застигла посеред палати з баночкою ліків у руках. Все, у що вона вірила, вся її «велика трагедія» виявилася дешевим фарсом.
— Як… пішов до іншої? Люди казали, ви в золоті купаєтеся…
— Брехала я, Віро. Всім брехала. Кожен мій крок був присвячений тому, щоб ти думала, ніби я виграла. А ми обидві програли. Він нікого з нас не любив — він любив лише свій власний комфорт і свіжий азарт полювання. Ми сорок років воювали за порожнечу.
Тієї ночі вони вперше не вимкнули світло о дев’ятій. У палаті №14 відбулося щось неймовірне: дві жінки, чиї долі були переплетені вузлом минулого, розмовляли до самого світанку. Вони згадували Миколу — але вже не як фатального мужчину, а як непутящого хлопчиська, що розбив дві дорогі вази.
— А пам’ятаєш, як він на гітарі грав «Бесаме мучо»? — запитала Віра, і в її голосі вперше за багато років почулася легка іронія.
— Пам’ятаю, — відгукнулася Людмила, поправляючи шаль. — Тільки три акорди знав, бідненький, а пихи було, наче він Паваротті. Ми ж з тобою вуха розвішували, як першокласниці.
Вони вперше разом засміялися. Це був дивний сміх — трохи надтріснутий, але такий, що звільняє. Це був сміх солдатів, які вранці вийшли з окопів і побачили, що фронт давно перемістився на іншу планету.
Людмила дістала з глибини своєї тумбочки маленьку, загорнуту в папір баночку меду.
— Це лісовий, з чебрецем і легкою гірчинкою. Мені колись племінник передав, казав, що це мед від усіх бід. Спробуй, Віро. Він терпкий, але серце заспокоює краще за будь-які краплі.
Віра скуштувала мед із ложечки. Він справді був дивним: спочатку відчувалася сильна гіркота хвої, але потім у роті залишалося тривале, тепле тепло літнього сонця.
— Це як наше життя, Люсю. Почалося зі солодкої ілюзії, потім була гірка правда довжиною в сорок років. Але тільки тепер ми відчули справжній смак — без прикрас і без образи.
Минуло два роки. У пансіонаті «Сонячний берег» з’явилася нова легенда — про «нерозлучних близнючок» із чотирнадцятої палати. Їх більше ніхто не бачив поодинці. Віра Андріївна, яка тепер знову почала підфарбовувати губи, і Людмила, чия ажурна шаль стала символом їхнього маленького жіночого клубу, стали центром життя закладу.
Вони разом виходили на прогулянки, підтримуючи одна одну під лікті на слизьких доріжках саду. Коли донька Віри, Оксана, приїхала в гості з Польщі, вона була вражена:
— Мамо, ти ж казала, що не терпиш цю жінку!
— То було в минулому житті, доню, — спокійно відповідала Віра. — Зараз виявилося, що у нас із Людмилою більше спільного, ніж із будь-ким іншим у цьому світі. Ми — свідки епохи, яку більше ніхто не пам’ятає.
Однією теплою весною, коли повітря стало прозорим і запахло першими квітами, вони сиділи на лавці біля входу. — Знаєш, Віро, — сказала Людмила, підставляючи обличчя сонцю.
— Я рада, що Микола пішов. Якби він лишився з кимось із нас, ми б так і прожили в обмані. А так — у мене є ти. Справжня. Без гриму.
Віра стиснула її руку своєю — натрудженою, але живою.
— І я рада, Люсю. Гіркий мед виявився найсолодшим ліками. Ми не виграли Миколу, зате ми виграли самих себе.
Вони не збиралися помирати. У них було ще багато справ: навчити молодих медсестер правильно варити каву на плиті, переглянути всі серії нового детективу і, головне, щоранку зустрічати сонце, знаючи, що поруч є людина, яка знає про тебе все — і все одно залишається поруч.
Війна закінчилася повною перемогою життя. Прощення не прийшло миттєво, воно визріло, як той лісовий мед, стаючи солодшим з кожним новим днем, прожитим в простій людській турботі.
