Я зовсім розгублений. В такому стані, я вже кілька років. Я мав би бути щасливим, але ні. Маючи все, я не маю нічого.
Моя дружина прекрасна жінка. Гарна, красива, доглянута. Чудова господиня і мати. Я навіть не знаю, як вона все встигає.
Оля на мій погляд ідеальна. В ній стільки доброти і людяності, що вистачило б на цілий світ. Але я її не кохаю.
Колись моя мати нас познайомила. Вона донька маминої подруги. Я був сам, вона також і вони вирішили, що ми були б гарною парою. Вони весь час ходили кругом нас і повторювали, як би було добре, аби ми стали родиною. Ми почали проводити разом час, а потім, щоб мами вже припинили лізти у наше життя, ми одружились.
У нас з часом народився син і ми живемо, як всі. Я ходжу на роботу. Оля утримує дім і піклується про наш побут. На вихідних ми відвідуємо зоопарки, басейни, ходимо до кафе. Зовні прекрасна родина. Але насправді вдома ми чужі.
Ми ні про що не говоримо, окрім побуту. Її не цікавлять мої інтереси, а мене її. Не цікавимось хто куди йде і як провів день. Взагалі. Спілкування зводиться до рівня – ти поїв? – так поїв.
Раз на місяць ми можемо усамітнитись. Тому що вона спить з малюком, щоб йому не було страшно, і я звик спати сам. Вона приходить лиш для виконання обов’язку. І я обов’язок виконую.
Багато разів я хотів їй сказати, що ми не пара і маємо розійтися. Але не наважуюсь. Я не хочу її образити, не хочу залишати сина, якого дуже люблю, не хочу вирішення матеріальних питань.
Ні, у мене нікого немає.
І думки навіть не маю когось знайти.
Мені здається, що краще бути самому і не тягти на собі цю відповідальність. Але я навряд вже можу щось змінити. І кожен день це носіння маски.
Я не уявляю себе з нею до кінця життя. І окрім неї нікого не уявляю. Вона може створити комфорт, затишок, але між нами. Як би правильно сказати? Холод. Прірва. Немає ні пристрасті, ні жаги.
Наче зв’язані спільними зобов’язаннями, які маємо виконувати.
Я не знаю як бути? Чи поговорити з нею відверто? Чи далі грати роль? Чи чекати допоки виросте син і піти своїми шляхами?
