Надія сиділа на широкому підвіконні новозбудованого будинку, тримаючи в руках чашку з трав’яним чаєм.
За вікном розкинувся мальовничий краєвид: сосновий ліс, що пахнув смолою, і вузенька річка, яка блищала під осіннім сонцем.
Цей будинок, із його високими стелями та дерев’яними балками, був мрією, яку вона колись ділила з Романом, її колишнім чоловіком.
Але тепер тут господарював Андрій, її новий чоловік, а Роман… Роман повернувся до своєї старої квартири в місті.
Як же так сталося? Історія була заплутаною, сповненою емоцій, сварок і несподіваних примирень.
Надія та Роман одружилися десять років тому. Вони були молодими, амбітними й закоханими.
Роман, архітектор із золотими руками, мріяв побудувати ідеальний будинок за містом — місце, де вони з Надією виховуватимуть дітей і зустрічатимуть старість.
Надія, журналістка з палким серцем, підтримувала його мрію, хоча й жартувала, що їй більше до душі міські кав’ярні, ніж сільська тиша.
— Романе, ти впевнений, що нам потрібен цей будинок? — питала вона, коли вони вперше стояли на порожній ділянці землі, порослій бур’янами. — Ми ж можемо просто купити квартиру ближче до центру.
— Надю, ти уявляєш, як це буде? — його очі горіли. — Власний дім, сад, камін. Ми будемо щасливі тут, я обіцяю.
Вона вірила йому. Вони разом малювали плани, вибирали кольори стін, сперечалися про те, чи потрібна веранда. Але з часом між ними почали з’являтися тріщини.
Роман поринав у роботу, затримуючись в офісі до півночі, а Надія дедалі частіше відчувала себе самотньою. Їхні розмови ставали коротшими, а сварки — гострішими.
— Ти знову не прийшов на вечерю, — кидала вона, стоячи на кухні їхньої міської квартири. — Я чекала тебе три години!
— Надю, я працюю, щоб ми могли дозволити собі цей будинок! — відрізав Роман. — Ти думаєш, це легко? Кожен цвях, кожен метр фундаменту — це моя відповідальність.
— А я? Я що, не твоя відповідальність? — її голос тремтів.
Вони любили одне одного, але любов не завжди тримає людей разом.
Через п’ять років шлюбу Надія подала на розлучення. Вона не могла більше терпіти відчуття, що вона — лише тінь у його житті.
Після розлучення Надія переїхала до маленької орендованої квартири в центрі міста. Вона поринула в роботу, писала статті, брала інтерв’ю, намагалася заповнити порожнечу.
Саме тоді вона познайомилася з Андрієм. Він був фотографом, людиною з м’яким голосом і добрими очима, яка бачила красу в усьому. Їхня перша зустріч сталася на фотовиставці, куди Надію запросили як журналістку.
— Ви Надія, правда? — запитав він. — Я читав вашу статтю про вуличних музикантів. Дуже душевно.
— Дякую, — вона посміхнулася, трохи зніяковівши. — А ви, мабуть, той фотограф, чиї роботи я маю описати?
— Точно, — він засміявся. — Але не пишіть, що я просто фотографую квіточки. Я намагаюся ловити моменти.
Вони розговорилися, і Надія відчула те, чого не відчувала давно, — легкість. Андрій умів слухати, умів сміятися з її жартів і не боявся бути вразливим.
Через півтора місяці вони почали жити разом, а ще Надія дізналася, що при надії. І не просто — вона чекала на двійню від Романа.
— Андрію, ти готовий до такого? — запитала вона, тримаючи тест із двома смужками. — Це ж не один малюк, а два!
— Готовий? Я в захваті! — він обійняв її так міцно, що вона ледь не задихнулася. — Ми впораємося, Надю. Ми будемо найкращими батьками.
Тим часом Роман закінчував будівництво будинку. Він вклав у нього всю душу: кожна дошка, кожна плитка була вибрана з любов’ю.
Але коли будинок був готовий, він зрозумів, що без Надії він здається порожнім. Роман не раз намагався повернути її, але вона була непохитною.
— Романе, ми закінчили, — казала вона під час їхньої останньої розмови. — Ти мав шанс, але обрав свою мрію, а не нас.
Він не сперечався. Лише мовчки дивився, як вона йде.
Але одного вечора все змінилося. Роман випадково зустрів спільного друга, Олега, в кав’ярні. Слово за слово, і Олег, не стримавшись, розповів, що Надія чекає двійню — і що це його діти.
— Ти серйозно? — Роман відчув, як земля вислизає з-під ніг. — Чому вона мені не сказала?
— Вона, мабуть, не хотіла тебе турбувати, — знизав плечима Олег. — Але, Романе, це правда. Вона чекає твоїх дітей.
Тієї ж ночі Роман не міг заснути. Він ходив по своїй новій, але такій порожній оселі. Думки гуділи: Надія, його Надія, носить його дітей. І живе з іншим. Але ці діти… вони його. Він не міг просто стояти осторонь.
Наступного дня він зателефонував їй.
— Надю, нам треба поговорити, — його голос був напруженим, але стриманим. — Я знаю про дітей.
Надія зітхнула в трубку. Вона чекала цієї розмови, але боялася її.
