«Я не сплю ночами, цілими днями сама з дитиною, без допомоги й підтримки»
Настя прокинулась від тиші. Саме від тиші, а не від плачу Єлисея, як зазвичай. Вона підвелась на ліжку, вдивляючись у темряву спальні. Дитяче ліжечко стояло поруч з їхнім ліжком. Вона прислухалась.
Тиша здавалася дивною, незвичною. За останні пів року вона настільки звикла прокидатися від дитячого плачу, що відсутність звуків тепер насторожила.
Вона обережно встала й підійшла до ліжечка. Єлисей спав, його дихання було рівним і спокійним. Настя мимоволі усміхнулась. Скільки щастя в цій маленькій людині й скільки втоми він їй приносить.
Телефон на тумбочці показував 7:14. Майже ціла година спокійного сну! Настя обережно, намагаючись не скрипіти підлогою, вийшла зі спальні. У квартирі панував безлад — розкидані дитячі речі, немитий посуд, пил на меблях.
Вона зітхнула. Колись ця двокімнатна квартира у спальному районі здавалася їй затишним гніздечком, тепер — територія, що вимагає постійної уваги й сил, яких сильно бракувало.
Настя пройшла на кухню й увімкнула чайник. Поки закипала вода, вона перевірила телефон. Повідомлення від Андрія прийшло пів години тому.
«Мої приїжджають у суботу вранці. Поїзд о 6:40. Зустріну їх сам. Прибери, будь ласка, й приготуй щось. Вони пробудуть до неділі вечора».
Вона перечитала повідомлення двічі. Сьогодні четвер. У неї попереду півтора дня, щоб привести квартиру до ладу й приготувати святковий обід для свекрів.
Євгенія Денисівна — жінка з бездоганним смаком і гострим оком, що помічає кожну порошинку. Дмитро Дмитрович поблажливіший, та повністю підтримує дружину в усьому.
Ці люди ніколи її не приймали. Для них вона завжди була недостатньо хорошою для їхнього сина — не тієї професії, не з тієї родини, не з тими манерами.
Настя зробила ковток чаю й подивилась у вікно. Весняний двір здавався сонним і тихим. Як хочеться посидіти ось так, у тиші… Тишу розірвав дитячий плач. Настя зітхнула, відставила чашку й поспішила до спальні. День починався.
— Маленький, ну будь ласка, поспи трохи, — шепотіла Настя, заколисуючи Єлисея на руках.
Дитина плакала, не реагуючи ні на заколисування, ні на брязкальця, ні на пустушку, ні на їжу. У нього різалися зубки, і Настя почувалася безпорадною перед цією новою проблемою.
День минув у звичайних клопотах, знов настала ніч. Жінка намагалася пройтися з ним по кімнаті, наспівуючи колискову, та голос зривався від утоми. Третя година ночі. Андрій спав у вітальні на дивані, пояснивши це необхідністю виспатися перед важливою презентацією. Настя не сперечалася — у неї не було на це сил.
У цій квартирі я ніби тінь — мене не бачать, але помічають, коли я зникаю.
Єлисей нарешті затих, і Настя обережно поклала його в ліжечко. Вона повернулась на кухню, де серед хаосу немитого посуду стояла чашка з недопитим чаєм. Холодним, звісно. Вона машинально ввімкнула чайник знову.
Настя згадала, як увечері чоловік нагадав їй:
— Не забудь купити продукти. Мама любить твій салат з крабовими паличками. І ще щось святкове приготуй до столу. У тата було підвищення, треба відзначити.
Настя хмикнула. Крабовий салат — єдина страва, яку Євгенія Денисівна одного разу похвалила. Відтоді Андрій вважав, що це улюблена страва його матері.
Вона почала подумки складати список продуктів. Треба було спланувати похід до магазину так, щоб встигнути, поки Єлисей спить. Або взяти його з собою? Від однієї думки про те, щоб тягти візок і сумки, у неї занила спина.
Жінка поставила будильник на шосту ранку. Потрібно спробувати прибрати у квартирі до того, як прокинеться дитина.
Наступний день не приніс нічого нового.
— Я не розумію, чому квартира досі в такому стані, — Андрій стояв посеред вітальні, оглядаючи розкидані дитячі речі й пил на книжкових полицях. — Мої батьки приїдуть завтра вранці!
