— Я не триматиму тебе. Іди до нього, якщо любиш, — сказав чоловік.
Володимир Семенович стояв біля третьої колії, поглядаючи на табло. Потяг запізнювався на двадцять хвилин, і він уже двічі обійшов увесь перон. У руках тримав букет білих троянд — саме таких, які любила Марина. Сьогодні рівно рік, відколи вони одружилися, і він хотів зустріти дружину красиво. Зробити їй сюрприз. Збрехав, ніби поїхав у відрядження, а сам примчав сюди…
— Коли ж той потяг нарешті прибуде, — пробурмотів він, поправляючи краватку.
Володимир Семенович був людиною звичок і порядку. У свої сорок п’ять виглядав солідно: поголений, підтягнутий, у костюмі від доброго кравця. Працював головним інженером на заводі, мав квартиру у центрі міста й новеньку іномарку. Усе в його житті було правильно й на своїх місцях. Навіть одружився він «правильно» — на красивій, освіченій жінці з гарної родини.
Тим часом біля четвертої колії, за тридцять метрів від нього, стояв високий чоловік у джинсах і шкірянці. Антон розминав пальці й час від часу поглядав на годинник. Його Марина мала приїхати тим самим потягом, що й дружина інженера. От тільки він про це не здогадувався.
— Ех… очікування дуже важке, — видихнув Антон.
Йому було тридцять два, і життя його складалося зовсім інакше. Ніяких костюмів і краваток — лише джинси, футболки й старі кросівки. Працював то на будівництві, то вантажником, то де доведеться. Гроші в руках не трималися, але й особливо не були потрібні. Головне — що є Марина. Уже пів року як є.
Антон поринув у думки. Марина обіцяла, що незабаром розлучиться з чоловіком. Казала, що той її не розуміє, що між ними немає справжніх почуттів, що заміж вона вийшла з розрахунку. А з Антоном, мовляв, вона жива — по-справжньому. І він вірив кожному її слову.
Нарешті вдалині з’явився потяг. Обоє чоловіків випрямилися, Володимир Семенович знову поправив букет, Антон став струнко.
Склад наближався з гуркотом і свистом. Двері відчинилися, і пасажири потекли на перон. Володимир Семенович вдивлявся в обличчя, шукаючи знайомий силует. Марина завжди виходила з передніх вагонів — не любила натовпу.
— Марино! — вигукнув він, помітивши високу білявку у світлому пальто.
Жінка обернулася і всміхнулася. Марина Вікторівна справді була вродливою — висока, струнка, з правильними рисами обличчя й волоссям кольору стиглої пшениці. У свої тридцять виглядала на двадцять п’ять, і чоловіки мимоволі озиралися їй услід.
— Володю, любий! А як ти тут? Ти ж… — Марина підійшла до чоловіка й прийняла з його рук букет. — Які чудові троянди!
— З річницею, кохана, — Володимир Семенович поцілував дружину в щоку. — Як поїздка до мами?
— Чудово, мама передала привіт, — Марина обняла чоловіка за руку. — Поїхали додому? Я так втомилася з дороги.
Вони рушили до виходу. Володимир Семенович ніс її сумку й весело розповідав, як провів ці три дні без неї, як сумував, як готувався до свята.
— Я замовив столик у тому ресторані, де ми познайомились, пам’ятаєш? — говорив він. — І квитки до театру на завтра дістав — на ту виставу, яку ти так хотіла подивитися.
— Це дуже мило з твого боку, — відповіла Марина, але голос її звучав якось відсторонено.
Антон стояв і мовчки дивився їм услід. Марина пройшла повз нього, навіть не зиркнувши в його бік. А ще вчора вона говорила по телефону, що любить тільки його, що чоловік для неї нічого не значить, що зовсім скоро вони будуть разом…
Він витягнув телефон і набрав знайомий номер.
— Алло, — відгукнувся жіночий голос.
— Це я. Ти вже приїхала?
— Так, — голос звучав напружено.
— Я чекаю тебе біля четвертої колії.
— Антоне, я зараз не можу… Чоловік тут, — прошепотіла вона майже нечутно.
— Але ж ти казала, що їдеш до подруги!
— Я… це складно пояснити. Подзвони завтра.
— Марино, зачекай…
Але вона вже поклала слухавку.
Антон різко поклав телефон до кишені й швидко рушив із вокзалу. Думки плутались, серце билося швидше. Невже вона обманювала його весь цей час? Чи все змінилося в одну мить?
А тим часом у машині Володимира Семеновича відбувалася дивна розмова.
— Марино, а чого це у тебе телефон постійно дзвонить? — запитав чоловік, коли апарат у сумці дружини завібрував уже вчетверте.
— Робота, — коротко відказала Марина. — Проблеми з новим контрактом.
— У суботу ввечері?
— Бізнес не знає вихідних, сам знаєш.