— Романе, що ти хочеш? — тихо спитала вона. — Я не хотіла, щоб ти дізнався ось так.
— Я хочу, щоб ми були разом, — випалив він. — Надю, це наші діти. Ми можемо все виправити. Будинок готовий, я будував його для нас. Для сім’ї.
Вона мовчала так довго, що Роман подумав, що зв’язок перервався.
— Романе, я кохаю Андрія, — нарешті сказала вона. — Він був зі мною, коли я була розбита. Він прийняв мене і цих дітей, знаючи, що вони не його. Я не можу повернутися до тебе. Не можу.
— Але це мої діти! — його голос зірвався. — Ти не можеш просто викреслити мене з їхнього життя!
— Я й не збираюся, — відповіла вона спокійно. — Ти будеш їхнім батьком, Романе. Але я — з Андрієм. І це моє рішення.
Роман кинув слухавку. Він ходив по будинку, чіпаючи стіни, які сам зводив, і думав: що тепер? Віддати все? Забути? Але образ Надії з дітьми в цій орендованій квартирі в місті не давав йому спокою. Його діти заслуговували на краще. Вони заслуговували на цей будинок.
Через тиждень Роман запросив Надію та Андрія до будинку. Він стояв на ґанку, тримаючи ключі, і виглядав так, ніби не спав кілька ночей.
Надія вийшла з машини, а Андрій ішов поруч, тримаючи її за плечі.
— Романе, що це? — запитала Надія, побачивши ключі в його руці.
— Це ваш дім, — сказав він, простягаючи ключі. — Тобі й дітям. Я хочу, щоб вони росли тут. У цьому будинку. Де чисте повітря, де безпечно.
Надія завмерла. Вона знала, що цей будинок був усім для Романа. Це була його мрія, його життя.
— Ти серйозно? — її голос тремтів. — Ти віддаєш нам будинок?
— Я будував його для сім’ї, — тихо сказав Роман, дивлячись їй у вічі. — А сім’я — це ти і наші діти. Не я.
Андрій ступив уперед, його обличчя було серйозним, але вдячним.
— Романе, я знаю, як багато це для тебе значить, — сказав він. — І я обіцяю, що ми зробимо цей дім домом для дітей. Ти завжди зможеш приїжджати. Ти їхній батько.
Роман кивнув, але нічого не відповів. Він повернувся до машини, сів за кермо і поїхав назад до міста, до своєї старої квартири, де колись починався їхній із Надією шлюб.
Йому було важко, але водночас легко. Він зробив правильний вибір.
Надія з Андрієм переїхали до будинку за кілька тижнів до появи двійні. Вони облаштували дитячу кімнату з двома ліжечками, пофарбували стіни в ніжно-блакитний колір, а в саду посадили яблуні.
Андрій власноруч змайстрував гойдалку на задньому дворі, а Надія вибрала м’які килими для вітальні. Будинок ожив, наповнився теплом і передчуттям нового життя.
Коли народилися близнюки — хлопчик і дівчинка, яких назвали Марко та Соломія, — дім наповнився їхнім сміхом і плачем.
Надія часто сиділа на тому ж підвіконні, дивлячись на ліс, і думала про Романа. Вона знала, що він пожертвував усім, що мав, заради їхніх дітей. І це викликало в неї змішані почуття: вдячність, смуток і повагу.
Одного вечора, коли діти вже спали, Андрій приніс Надії чашку чаю і сів поруч.
— Ти думаєш про нього, правда? — тихо спитав він.
Вона кивнула, не відводячи погляду від вікна.
— Я не можу повірити, що він віддав нам цей дім, — сказала вона. — Це так… не схоже на нього. Раніше він ніколи не відпускав того, що вважав своїм.
— Він змінився, — відповів Андрій, обіймаючи її. — І, знаєш, я думаю, він зробив це не лише для дітей. А й для тебе. Бо він досі тебе любить.
Надія зітхнула. Вона знала, що Андрій правий. Але її серце належало йому, і вона була щаслива тут, у цьому будинку, з ним і їхніми дітьми.
Через рік Роман приїхав на перший день народження Марка та Соломії. Він привіз дерев’яні іграшки — маленькі коники, які сам вирізав, — і коробку улюбленого печива Надії.
Вони сиділи на веранді, спостерігаючи, як діти бавляться на траві під наглядом Андрія.
— Ти не змінився, — усміхнулася Надія, беручи печиво. — Завжди знав, як мене підкупити.
— А ти змінилася, — відповів Роман, дивлячись на неї з теплом. — Ти щаслива, Надю. І це головне.
Вони розмовляли, як старі друзі, без образ і болю. Роман розповів, що повернувся до своєї старої квартири і почав працювати над новим проєктом — невеличким будинком для себе.
Він виглядав спокійнішим, ніж раніше, ніби знайшов мир із собою.
— Ти будеш приходити? — спитала Надія, коли він збирався їхати. — Дітям потрібен батько.
— Буду, — пообіцяв він. — Якщо ви з Андрієм не проти.
— Ми тільки за, — усміхнувся Андрій, тримаючи Соломію на руках.
Роман поїхав, а Надія з Андрієм залишилися на веранді. Сонце сідало за лісом, і будинок, який колись був лише мрією, тепер був їхнім домом — повним любові, сміху і нових початку.
Дарина Малосвітня