Настя сиділа на дивані, годуючи Єлисея. Дитина вередувала цілий день, і вона ледве встигла збігати до магазину, залишивши його на годину з сусідкою.
— Я була в магазині, купила все до столу, — утомлено відповіла вона. — Завтра встану раніше й приберу.
— Завтра? — у голосі Андрія звучало роздратування. — Ти сидиш вдома цілими днями. Невже так складно підтримувати порядок?
Настя відчула, як усередині підіймається хвиля обурення, та стрималась.
— Я не «сиджу вдома». Я доглядаю за нашою дитиною, — вона намагалася говорити спокійно. — У нього ріжуться зубки, він майже не спить, і я теж.
Андрій зітхнув і провів рукою по волоссю — жест, який раніше здавався Насті таким привабливим. Зараз він виглядав роздратованим.
— Інші жінки якось справляються з дітьми, з домом. Моя мама працювала й мене виховувала, і вдома завжди був порядок, — кинув він.
— Твоя мама не сама тебе виховувала, — тихо зауважила Настя. — У неї були й чоловік, і бабуся, і…
— Тільки не починай знову! — перебив її Андрій. — Я працюю зранку до ночі, щоб забезпечувати родину. Що ще я маю робити?
Настя мовчки похитала головою. Цю розмову вони вели не вперше, і кожного разу вона закінчувалася однаково — нічим.
— Добре, я все приберу, — сказала вона нарешті. — Тільки дай мені закінчити з годуванням.
Андрій кивнув і вийшов з кімнати. За хвилину Настя почула звук увімкненого телевізора. Вона подивилась на Єлисея — малюк задрімав. Обережно переклавши його в ліжечко, вона почала збирати розкидані речі.
Колись ми були щасливі вдвох. Коли все змінилося?
Субота почалася надто рано й надто шумно. Єлисей прокинувся о п’ятій ранку з плачем. Настя, яка проспала всього три години після нічного прибирання, ледве розплющила очі. І почала заспокоювати сина.
— Я поїду зустрічати батьків, — оголосив Андрій, нашвидку випивши каву. — Постарайся привести себе до ладу до нашого приходу.
Настя мовчки кивнула, заколисуючи дитину. Вона подивилась на себе в дзеркало — бліде обличчя, кола під очима, розкуйовджене волосся. Колись вона була впевненою в собі дівчиною з блискучими очима й мріями про щасливе сімейне життя.
Після відходу Андрія вона поклала нарешті Єлисея й кинулась на кухню. Салат був готовий ще вчора, м’ясо для запікання замариноване, але потрібно було почистити картоплю, приготувати закуски й встигнути привести себе до ладу.
Вона ввімкнула духовку й дістала продукти з холодильника. Рухи були механічними — вона настільки втомилася, що майже не усвідомлювала своїх дій.
Звук ключа в замку пролунав, коли вона закінчувала нарізати овочі для гарніру. Настя здригнулася й подивилась на годинник — минуло всього півтори години. Вони приїхали раніше, ніж вона очікувала.
— Настю! — голос Євгенії Денисівни, дзвінкий і гучний, заповнив передпокій. — Де наша молода матуся?
Настя витерла руки рушником і вийшла в коридор. Свекруха, елегантна навіть після ночі в поїзді, знімала пальто. Дмитро Дмитрович стояв поряд, тримаючи в руках об’ємний пакет — напевно з подарунками.
— Доброго дня, проходьте, будь ласка, — Настя спробувала усміхнутися. — Я якраз готую.
— Ох, люба, не варто було так турбуватися! — Євгенія Денисівна попрямувала до неї з обіймами. — Ми б і в кафе могли посидіти.
Андрій стояв позаду батьків з винуватою усмішкою.
— Мамо, я ж казав тобі, що Настя приготує твій улюблений салат.
Євгенія Денисівна відсторонилась і уважно подивилась на Настю.
— Ти маєш не дуже гарний вигляд! Ти хоч спала? — вона похитала головою. — Зовсім себе занедбала. Андрію, ти мусиш стежити за своєю дружиною!
— Вона не висипається через малого, — відповів Андрій, проходячи до вітальні. — Єлисей неспокійний останнім часом.
— А де наш маленький принц? — Дмитро Дмитрович озирнувся. — Дідусь скучив!
— Він спить, — Настя знизила голос. — Ледве вдалося вкласти.
