— Я не збираюся ризикувати своїм здоров’ям. Якось впораєшся з батьком сам, — відмахнулася мати й поїхала на дачу.
Аліна стояла біля вікна, вдивляючись у темну вулицю. Була восьма вечора, а Михайло все не повернувся. Втім, його відсутність стала новою нормою. Вона втомлено провела рукою по волоссю. Ще місяць тому їхнє життя було іншим — гомінким, повним руху, трохи безладним, але живим. Клацнув замок, і Михайло нарешті увійшов. Він виглядав не просто стомленим — ніби з нього вичавили всі сили.
— Привіт, — тихо сказав він, вішаючи куртку.
— Привіт, — відгукнулася Аліна. — Як батько?
— Сьогодні важкий день. Майже не вставав, — коротко відповів Михайло.
Він пройшов на кухню, відчинив холодильник, подивився туди порожнім поглядом і одразу зачинив.
— Їсти не хочу.
— Мишо, нам треба поговорити, — голос Аліни затремтів. — Сашко сьогодні спитав, коли тато ночуватиме вдома.
Михайло різко обернувся. В його очах вона побачила суміш провини, втоми й упертості.
— Аліно, я не можу залишити батька. Ти ж розумієш? Йому важко встати з ліжка.
— А я можу? — спалахнула вона. — Я сама з дитиною! Мені теж важко! Чи ти вважаєш, що я витримаю, а твій батько — ні?
— Це не змагання! — зірвався Михайло. — Він хворіє, Аліно! А мама просто втекла…
Історія тієї втечі досі стояла перед очима, як гіркий спогад. Галина Іванівна, колись енергійна й владна жінка, оголосила про своє рішення холодного листопадового ранку. Того дня всі були у лікарні, біля ліжка Семена Леонідовича. Лікар щойно пояснив, що виписка близько, але йому потрібен буде цілодобовий догляд.
Галина Іванівна вислухала, гірко всміхнулася й міцно стисла руку сина.
— Мишо, я не збираюся поступатися своїм здоров’ям. У мене тиск. А ще є дача, я хочу спокою. Ти чоловік — сам впораєшся.
Михайло дивився на неї, не вірячи власним вухам.
— Мамо, що ти таке кажеш? Я сам не впораюся! Потрібно хоча б удвох із сестрою…
— Катя зайнята своєю родиною, — відрізала Галина Іванівна. — І я тебе не прошу — я тобі повідомляю.
Аліна тоді сильно здивувалася. Вона дивилася на свекруху — на її нову стрижку, дорогу шубу — й не могла вимовити ані слова. Її поведінка не піддавалася жодному поясненню. Відтоді Михайло жив на два доми. Точніше, жив у квартирі свого батька, перетворившись із сина, чоловіка й батька на доглядальника, санітара та годувальника. На власну родину у нього не лишалося ні часу, ні сил.
— А де твоя сестра? — не вгамовувалася Аліна. — Катя хоч раз прийшла? Допомогла?
Михайло гірко всміхнувся.
— Телефонувала. Казала, що у неї діти, гуртки, чоловік уваги вимагає, і що вона морально не готова допомагати батькові. Запропонувала скинутись на сиділку — але багато грошей дати не може.
— Ти жартуєш? Тобто всі витрати на нас ляжуть?
— Знаю, Аліно! — Михайло схопився за голову. — Мені самому важко. Не сплю ночами, на роботі засинаю просто за столом…
Аліна мовчала. Вона відчула, як у серці змагаються співчуття й образа. Потім підійшла й обняла його. Чоловік був напружений, мов струна.
— Пробач, — прошепотіла жінка. — Просто я дуже сумую за тобою. У нашому домі дуже сумно без тебе.
— Знаю, — він опустив голову їй на плече. — Знаю… але він мій батько. І крім мене, йому ніхто не допоможе.
У квартирі Семена Леонідовича пахло ліками. Михайло підігрівав бульйон на кухні. Зі спальні долинало важке дихання. Семен Леонідович став тінню самого себе. Колись дужий, гучний, сповнений життя чоловік, майстер на всі руки, тепер лежав прикутий до ліжка — безсилий. Хвороба забрала у нього не лише здоров’я, а й гідність.
Михайло зайшов у кімнату з тарілкою в руках.
— Тату, поїж трохи.
— Галя? — прохрипів він.
— Ні, тату, це я. Міша.
— А… Міша… Де Галя?
— Вона… на дачі. Відпочиває.
Семен Леонідович повільно похитав головою.
— Залишила вона мене. Знаю. Все знаю.