Володимир Семенович кивнув.
Марина справді працювала менеджеркою у великій компанії, і дзвінки поза робочим часом не були для неї рідкістю. Але щось у її поведінці його насторожувало. Вона була якась розсіяна, відповідала уривчасто й постійно дивилася у вікно.
— Може, заїдемо до батьків? — запропонував він.
— Не треба, — швидко відповіла Марина. — Твоя мама ж казала, що… що вони поїхали на дачу. До того ж я справді дуже втомилася.
Володимир Семенович насупився. Він не знав, що батьки на дачі. Звідки це знає вона?
Удома Марина одразу ж зачинилася у ванній. Володимир Семенович тим часом накривав на стіл, розставляв свічки, охолоджував напій. Йому дуже хотілося, щоб вечір вийшов особливим. Адже це їхня перша річниця шлюбу.
Коли дружина нарешті вийшла з ванної, він її не впізнав. Замість святкової сукні — домашній халат, замість зачіски — недбало зібране волосся.
— Люба, може, ти все ж переодягнешся? — обережно запропонував він. — У нас же свято.
— Володю, пробач, але я себе погано почуваю, — Марина важко опустилася в крісло. — Давай перенесемо святкування? Я справді погано почуваюся.
Володимир Семенович відчув, як щось стиснулося всередині. Рік тому, в день весілля, вона була зовсім іншою. Веселою, щасливою, закоханою. А тепер…
— Може, викликати лікаря?
— Не треба. Просто дай мені трохи відпочити.
Вона пішла у спальню й зачинила за собою двері. Володимир Семенович залишився сам за святковим столом зі свічками й напоєм. А в спальні Марина лежала в темряві й думала. Так, вона обманює чоловіка. Так, у неї є коханець. Але що вона могла вдіяти? Заміж виходила не з любові — наполягали батьки, та й самій після кількох невдалих романів дуже хотілося стабільності. Володимир Семенович був надійним, забезпеченим, порядним. От тільки любові між ними не було.
А потім з’явився Антон. Познайомилися випадково в кафе — вона чекала на ділову зустріч, а він саме лагодив проводку.
Зав’язалася розмова…
Він був такий живий, справжній, без тієї ввічливої маски, яку носять усі чоловіки з її кола. Ще пів року тому вона б з впевненістю сказала, що ніколи не зрадить чоловікові. А тепер не уявляла життя без Антона. І водночас не могла уявити розлучення. Що скажуть батьки?
Колеги? Та й сама вона звикла до комфортного життя.
Телефон знову завібрував. Антон надсилав повідомлення одне за одним:
«Марина, що відбувається?»
«Чому ти не відповідаєш?»
«Ми ж домовлялися зустрітися!»
«Подзвони, будь ласка!»
Вона вимкнула телефон і відвернулася до стіни.
Наступного ранку Володимир Семенович, як завжди, прокинувся рано. Марина ще спала. Він приготував сніданок, заварив каву, поставив на піднос одну з вчорашніх троянд.
— Добрий ранок, рідна, — сказав він, заходячи в спальню з підносом у руках.
Марина відкрила очі. Вигляд у неї був не найкращий — бліда, з темними колами під очима.
— Дякую, — вона сіла в ліжку й узяла чашку. — Володю, мені сьогодні треба на роботу.
Терміновий проєкт.
— У неділю?
— Так. Ти ж знаєш, як це буває.
— А театр? Ми ж збиралися…
— Вибач, перенесемо.
Володимир Семенович сів на край ліжка.
— Марино, що з тобою відбувається? Ти якась… відсторонена. Може, проблеми на роботі? Чи я щось не так роблю?
Марина подивилась на чоловіка. Добрі карі очі, турботливе обличчя. Він справді намагався зробити її щасливою. Купував подарунки, водив у ресторани, виконував будь-які забаганки.
Тільки от іскри між ними не було. І не буде…
— Усе гаразд, Володю. Просто трохи втомилася.
— Може, кудись з’їздимо? Відпочинемо? Наприклад, до Єгипту?
— Побачимо, — вона встала з ліжка. — Мені треба збиратися.
Володимир Семенович провів дружину до дверей, поцілував на прощання. А коли за нею зачинились двері, витяг з кишені її пальта візитку з того кафе, яке їй так подобалося. Хотів зробити сюрприз — замовити торт з їхньою фотографією. Але на звороті візитки була написана кульковою ручкою нотатка: Антон і номер телефону.
Серце Володимира Семеновича шалено закалатало. Він перечитав напис кілька разів. Може, це колега? Діловий контакт? Але чому тоді на візитці саме кафе?
Він набрав номер.
— Алло, — озвався чоловічий голос.
— Добрий день, це Володимир Семенович. Ви Антон?
— Так. А ви хто?
— М-мм… Мені дали ваш номер як хорошого майстра. Потрібно замінити проводку.