— Ну, тоді покажемо батькам квартиру, — Андрій зробив запрошувальний жест. — Ми дещо змінили з вашого останнього візиту.
Настя повернулась на кухню, гарячково думаючи, що вона не встигла витерти пил на верхніх полицях і помити вікна. Євгенія Денисівна обов’язково помітить. З кімнати пролунав гучний вигук свекрухи:
— Андрію! Чому у вас такий безлад?
Починається…
Обід проходив у напруженій атмосфері. Єлисей прокинувся від гучних голосів і вередував, відмовляючись сидіти в дитячому стільчику. Настя тримала його на руках, намагаючись одночасно їсти й заспокоювати дитину.
— Настю, ти зовсім його розпестила, — зауважила Євгенія Денисівна, елегантно відправляючи в рот шматочок м’яса. — Діти мають звикати до дисципліни змалку. Андрій у його віці спокійно сидів за столом.
Настя промовчала, хоча всередині кипіло. Андрій у цьому віці ще навіть не сидів самостійно, судячи з фотографій.
— Салат справді вдався, — схвально кивнув Дмитро Дмитрович. — А от м’ясо трохи пересушене.
— Я не встигла вчасно вийняти його з духовки, — перепросила Настя. — Єлисей прокинувся, і я…
— Завжди можна знайти виправдання, — перебила її свекруха. — Та хороша господиня вміє все встигати.
Андрій кивнув, погоджуючись з матір’ю.
— Я постійно кажу їй про це. Та Настя вважає, що догляд за дитиною — важке заняття.
Настя спалахнула:
— Я не казала такого! Просто Єлисей вимагає багато уваги, і я…
— Усі діти вимагають уваги, — відрізала Євгенія Денисівна. — Та жінка має вміти розподіляти свій час.
Настя встала з-за столу й пішла до сина.
— Перепрошую, я погодую його й покладу.
— Звісно, йди, — махнула рукою свекруха. — Ми поки поговоримо з Андрієм.
Настя пішла до спальні з дитиною, відчуваючи полегшення від можливості втекти хоч на час від цього напруження. Крізь стіну вона чула жваву розмову й сміх. Без неї всім було комфортніше.
Уклавши нарешті Єлисея, вона повернулась до столу. Андрій з батьками перейшли до десерту.
— А, ось і ти, — Євгенія Денисівна усміхнулася їй нещирою усмішкою. — Ми якраз обговорювали, що вам потрібно найняти няню. З твоїм-то станом.
— Ми не можемо собі дозволити няню, — тихо зауважила Настя. — І потім, Єлисею лише пів року.
— Дурниці! — відмахнулася свекруха. — Ми допоможемо матеріально. Андрієві потрібна дружина, а не замучена, недоглянута жінка, яка тільки й робить, що возиться з дитиною.
Настя відчула, як до горла підступають сльози. Вона подивилась на чоловіка, очікуючи, що він заперечить, захистить її. Та Андрій лише винувато усміхнувся.
— Мама турбується про тебе, — сказав він. — І про нас усіх.
Щось усередині Насти надломилося.
Вечір суботи перетворився на справжнє випробування. Після обіду Євгенія Денисівна вирішила «навести лад» у дитячих речах, перекладаючи все на свій розсуд.
Дмитро Дмитрович з Андрієм сиділи у вітальні, обговорюючи роботу й футбол, поки Настя мила посуд і намагалася непомітно надати квартирі більш пристойного вигляду.
Єлисей прокинувся в найнесподіваніший момент — коли вона почала протирати пил у вітальні.
— Я візьму його! — схопилася Євгенія Денисівна. — Бабуся скучила за онуком!
Вона підхопила дитину на руки, та Єлисей, не звиклий до чужих людей, заходився гучним плачем.
— Розпещений, — похитала головою свекруха, передаючи крикливого малюка Насті. — У нашій родині діти так себе не поводять.
— Він не звик до вас, — спробувала пояснити Настя, притискаючи до себе дитину. — Йому потрібен час.
— Ні, люба, це питання виховання, — повчально промовила Євгенія Денисівна. — Андрій у його віці йшов на руки до будь-кого з родини.
Настя мовчки вийшла з кімнати, заколисуючи Єлисея. У спальні вона притулилася до стіни й заплющила очі. Утома накочувала хвилями, змішуючись з образою, але син щось казати не було.
