— Анжело, я тобі що, безкоштовна няня?
Голос Раїси звучав спокійно, але в ньому відчувалася сталь. Невістка завмерла з чашкою кави в руках. Так прямо їй ще ніхто не говорив, особливо свекруха.
— Що ви маєте на увазі? — Анжела поставила чашку на стіл і повернулася до Раїси.
— Саме те, що сказала, — Раїса не відводила погляд. — Ти мене використовуєш як безкоштовну робочу силу. І знаєш що? Мені це набридло.
Все почалося півроку тому, коли Анжела вийшла з декрету. Роботи багато, зарплата хороша, але хтось мав сидіти з п’ятирічною Кірою. Дитсадок, черги, хвороби, незручний графік. Раїса сама запропонувала допомогти.
— Мам, ти ж вдома сидиш, — умовляв тоді Денис, син Раїси. — Ну що тобі варто? Кіра вже велика.
Раїса погодилася. Часу багато, онука мила, чому б не допомогти родині?
Перший місяць все йшло гладко. Раїса забирала Кіру з садка, годувала, гралася допізна. Анжела приходила з роботи задоволена, дякувала, хвалила.
Потім почалися дрібниці. То просить білизну попрати, то борщ зварити до приходу Дениса, то в магазин збігати за продуктами – «а то зовсім ніколи». Раїса погоджувалася. Родина ж.
Місяць за місяцем список прохань ріс. Прибирання в квартирі, приготування вечерь, зустрічі з Кірою з секцій. Раїса почала приходити до них о восьмій ранку й іти о десятій вечора. Власна квартира пустувала.
— Раїсо Петрівно, та ви ж все одно нічим не зайняті, — говорила Анжела, коли Раїса несміливо намагалася заперечувати. — А ми такі завантажені.
Вчора стався перебір. Анжела подзвонила о сьомій ранку: «Раїсо Петрівно, терміново приїжджайте. У мене важлива зустріч, а Кіра захворіла. Треба до лікаря відвести, ліки купити, цілий день з нею посидіти».
Раїса скасувала свої плани – хотіла до подруги на день народження – і примчала. Провела день з хворою онукою, викликала лікаря, бігала в аптеку.
Ввечері Анжела повернулася задоволена.
— Дякую, виручили. До речі, завтра теж буду пізно. У нас корпоратив, так що побудете з Кірою до одинадцятої.
Раїса щось промовила про себе й пішла додому. Усю ніч вертілася в ліжку. Зранку прокинулася з чітким усвідомленням: «Годі!»
— Ви серйозно? — Анжела дивилася на свекруху круглими очима.
— Але ж ми ж домовлялися!
— Домовлялися про допомогу з Кірою. А не про те, що я стану вашою домробітницею.
— Яка домробітниця? — Анжела розвела руками. — Та ви ж самі пропонували допомогти!
— Допомогти, Анжело. Не замінити тебе повністю.
Анжела замовкла, мабуть, обдумуючи аргументи.
Раїса продовжила:
— Я шість місяців роблю всю роботу по дому: сиджу з Кірою, готую, прибираю, а ти приходиш і ще й незадоволена, що борщ не такий, або білизну не так розвісила.
— Ну ми ж родина, — голос Анжели підвищився. — Родина повинна допомагати одна одній.
— Родина? Так, — кивнула Раїса. — Але родина – це взаємодопомога. А що робиш для родини ти, окрім того, що заробляєш гроші?
Анжела роззявила рота, потім закрила.
Денис обрав цей момент, щоб увійти на кухню.
— Про що сперечаєтеся? — підійшов до холодильника, дістав йогурт.
— Твоя мама вирішила нас кинути. Каже, що ми її експлуатуємо.
Денис подивився на матір, потім на дружину. Раїса бачила в його очах розгубленість.
— Мам, ну ти ж сама погодилася допомагати?
— Допомагати, Денисе. А не працювати на вас безкоштовно. Я думала, ми домовляємося про взаємодопомогу. А виходить, що я просто зручна безкоштовна робоча сила.
— Та ну що ти, мам? — Денис неупевнено посміхнувся. — Ми ж тебе цінуємо.
— Цінуєте. А як проявляється ця цінність? — Раїса скрестила руки на грудях. — Анжела навіть дякую толком не каже. Вважає, що я повинна все це робити просто тому, що я пенсіонерка.
Анжела почервоніла.
— Я кажу дякую!
— Коли? Останній раз пам’ятаю місяць тому. Зате вимог – щодня нових.
Повисла тиша. Кіра прибігла на кухню з іграшкою, але, відчувши напругу, швидко побігла назад.
— Мам, ну давай вирішимо це питання якось, — Денис сів за стіл. — Що тебе не влаштовує конкретно?
Раїса глибоко зітхнула. Нарешті нормальна розмова.
— Денисе, я готова допомагати з Кірою: забирати з садка, проводити з нею час. Але я не готова бути домробітницею.
— Що конкретно ви маєте на увазі? — Анжела теж присіла.
— Приготування вечерь – ваш обов’язок. Прибирання у вашій квартирі – теж. Прання, прасування, покупки. Усе це повинні робити ви самі.
— Але в нас часу немає! — вигукнула Анжела.
— А в мене є? — спокійно запитала Раїса. — Я теже жива людина. У мене теж є свої справи, інтереси, плани.
Денис потер потилицю.
— Мам, ну ти ж на пенсії…
— І що? — голос Раїси став жорсткішим. — Пенсія означає, що я відпрацювала своє й маю право на відпочинок? Чи що я тепер зобов’язана обслуговувати всіх родичів?
— Та ні, звичайно, — поспішив сказати Денис. — Просто ми думали…
— Думали, що бабуся мовчки тягнутиме лямку? — Раїса похитала головою. — Ні, діти, ті часи минули.