— А, ясно. А хто дав номер?
— Знайома одна… Марина.
На тому кінці настала тиша.
— Марина Вікторівна? — тихо спитав Антон.
— Так. А що?
— Та нічого… Просто… вона ваша дружина?
Тепер замовк Володимир Семенович.
— Так, — нарешті відповів. — А ви її знаєте?
— Знаю.
— Звідки?
— Це довга історія.
— У мене є час.
Антон тяжко зітхнув.
— Краще зустрінемось. Поговоримо. Є тут одне кафе…
Вони зустрілися за годину. Володимир Семенович упізнав того хлопця з вокзалу — високий, у шкірянці.
— Ви Антон? — спитав Володимир Семенович.
— Я. А ви — чоловік Марини.
— Так.
Вони зайшли в кафе, сіли за столик у далекому кутку. Антон замовив каву, Володимир Семенович — чай. Дві хвилини мовчали, вдивляючись один в одного.
— То що у вас з моєю дружиною? — нарешті спитав Володимир Семенович.
Антон підвів очі.
— Ми зустрічаємося вже пів року.
— Зустрічаєтеся?
— Так. І я думав, що вона розлучиться з вами.
Володимир Семенович відчув, як земля йде з-під ніг. Отже, не здалося. Отже, всі його підозри справдилися.
— Вона казала, що ви їй не підходите. Що між вами немає кохання, — продовжив Антон. — Що вийшла заміж з розрахунку.
— Зрозуміло, — Володимир Семенович розмішував цукор у чаї, хоч не пив солодкого вже десять років. — А ви… ви її кохаєте?
— Кохаю.
— І вона вас?
— Казала, що так. А тепер не знаю.
Володимир Семенович подивився на цього хлопця — молодого, гарного, з живими очима. Такими захоплюються жінки. У ньому була та іскра, якої не було в нього самого.
— Вчора на вокзалі вона удала, що не знає мене, — сказав Антон. — А ж обіцяла, що скоро ми будемо разом…
Володимир Семенович закрив очі. Отже, весь цей час, поки він готувався до річниці, купував квитки, замовляв столик…
— Послухайте, — промовив він. — А що вона вам казала про мене?
Антон зніяковіло знизав плечима.
— Що ви добра людина, але… що любові немає. Що вона почувається у клітці. Що мріє про свободу.
— Зрозуміло.
— Але вчора, коли побачив вас разом… Ви виглядали як щаслива пара. Вона усміхалася, обіймала вас…
— Марина — гарна акторка.
Вони знову замовкли. Володимир Семенович дивився у вікно, а Антон допивав каву.
— Що будемо робити? — нарешті спитав Антон.
— Не знаю, — чесно відповів Володимир Семенович. — А ви чого хочете?
— Хочу, щоб вона була зі мною. Але не так. Не в обмані.
— А якщо вона обере мене?
— Тоді піду. Не заважатиму.
— А якщо обере вас?
— Зроблю все, щоб вона була щаслива.
Володимир Семенович кивнув.
— Добре. Тоді нехай вирішує сама.
Вони розійшлися, не потиснувши один одному рук, кожен у своїх думках. Двоє чоловіків, які кохали одну жінку й були готові боротися за неї чесно.
Володимир Семенович приїхав додому й почав чекати. Марина повернулася пізно ввечері — втомлена й мовчазна.
— Як день? — тихо спитав він.
— Звичайно, — відповіла коротко, знімаючи пальто.
Він дивився на неї знову й знову, ніби намагався запам’ятати кожну рису, кожен рух. А потім зважився:
— Марино, нам треба поговорити.
Вона зітхнула, неохоче повернувшись до нього обличчям.
— Я знаю, — прошепотіла.
— Я зустрічався з Антоном, — сказав спокійно. — І я не буду тебе тримати. Якщо ти любиш його — йди. Якщо хочеш залишитися — залишайся, тоді піду я. Квартира все одно зйомна, знайду собі іншу, якщо ти захочеш залишитися в цій. Після твого вчинку я не зможу жити з тобою.
Марина сіла на диван.
— Я не знаю… Все як у тумані. Я заплуталась.
— У тебе є ніч на роздуми, — сказав він м’яко. — Я не тримаю зла. Просто хочу, щоб ти була щаслива. Навіть якщо не зі мною.
Він пішов до вітальні, залишивши її саму. Ніч була довгою. Вона сиділа в темряві, іноді плакала, іноді просто мовчала, дивлячись у вікно.
Вранці Володимир Семенович прокинувся — її речей уже не було.
На кухонному столі лежала записка:
«Вибач. Я не могла більше брехати ні тобі, ні собі. Дякую за все. Марина.»
Він стояв з тією запискою в руках, і в душі було порожньо. Як після бурі. Він знав — зробив усе правильно. Він відпустив. І тепер мав почати життя заново.