Коли вона повернулась у вітальню з дитиною, яка заснула, розмова за столом точилася про кар’єру Андрія.
— Тобі треба більше часу приділяти роботі, — говорив Дмитро Дмитрович. — Зараз найважливіший етап у твоїй кар’єрі.
— Я розумію, тату, — кивав Андрій. — Але вдома теж треба допомагати.
— Для цього й існують дружини, — засміялася Євгенія Денисівна. — Щоб чоловік міг спокійно будувати кар’єру. Правда, Настю?
Настя відчула, як усередині закипає.
— Шлюб — це партнерство, — сказала вона тихо, та твердо. — Обоє мають підтримувати одне одного.
Свекруха перезирнулася з чоловіком.
— Звісно, люба. Але в кожного своя роль. Чоловік забезпечує родину, жінка створює затишок. А судячи зі стану вашої квартири…
— Мамо, не починай, — спробував втрутитися Андрій.
— Ні, синку, хтось має сказати їй правду! — підвищила голос Євгенія Денисівна. — Подивися на цю квартиру! Усюди пил, речі розкидані, і це при тому, що твоя дружина сидить вдома цілими днями! Я працювала на повну ставку й встигала підтримувати дім в ідеальному порядку.
Настя не витримала:
— Ви працювали, а вашого сина виховувала ваша мати! Не треба удавати, що ви самостійно тягнули й дім, і дитину, й роботу!
У кімнаті повисла важка тиша.
— Як ти смієш… — почала Євгенія Денисівна, та Андрій перебив її.
— Настю! Негайно перепроси перед мамою!
Настя подивилась на чоловіка — очі його палали.
— За що? За правду? — її голос тремтів. — Ти сам мені розповідав, що тебе виховувала бабуся, поки батьки працювали!
— Досить! — Андрій обурився. — Я не дозволю тобі так розмовляти з моєю матір’ю!
Єлисей від гучного звуку прокинувся й заплакав. Настя притиснула його до себе, намагаючись заспокоїти.
— Бачиш, що ти наробив? — крикнула вона Андрієві. — Розбудив дитину своїми криками!
— Якби ти нормально виховувала сина, він би не прокидався від кожного звуку! — Андрій схопився зі стільця. — І якби ти була нормальною господинею, моїм батькам не довелося б приїжджати в цей безлад!
Настя відчула, як сльози потекли по щоках. Вона розвернулася й швидко вийшла з кімнати. У спальні вона зачинила двері й сіла на ліжко, намагаючись заспокоїтися й заспокоїти дитину.
З вітальні долинали приглушені голоси. Вона чула, як Євгенія Денисівна емоційно виговорює синові.
— Я ж казала тобі, що вона тобі не пара! — донеслося до Насті. — Світлана з бухгалтерії так за тобою бігала, а ти вибрав цю…
Настя не хотіла більше слухати. Вона ввімкнула дитячу колискову на телефоні, щоб заглушити голоси з вітальні.
Неділя почалася у крижаній атмосфері. Андрій не прийшов ночувати в спальню, залишившись з батьками у вітальні. Настя прокинулась від плачу Єлисея о шостій ранку.
Вона нагодувала дитину й обережно вийшла зі спальні. Настя пройшла на кухню й почала готувати сніданок, намагаючись не шуміти.
За пів години на кухню зайшла Євгенія Денисівна, одягнена й з ідеальною зачіскою.
— Доброго ранку, — стримано привіталася вона. — Сподіваюся, ти добре подумала над своєю поведінкою вчора.
Настя промовчала, продовжуючи нарізати сир для бутербродів.
— Знаєш, Настю, — продовжила свекруха, наливаючи собі каву, — я завжди хотіла для Андрія найкращого. І мені не приємно бачити, як він мучиться.
— Мучиться? — Настя не витримала. — А по-вашому, я не мучуся? Я не сплю ночами, цілими днями сама з дитиною, без допомоги й підтримки.
— Не драматизуй, — відмахнулася Євгенія Денисівна. — Усі молоді матері через це проходять. Та не всі дозволяють своєму дому перетворюватися на свинарник, а чоловікові — на прислугу.
— Прислугу? — Настя відчула, як до горла підступає грудка. — Андрій навіть підгузок синові жодного разу не змінив! Яка прислуга?
