Наталія Петрівна подивилася у вікно на дощ, що лив стіною, й зітхнула. Автобус, яким вона діставалася на роботу з найближчої зупинки, ходив лише раз на сорок хвилин. Тож сьогодні їй неминуче доведеться промокнути до нитки.
Тридцятирічний син Володимир, спостерігаючи за щирим занепокоєнням матері, насупив брови.
— Мамо, знову ці автобуси, — похитав головою він, доїдаючи ранковий омлет. — Я ж казав: викликай таксі. Хоч не захворієш.
— На таксі я пів зарплати віддам, — відгукнулася Наталія Петрівна, не відриваючи погляду від мокрого асфальту. — Нічого, якось раніше справлялася.
Невістка Ангеліна саме мила посуд. Вона ловила кожне слово й бачила погляд свекрухи — мовчазно-благальний, сповнений прихованого докору. Серце дівчини стислося. Жест доброї волі, на який вона зважувалася, відгукувався у душі якимось неспокоєм. Тільки вона на це не звернула увагу.
— Знаєте, — мовила Ангеліна, озираючись і витираючи руки рушником, — я можу підвозити Наталю Петрівну. Мені якраз дорогою, повз її роботу. Ну, майже… Все одно ж на машині їду.
Наталія Петрівна різко розвернулася, і її обличчя осяяла така щира усмішка, що здавалося, ніби за вікном раптом виглянуло сонце.
— Ангеліно, справді? Ти не проти? Це було б просто чудово! — її голос задзвенів від невимушеної радості.
Володимир глянув на дружину з вдячністю.
— Ти впевнена? Це ж додаткових двадцять хвилин.
— Пусте, — відмахнулася Ангеліна, вже майже сама повіривши у власні слова. — Ми ж родина. Треба допомагати одне одному.
У ту ж мить вона подумки намалювала собі ідеальну картину: приємні розмови у дорозі, налагодження стосунків, вдячна й доброзичлива свекруха. Картина виявилася теплою, але та дуже далекою від реальності. Уже в перший же ранок все пішло не так.
Ангеліна звикла виходити з дому рівно о восьмій п’ятнадцять, щоб встигнути на роботу без запізнень, але о восьмій нуль-нуль отримала дзвінок.
— Я чекаю у під’їзді, не забудь парасольку, дощ накрапує! — весело повідомила Наталія Петрівна.
Ангеліна пришвидшилася. Виходячи з квартири, вона зрозуміла, що забула вдома змінне взуття. Повернутися часу не було.
Наталія Петрівна стояла біля дверей під’їзду, охайна, ніби щойно з обкладинки журналу, з великою сумкою. Вона одразу зайняла місце на передньому сидінні, наче це було цілком природно.
— Яка у тебе затишна машина, — задоволено відзначила свекруха, вмощуючись зручніше й пристібаючись паском. — І чисто! Молодець! А от мій Володя вічно у машині крихти та папірці возить.
Поїздка тривала не двадцять хвилин, як планувала Ангеліна, а всі сорок. Наталія Петрівна з перших секунд перебрала на себе роль штатного навігатора й експерта з водіння.
— Обережно, яма! Ой, дивись, пішохід! Здається, він зараз піде. Гальмуй, гальмуй!.. Ні, проскочили. Так, на цьому перехресті краще тримайся лівіше, бо правий ряд завжди забитий. Поворот вмикай завчасно. А то водії нас не пропустять.
Ангеліна мовчала, стискаючи кермо. Її відпрацьований роками маршрут був повністю зруйнований. Вона пропускала звичні повороти, слухняно виконуючи підказки свекрухи, яка, як виявилося, полюбляла об’їзні, довгі, зате, на її думку, “менш завантажені” дороги.
— Ти не ображайся, що я тобі підказую, — лагідно мовила Наталія Петрівна, помітивши напружене мовчання невістки. — Я ж просто за тебе хвилююся. Машина — це ж така відповідальність! От у моєї подружки Олени…
І понеслося… Новини про здоров’я далеких родичів, детальний переказ вчорашнього серіалу й, звісно ж, поради з хатніх справ. Ангеліна лише кивала. Її голова гуділа. Робота стала справжнім порятунком. Але вже о четвертій годині на телефон прийшло повідомлення:
— Ангеліно, я звільнилася і чекаю тебе біля головного входу своєї компанії! Як добре, що ти мене підвозиш!
— Я зможу лише за годину!
— То я поки в магазини зайду. Мені ще багато чого треба купити, — швидко відповіла свекруха.
Дорога додому стала продовженням ранкового випробування. Здавалося, втомлена після робочого дня Наталія Петрівна лише з подвоєною енергією надолужувала балачки.
— Ти не проти, якщо ми заїдемо у той магазин біля ринку? — несподівано запитала вона, коли до дому залишалося хвилин десять. — У них сьогодні, кажуть, свіжа риба. Ти ж любиш рибу? Я на вечерю приготую.
— Наталю Петрівно, я сьогодні дуже втомилася, — обережно почала Ангеліна.
— Та нічого, ми на п’ять хвилин! Я швидко! Ти ж не хочеш готувати сьогодні вечерю? То я приготую, — у голосі свекрухи прозвучала легка нотка докору.
Щоб не образити жінку, довелося заїхати. П’ять хвилин розтягнулися на двадцять. Ангеліна, чекаючи в машині, дивилася, як у вікнах будинків одне за одним спалахують вогники. Так почалася нова реальність. Ранок більше не асоціювався з кавою, а зі дзвінка Наталії Петрівни. Вона мешкала у сусідній квартирі, вечеряла разом з сином та невісткою, часто щось готувала.
— Ангеліно, ти про мене не забула? Я вже чекаю! — запитала свекруха.