Михайло сів на край ліжка й узяв батькову руку.
— Ніхто тебе не залишив. От, поїж, швидше одужаєш.
Син почав годувати батька з ложки — терпляче, крапля за краплею. Це тривало довгі пів години. Потім — зміна постелі, протирання рук і ніг, ліки. Михайло робив усе автоматично, його рухи були точні й вивірені, як у досвідченої медсестри.
У кишені завібрував телефон. Повідомлення від Аліни: «Сашко намалював нас утрьох. Чекає тебе». Він заплющив очі, відчуваючи, як до горла підкотився клубок. За кілька хвилин задзвонив телефон — це була Катя.
— Мишко, привіт! Як ти? — її голос звучав легко, наче вона дзвонила поговорити про погоду.
— Нормально, — сухо відповів він.
— Як тато?
— Як і був. Не дуже, але поправляється.
— Слухай, я тут подумала… Може, й справді, варто когось найняти? Я можу попросити грошей у Сергія.
— Катю, ми це обговорювали. Твої дві тисячі гривень — це крапля в морі. Потрібна людина на повний день. Це коштує набагато дорожче.
— Не знаю… Мама каже, що ти перебільшуєш, і що вона сама якось справлялася.
У Михайла потемніло в очах.
— Мама втекла на дачу, Катю! Втекла! А тато тепер постійно за неї запитує. Розумієш? Єдине, що його ще тримає — це те, що поруч хтось є.
На тому кінці дроту запала ніякова тиша.
— Ну ти ж чоловік. Ти сильний. А я не можу, у мене сім’я.
Вона говорила так, ніби тільки у неї була сім’я, а у Михайла нічого не було, ані сім’ї, ані роботи, ані власних справ.
Чоловік різко поклав слухавку. Руки затремтіли. Вийшов на балкон, щоб ковтнути холодного нічного повітря. Десь там, за тридцять кілометрів від міста, його мати, певно, пила чай із варенням у своїй затишній дачній оселі, дивилася серіал і берегла здоров’я. А сестра вкладала своїх дітей спати — у чистій, наповненій запахом свіжості квартирі. Їхнє життя майже не змінилося, а от світ Михайла звузився до розмірів однієї кімнати — до запаху ліків й сподівання на скоре одужання батька.
Минуло два тижні, Аліна, заручившись підтримкою матері, яка тимчасово перебралася до них, зважилася на відчайдушний крок. Вона поїхала до Галини Іванівни, щоб поговорити. Дача й справді була райським куточком: акуратний будиночок, засклена веранда, димок із труби.
Галина Іванівна, засмагла й помолоділа, відчинила двері. На її обличчі промайнуло здивування, яке швидко змінилося настороженою люб’язністю.
— Аліно? Який сюрприз! Проходь! — запросила вона. — Як Міша?
— На межі, — прямо сказала Аліна. — Худне, не спить, багато працює. Я його майже не бачу — через вас і заради вашого чоловіка, якого ви залишили.
Свекруха скривилася, наче почула щось непристойне.
— Я нікого не залишала. Я просто бережу себе. Ти не уявляєш, що я пережила з Семеном. Скільки років він заглядав у чарку, ображав мене, витрачав гроші направо й наліво. А тепер я маю його доглядати? Ні, люба, я своє відпрацювала.
— Але ж це ваш чоловік! Ви ж присягали йому! — не витримала Аліна.
— Присяги закінчуються там, де починається реальність, — холодно відповіла Галина Іванівна. — А Міша — його син. Це його обов’язок. Він чоловік, він сильний, він впорається.
— А його сім’я? Його син? Це не його обов’язок? Ви ж руйнуєте життя власного сина!
— Він зробив свій вибір. А я поставила на перше місце своє здоров’я — і тобі раджу.
Аліна підвелася й раптом зрозуміла, що говорить зі стіною.
— Ви егоїстка. Ви втратите сина.
— Ми всі зрештою щось маємо вибрати, — з удаваним спокоєм відповіла Галина Іванівна. — Тож це його вибір.
Аліна похитала головою й поїхала. Вона чекала від свекрухи бодай тіні каяття, прозріння — а знайшла тільки крижане самовиправдання.
Криза настала у п’ятницю. У Михайла на роботі був терміновий проєкт. Він не спав дві ночі, готуючи презентацію. Зранку у Семена Леонідовича піднялася температура. Михайло збив її, але розумів — залишати батька самого не можна. У відчаї він передзвонив усім: Каті, сусідці, знайомим медсестрам. Усі були зайняті. Тоді подзвонив Аліні.