— Він працює цілими днями, забезпечує вас, — Євгенія Денисівна говорила так, ніби пояснювала очевидні речі дитині. — Що ще ти хочеш від нього?
— Я хочу, щоб він був батьком своєму синові й чоловіком мені, а не джерелом грошей! — голос Насті тремтів від емоцій.
— А ти будь дружиною, а не нянькою дитині, — сказала свекруха. — Подивися на себе — розкуйовджена, у старій футболці. Який чоловік захоче повертатися додому до такої?
У цю мить на кухню зайшли Андрій і Дмитро Дмитрович.
— Про що ви тут говорите? — запитав Андрій, потягуючись.
— Про сімейні цінності, — усміхнулася йому мати. — Я пояснюю Насті, що чоловіка треба цінувати й створювати йому комфортні умови вдома.
Андрій кивнув.
— Це правда. Я вчора не хотів влаштовувати сцену, але… — він глянув на Настю, — мама має рацію. Я приходжу з роботи й бачу безлад, утомлену дружину, яка тільки й говорить що про підгузки.
Настя дивилась на нього, не вірячи своїм вухам.
— А що я маю робити? Удавати, що в нас немає дитини? Що я не втомлююся? Що мені не потрібна твоя допомога?
— Тобі треба організувати свій час, — втрутився в розмову Дмитро Дмитрович. — Моя дружина завжди все встигала.
— Вона не сама виховувала Андрія, — знову нагадала Настя. — У неї була допомога.
— Це неповажно, — нахмурився свекор. — Євгенія завжди була зразковою матір’ю й дружиною.
— І вона працювала! — додав Андрій. — А ти навіть удома не можеш підтримувати порядок.
Настя відчувала, як усередині все клекоче від образи. Троє проти однієї — і всі вважають, що вона винна в усіх проблемах.
— Знаєте що? — вона поставила ніж на стіл. — Я більше не терпітиму цього. Ви можете снідати без мене.
Вона попрямувала до виходу з кухні.
— Бачиш, Андрію? — донісся до неї голос свекрухи. — Вона не вміє розв’язувати проблеми по-дорослому. Утікає, як дитина.
— Я казав тобі, що шкодую про свій вибір, — відповів Андрій так голосно, щоб Настя почула. — Мала рацію моя мама — Настя мені не пара. Треба було одружитися зі Світланою з бухгалтерії, вона хоча б уміє готувати й не влаштовує істерик.
Настя завмерла на порозі, не вірячи своїм вухам. Ця фраза образила її. Не обертаючись, вона ввійшла до спальні й зачинила двері, притулившись до них спиною. Єлисей дивився на неї своїми ясними очима, не розуміючи, чому мама плаче.
Поїзд батьків Андрія відходив о шостій вечора. День минув у напруженому мовчанні — Настя майже не виходила зі спальні, граючи з Єлисеєм і обдумуючи кожне слово, яке почула вранці. «Шкодую про свій вибір». «Треба було одружитися зі Світланою з бухгалтерії». Фраза крутилася в голові знову й знову, роз’їдаючи душу.
Після обіду, коли Андрій почав збиратися, щоб провести батьків на вокзал, Настя нарешті вийшла з кімнати. Єлисей спав.
— Я теж поїду, — сказала вона тихо.
Євгенія Денисівна здивовано підвела брови:
— Не варто турбуватися, люба. Ми чудово доберемося самі.
— Я хочу провести вас, — настояла Настя, дивлячись просто в очі свекрусі. — Це важливо для мене.
Андрій знизав плечима:
— Як хочеш. А з Єлисеєм що?
— Він поїде з нами, — Настя почала збирати сумку з дитячими речами. — Свіже повітря йому корисне.
Дорогою на вокзал в автомобілі панувала незручна тиша. Дмитро Дмитрович намагався розрядити обстановку розповідями про свою роботу, та ніхто особливо не підтримував розмову. Настя дивилась у вікно, міцно тримаючи переноску з Єлисеєм.
На вокзалі вони пройшли на перон. До відправлення поїзда залишалося п’ятнадцять хвилин.
— Що ж, було приємно побачитися, — почав прощатися свекор, обіймаючи сина.
Євгенія Денисівна обняла Андрія й повернулась до Насті:
— Сподіваюся, ти подумаєш над моїми словами, люба. Виховання дітей — велика відповідальність, і правильна організація…
— Я подумала, — перебила її Настя. — І прийняла рішення.