Вечір закінчувався не тоді, коли Ангеліна переступала поріг дому, а після чергових “на п’ять хвилин” в аптеку, квітковий кіоск чи хлібний магазин, який, за словами свекрухи, був “найкращий у місті”, але знаходився зовсім в іншому районі.
Ангеліна почала затримуватися на роботі, вигадуючи термінові справи, аби лише відтягнути неминуче. Вона почувалася як таксист вищої категорії, що до всього ще й зобов’язаний вислуховувати нескінченні монологи пасажирки та беззаперечно погоджуватися на зміну маршруту.
Одного вечора Володимир, коли вони вечеряли втрьох, помітивши, що дружина буквально засинає над тарілкою, запитав:
— Ангеліно, як тобі з мамою? Не надто важко її возити?
Ангеліна, відчувши вдячний погляд свекрухи, знову проковтнула незадоволення.
— Все добре, — втомлено усміхнулася вона. — Дрібниці.
— Я ж казала, що вона у нас золото! — вигукнула Наталія Петрівна, гладячи сина по руці. — Така помічниця! Не те що деякі невістки, які свекрух і в очі не хочуть бачити.
Кульмінація настала у п’ятницю. У Ангеліни був важкий день, і єдиною приємною перспективою була зустріч з подругою. Вони домовилися зайти у нову кав’ярню після роботи. Все було сплановано.
Рівно о 17:00, як за графіком, на телефон прийшло повідомлення від свекрухи: «Виходжу, чекаю біля входу!»
Ангеліна зібрала всю волю й набрала відповідь: «Наталія Петрівно, вибачте, сьогодні у мене термінові справи, я не зможу вас підвезти. Замовте таксі, я його оплачу».
Відповідь прийшла миттєво — не текстом, а дзвінком. Голос у слухавці був не просто засмучений, а сповнений образи.
— Плани? Розумію. Звісно. Не переймайся, Ангеліно. Я якось дійду автобусом. Нічого, що дощ і я погано себе почуваю. Просто попередь Володю, що я, можливо, запізнюся з вечерею, якщо взагалі на неї прийду.
— Зачекайте, Наталя Петрівно, — здавлено сказала Ангеліна, відчуваючи, як хвиля провини накриває її. — Добре, я їду. Чекайте.
Вона скасувала зустріч з подругою. Двадцять хвилин до офісу свекрухи Ангеліна їхала мовчки, намагаючись приборкати тремтіння у руках.
Наталія Петрівна стояла біля дверей, загорнувши ніс у шарф зображуючи хвору. Вона мовчки сіла у машину, зітхнула й відвернулася до вікна.
— Ви не захворіли? — все ж спитала Ангеліна, перервавши важку тишу.
— А що я у порівнянні з твоїми планами? — сказала свекруха. — Плани важливіші. А я всього лише свекруха, нікому не потрібна…
— Наталія Петрівно, будь ласка, без сцен. У кожного можуть бути свої справи…
— Без сцен? — голос жінки задзижчав. — Ти вважаєш це нормально? Я ж тобі життя полегшую! Готую для вас, прибираю у квартирі на вихідних. А ти не можеш зробити для мене найменше — підвезти! Звісно, я розумію, я для тебе чужа…
Ангеліна різко загальмувала на узбіччі. Серце шалено калатало. Вона вимкнула запалювання і повернулася до свекрухи. Тиша у салоні стала оглушливою.
— Досить, — тихо сказала Ангеліна. — Просто досить!
Наталія Петрівна здивовано дивилася на невістку.
— Я погодилася вас підвозити, бо хотіла допомогти, але це перетворилося на обов’язок. Ви диктуєте мені, коли виходити з дому, як їхати, куди заїжджати. Не питаєте, чи зручно мені, чи є у мене п’ятнадцять хвилин на очікування. Ви докоряєте мені та граєте на почутті провини. Я втомилася. Більше не можу.
— Як ти смієш зі мною так говорити?! — спробувала втрутитися Наталія Петрівна, але це було зайвим.
— Я говорю з вами як із дорослою, розсудливою людиною, — продовжила Ангеліна спокійно. — Я не ваш персональний водій і не слухач для пліток. Я ваша невістка. І від завтра ця послуга припиняється. Ви — доросла людина і можете користуватися таксі чи автобусом, як робили це останні тридцять років. Я із задоволенням допоможу вам встановити додаток і викликати таксі, але більше не буду вас возити!
Вона завела двигун і довезла свекруху додому. Вечір видався важким. Володимир вислухав палку промову матері, а потім підійшов до дружини.
— Вона каже, ти на неї сварилася й висадила на узбіччі. Це правда?
Ангеліна спокійно все розповіла чоловікові. Він вислухав, насупившись.
— Чому ти одразу не сказала, що тобі важко? Я б поговорив із нею.
— Бо я мала зробити це сама, і я зробила. Проблема не в тому, щоб її возити. Проблема в тому, що вона на мене зовсім не зважає. Їй байдуже до моїх планів! Через неї мені довелося відмовитися від зустрічі з подругою, бо вона не захотіла їхати автобусом або таксі!
Володимир кивнув. Наступного дня Наталія Петрівна не дзвонила і не надсилала жодного повідомлення. Ангеліна виїхала на роботу у звичні 8:15, своїм маршрутом.
За тиждень Наталія Петрівна опанувала додаток таксі. Вона більше не телефонувала Ангеліні з проханнями підвезти. Свекруха стала трохи відстороненою. Ангеліна іноді відчувала легкі докори сумління, але вони швидко минали, щойно вона згадувала той вечір на узбіччі та своє перше за довгий час відчуття — не обов’язку й провини, а свободи. Вона зрозуміла просту істину: доброта не повинна бути собі на шкоду. Інакше будь-яка допомога перетворюється на обов’язок.