— Я не можу піти з роботи і батько ще хворіє.
Вона помовчала кілька секунд і тихо, але твердо сказала:
— Добре, я їду.
Коли Аліна зайшла до квартири, її охопив сум та співчуття. Михайло, блідий, стояв у дверях з ноутбуком.
— Дякую, — він схопив її за руку. — Я не знаю, що б без тебе робив.
— Їдь, — м’яко сказала вона. — Потім поговоримо.
Вона залишилася сама доглядати за свекром. Спочатку було важко й ніяково. Але згодом прокинувся материнський інстинкт. Вона, як і Михайло, годувала Семена Леонідовича, міняла постіль, тихо з ним розмовляла, заспокоювала. Він дивився на неї каламутними очима й часом називав Галею.
Увечері повернувся Михайло. Проєкт був зданий, але чоловік був втомлений. Побачивши Аліну, яка сиділа біля ліжка батька й читала йому газету, Михайло завмер у дверях. Кілька хвилин він просто стояв, а потім опустився на стілець й заплакав. Він плакав за батьком, за матір’ю, за сестрою — і за собою, втомленим і спустошеним.
— Досить, — сказав він, підвівшись. Голос хрипів, але у ньому з’явилася твердість. — Так більше не може тривати.
Він узяв телефон і набрав номер матері.
— Мамо, — сказав він, не чекаючи відповіді, — завтра я привезу тата до тебе на дачу. Якщо не приймеш — ти мені більше не мати.
Не став слухати, що вона скаже, просто поклав слухавку. Галина Іванівна одразу перетелефонувала, але він відхилив дзвінок і подивився на Аліну.
— Пробач. Я був сліпий. Думав, що несу свій хрест, а насправді просто дозволяв іншим користуватися моєю поступливістю та м’якістю.
За мить прийшло повідомлення від матері: вона відмовлялася забирати чоловіка до себе.
Наступного ранку Михайло домовився з приватною службою. Поки розв’язували організаційні питання, він подзвонив Каті й висловив усе, що роками мовчки ковтав: про її байдужість, про зручний егоїзм, про те, що більше не вважає її сестрою.
За тиждень Семена Леонідовича перевезли до невеликої, але гарної приватної клініки. Гроші зібрали всі, кого вдалося вмовити: стислий внесок Каті, і навіть неймовірні, за мірками пенсіонерки, заощадження Галини Іванівни, яку так і не пройняла умова сина.
У першу ж ніч, яку Михайло провів удома, у своєму ліжку, він спав дванадцять годин поспіль. Аліна прокидалася, дивилася на нього — на обличчя, на спокійне дихання — і відчувала, як напруга поступово спадає.
Вранці їх розбудив Сашко, який вскочив до кімнати з криком:
— Тату вдома!
Михайло обійняв сина, потім дружину. За вікном стояв звичайний похмурий день. Але в їхньому домі, після довгої зими, нарешті знову запахло життям.
Минуло понад два тижні. Семен Леонідович поступово приходив до тями. Спочатку почав самостійно їсти, потім зробив перші кроки з підтримкою лікаря. Він повільно відновлювався, але головне — повернулося бажання жити.
Михайло майже щодня приїздив до клініки, привозив домашній суп, чисту сорочку, останні новини. Грошей пішло багато — більше, ніж вони могли собі дозволити. Та Михайло не шкодував: взяв кредит, домовився з колегами про підробіток. Він сказав лише одне:
— Поки є шанс — я не здамся.
Коли лікарі нарешті дозволили виписку, Семен Леонідович був радий повернутися додому. Але, переступивши поріг своєї квартири, він зупинився. Тиша. Ніхто його не чекав. На підвіконні засохли квіти, у повітрі стояв запах ліків і самотності.
І лише коли у квартиру зайшли Михайло з Аліною та Сашком, його очі ожили. Адже це вони його привезли додому з клініки й були весь час поруч.
— Ну що, діду, ти вдома! — вигукнув хлопчик.
Дідусь посміхнувся, відчувши, як щось тепле, живе знову торкається серця. Того вечора вони вечеряли разом. На столі — простий борщ, у повітрі — запах свіжого хліба і життя. Семен Леонідович довго мовчав, а потім тихо сказав:
— Я все зрозумів. Сім’я — це не ті, хто поруч, поки зручно. Сім’я — це ті, хто поруч, коли важко.
Він більше не питав про Галину чи Катю. Напевно, їм справді було соромно. Але йому вже не потрібно було їхнє прощення. Його сім’я сиділа поруч: син, невістка й онук. І цього разу він відчував — він удома.