Розмова тривала ще годину. Анжела опиралася, наводила аргументи про зайнятість і важливість її роботи. Денис намагався сидіти на двох стільцях, не ображаючи ні матір, ні дружину.
У підсумку домовилися на компромісі. Раїса продовжуватиме забирати Кіру з садка й сидіти з нею до приходу батьків. Але приготування їжі, прибирання та інші домашні справи родина бере на себе.
— І ще одна умова, — додала Раїса. — Два дні на тиждень: середа й субота. Я повністю вільна. Жодних прохань посидіти з Кірою чи збігати в магазин.
Анжела скривилася, але погодилася.
Перший тиждень нові правила дотримувалися. Анжела навіть кілька разів сказала «дякую». Раїса забирала Кіру, гуляла з нею, допомагала з уроками, а ввечері спокійно йшла додому.
У середу Раїса вперше за півроку зустрілася з подругами. Вони пішли в кіно, потім у кафе. Світлана, її давня приятелька, помітила зміни.
— Раєчко, ти якось пожвавішала. Що трапилося?
Раїса розповіла про розмову з невісткою. Подруги слухали, кивали, підтримували.
— Правильно зробила. А то б на шию сіли й ніжки звісили, — підтримала Ольга. — У мене теж так було. Син із невісткою вважали, що я їм усе життя винна, поки я не поставила їх на місце.
— А як поставила? — зацікавилася Раїса.
— Та просто поїхала до сестри на місяць, — розсміялася Ольга. — Нехай спробують пожити без бабусиної допомоги. Повернулася – одразу іншими людьми стали.
Раїса задумалася: може, і їй варто було бути жорсткішою?
Перевірка трапилася за два тижні. Анжела подзвонила у суботу вранці.
— Раїсо Петрівно, у нас термінова ситуація. Треба на роботу, а няню не знайдемо. Посидіть з Кірою.
— Анжело, сьогодні субота, — нагадала Раїса. — Мій вихідний.
— Ну, будь ласка, це дуже важливо. Один раз тільки.
Раїса помовчала. Стара Раїса погодилася б. Але зараз – ні.
— Анжело, ми домовлялися.
— Але це ж форс-мажор!
— Форс-мажор на роботі – ваша проблема, не моя. Вирішуйте самі.
Анжела поклала трубку. Не попрощавшись. Раїса усміхнулася й пішла збиратися на дачу до Світлани.
Ввечері Денис подзвонив:
— Мам, ну що ж ти так? Анжела цілий день нервувала.
— А я, Денисе, провела чудовий день на дачі, — відповіла Раїса. — Вперше за півроку по-справжньому відпохчила.
— Але ж ми родина!
— Саме тому, що родина, потрібно поважати межі одна одної, — перебила його Раїса. — Я готова допомогти у критичній ситуації. Але не кожну суботу.
За місяць стосунки остаточно налагодилися. Анжела зрозуміла, що свекруха не жартувала. Раїса справді допомагала з Кірою, була уважною бабусею, але чітко тримала межі.
Більше того, у Раїси з’явилися нові захоплення. Вона записалася на курси комп’ютерної грамотності, почала ходити в басейн, вступила до клубу садівників.
— Раєчко, ти просто іншою людиною стала, — говорила Світлана. — Така енергійна.
— А знаєш, що найцікавіше? — відповіла Раїса. — Коли я перестала бути зручною, наші стосунки з Анжелою тільки покращилися. Вона почала мене більше цінувати.
І це була правда. Анжела тепер заздалегідь попереджала про свої плани, радилася щодо Кіри, іноді навіть приносила Раїсі подарунки.
«Мабуть, те, що достається легко, не ціниться», — розмірковувала Раїса.
Ще за пару місяців трапився цікавий випадок. Раїса захворіла. Звичайна застуда, але температура, слабкість. Анжела дізналася й сама запропонувала:
— Раїсо Петрівно, може, мені на пару днів відпустку взяти? Побуду з Кірою, вас погодую?
Раїса була здивована. Рік тому Анжела вимагала б, щоб свекруха лікувалася швидше й не підводила родину.
— Дякую, Анжело, але я впораюся, — відповіла Раїса.
— Та ну що ви? — Анжела була щиро стурбована. — Ви стільки для нас робите. Тепер наша черга подбати.
Раїса прийняла допомогу й зрозуміла: стосунки в родині змінилися кардинально. Тепер це була справді взаємодопомога, а не одностороння експлуатація.
Ввечері, коли Денис прийшов провідати матір, Раїса сказала йому:
— Знаєш, сину, шкода, що мені довелося так різко розмовляти тоді на кухні.
— Мам, а ти не шкодуєш?
— Про що шкодувати? — усміхнулася Раїса. — Про те, що навчилася захищати свої межі? Про те, що тепер мене поважають, а не використовують?
Денис подумав.
— Мабуть, ми справді забагато на тебе навалили.
— Не забагато. А просто не думали про мене як про людину зі своїми потребами, — поправила Раїса. — Бачили тільки зручну бабусю. А тепер…
— А тепер бачимо тебе справжню. І знаєш що? Мені це набагато більше подобається.
Денис обійняв матір.
— Мені теж, мам. Мені теж більше подобається.
Раїса одужала. Життя увійшло в нове русло. Вона, як і раніше, допомагала з онукою. Тепер це був її вибір, а не обов’язок. У неї з’явилися власні плани, інтереси, друзі.
Найголовніше – у родині запанувала повага. Анжела перестала сприймати свекруху як даність. Денис почав більше брати участь у вихованні доньки. А Кира отримала більш різнобічно розвинену бабусю.