Щось у її голосі змусило всіх трьох замовкнути й уважно подивитися на неї.
— Андрію, — Настя повернулась до чоловіка, дивлячись йому в очі. — Я чула, що ти сказав сьогодні вранці. Про те, що шкодуєш про одруження зі мною.
Андрій зблід і кинув швидкий погляд на батьків.
— Настю, не тут…
— Саме тут, — твердо сказала вона. — Перед твоїми батьками, які так сильно тебе люблять і бажають тобі найкращого. — Вона зробила глибокий вдих. — Я йду від тебе.
Євгенія Денисівна ахнула:
— Що за дурниці! Молода родина, дитина…
— Я не договорила, — Настя підняла руку, зупиняючи потік слів. — Я забираю Єлисея й іду до своїх батьків. Вони живуть недалеко, і хоча вони працюють, вони готові допомагати мені з малим у вільний час.
— Ти не можеш просто забрати мого сина! — Андрій зробив крок до неї, та Настя не відступила.
— Нашого сина, — поправила вона. — І я не забираю його. Я хочу, щоб він ріс у здоровій атмосфері, де його матір поважають, а не вважають прислугою. Де його батько бере участь у його вихованні, а не оплачує рахунки.
Дмитро Дмитрович ніяково кашлянув:
— Може, вам варто обговорити це вдома…
— Ми обговорювали, — Настя похитала головою. — Або точніше, я намагалася обговорити. Та Андрій завжди був на боці своєї роботи, своїх батьків, своєї Світлани з бухгалтерії, — вона не змогла приховати гіркоти в останніх словах.
— Це був жарт! — обурився Андрій. — Ти робиш з мухи слона!
— Ні, Андрію, — Настя похитала головою. — Це не був жарт. Це була правда. Ти справді шкодуєш, що обрав мене. Я теж починаю шкодувати, що обрала тебе.
Оголосили посадку на поїзд. Євгенія Денисівна кинула тривожний погляд на табло.
— Нам час, — сказав Дмитро Дмитрович, беручись за валізу. — Андрію, ви розберетеся. Усі молоді родини проходять через труднощі.
— Не всі труднощі однакові, — тихо відповіла Настя. — Бувайте, Євгеніє Денисівно, Дмитре Дмитровичу. Дякую за візит. Він багато чого прояснив.
Вона простягла Єлисея Андрієві:
— Потримай сина, поки я допоможу твоїй мамі з сумкою.
Андрій невпевнено взяв переноску з дитиною, дивлячись на сплячу дитину з виразом розгубленості на обличчі. Настя допомогла свекрусі затягти сумку у вагон, кивнула на прощання й повернулась до чоловіка. Вона забрала дитину й подивилась Андрієві в очі:
— Я не хочу сварок. Дай мені й сину час. Нам усім потрібно подумати, чого ми хочемо далі.
Андрій виглядав розгубленим:
— Ти справді йдеш? Прямо зараз?
Настя кивнула:
— Мама чекає на нас удома. Я зібрала найнеобхідніше, поки ви обідали.
— А як же… — він обвів рукою простір навколо, ніби намагаючись охопити все їхнє спільне життя. — Як же все інше?
— Воно зачекає, — відповіла Настя. — Зараз найважливіше — Єлисей і наш з ним спокій.
Поїзд рушив, забираючи батьків Андрія. Настя дивилась йому вслід, відчуваючи дивне полегшення.
— Ходімо, — сказала вона, дивлячись на розгубленого чоловіка. — Я викликала таксі. Воно відвезе тебе додому. А потім нас — до моїх батьків.
— Може, ми ще зможемо все виправити? — у голосі Андрія прозвучали жалібні нотки.
Настя подивилась на нього довгим поглядом.
— Можливо, — нарешті сказала вона. — Але для цього нам обом доведеться змінитися. І почати поважати одне одного. По-справжньому.
Розбите дзеркало сімейного життя неможливо склеїти без сліду. Та іноді з уламків можна створити нову, міцнішу мозаїку — якщо обоє готові до цієї кропіткої праці.
Настя йшла пероном, міцно тримаючи переноску з Єлисеєм, а за нею повільно плентався Андрій, уперше за довгий час не знаючи, що сказати. Попереду був невизначений шлях, та щось підказувало Насті, що вона нарешті йде в правильному напрямку.
