— Я не збираюся утримувати всю твою родину! Хай збирають речі і їдуть! — нарешті висловила все чоловікові.
Наталія стояла біля вікна своєї просторої кухні й дивилась у сад, який сама висаджувала торік. Двоповерховий будинок у межах міста, машина на під’їзній доріжці, достатньо грошей на рахунку для неї та чоловіка — всього цього вона досягла самотужки, ще задовго до знайомства з Віктором.
Віктор з’явився у її житті два роки тому. З однісінькою валізою. І залишився. Спершу Наталії здавалося, що це — ідеальні стосунки. Він був турботливим, уважним, обіцяв брати участь у спільному господарстві, зокрема — фінансово. Але вже за місяць Наталія стикнулася з тим, від чого у неї йшли мурахи по спині — з родиною чоловіка.
Спершу приїхала його сестра Олена.
— Натусю, я лише на кілька днів, — проспівала вона солодким голоском. — Віктор сказав, що ви не проти.
Наталія зітхнула і постелила їй у гостьовій кімнаті.
Кілька днів перетворилися на два тижні. Їжа з холодильника зникала з фантастичною швидкістю.
— Олено, може, тобі час додому? — обережно запитала Наталія, намагаючись зберігати спокій.
— Та звісно. Завтра, — відповіла Олена, запиваючи шматок купленого Наталею торта, кавою.
Завтра настало. Але замість Олени приїхала мати Віктора — Антоніна Павлівна.
— Синочку! Доню! — радісно вигукнула вона, обіймаючи розгублену Наталію. — Я квартиру онучці на кілька днів віддала. Поживу поки у вас.
Віктор тоді відвів Наталію вбік.
— Кохана, ну подумаєш, кілька днів. Будинок же великий. Ти ж не виженеш мою маму?
— Звісно, ні, — кивнула Наталія.
Кілька днів розтягнулись на місяць. Потім приїхав брат Віктора з дружиною. Потім племінниця. Потім ще одна.
Холодильник був забитий продуктами, які зникали вмить. Пральна машина не замовкала ні на мить. Комунальні рахунки за воду й електрику зросли вдвічі.
— Вікторе, так більше не можна, — якось тихо сказала Наталія. — Твої родичі живуть тут постійно. Ми витрачаємо купу грошей.
— А тобі що, шкода? — здивувався чоловік. — У тебе ж будинок великий.
— Причому тут розмір будинку? Йдеться про елементарну повагу, — спробувала пояснити Наталія.
— Та не починай. Вони ж ненадовго.
Але те «ненадовго» давно перетворилося «назавжди». У її домі постійно хтось був — з його безкінечної рідні.
Минуло два роки. Наталія почала обурюватися. Руки тремтіли, коли вона ставила на стіл чергову вечерю для чергових непроханих гостей. Очі звужувалися, коли вона бачила, як у сад несли її улюблений рушник.
— Що, шкода простирадла з рушником? — криво усміхнулася сестра чоловіка.
— Це не простирадло, Олено. Це — єгипетська бавовна, ручна робота, — ледве стримуючись, відповіла Наталія.
— Та ну, єгипетська, турецька… яка різниця? Відпереться, — відмахнулася та.
Наступного дня Наталія знайшла на підлозі свої улюблені туфлі, які коштували їй місячну зарплатню. Каблук був зламаний.
— Вітю, мені треба з тобою поговорити, — Наталія перехопила чоловіка ввечері у спальні.
— Саме зараз? — невдоволено буркнув він.
— Так. І не зволікай із відповіддю, — голос Наталії тремтів від напруження. — У мене урвався терпець! Вони їдять мою їжу, ламають мої речі й навіть не намагаються щось компенсувати.
— Наталю, ну що ти як мала дитина? — зітхнув Віктор. — Це ж моя сім’я. Куди я їх подіну?
— До себе додому! У кожного з них є де жити!
— Це моя сім’я, — відрізав Віктор.
— Та байдуже! Я хочу спокою у своєму домі!
— Знаєш що, — Віктор подивився на неї з викликом. — Мені не подобається твоє вічне невдоволення. Що, тобі варто поступитися? Все одно ж місця повно.
— Мені не подобається, що мою думку тут ніхто не враховує, — руки Наталії затремтіли. — Я два роки терплю, Вікторе. Два роки годую твоїх родичів, перу, прибираю, а натомість отримую зіпсовані речі й нуль поваги.
— Тихіше, мати почує, — насупився Віктор.
— Нехай чує! — вигукнула Наталія. — Вона вже три місяці живе тут без перерви! А я, між іншим, теж тут живу! І це мій дім!
— Та що ти така дріб’язкова! — перекосило Віктора. — І не треба мені вкотре нагадувати, що все це твоє. Я знаю. Ти ж, мовляв, усе платиш…
Віктор грюкнув дверима й пішов униз. За хвилину Наталія почула його гучний сміх і розмову з матір’ю. Наче нічого й не було.
Наталія впала на ліжко. Сльози котилися щоками. Тепер було ясно: чоловік ніколи не стане на її бік.
Після сварки нічого не змінилося. Свекруха й далі хазяйнувала в домі. А днями приїхала ще й її племінниця. Наталія мовчала. Вона просто втомилася.
Невдовзі зателефонувала молодша сестра Віктора — Світлана. Жінка саме збиралася у справах і стояла біля дверей з ключами в руках.
— Привіт, Наталю! — голос Світлани аж дзвенів від захвату.
— Добрий день, Світлано, — сухо відповіла Наталія.
— Завтра заїду до вас, обговоримо мій ювілей. Тридцять років — це ж серйозно! — щебетала Світлана.
Наталія насупила брови.
— Який ще ювілей? До чого тут ми?
— Як це — до чого? Святкувати ж будемо у вас, звісно! — у голосі з’явилися нотки подиву. — У тебе ж будинок великий, двір шикарний. Де ж іще святкувати?
— Світлано, зачекай… — почала Наталія, але сестра Віктора її перебила:
— Нас буде чоловік п’ятдесят, не менше. Вся рідня, друзі, колеги. Вітя сказав, що ти не проти.
Наталія завмерла з телефоном біля вуха. П’ятдесят людей? У її домі? Без її згоди?
— Я ще не обговорювала це з ним…
— Та що там обговорювати! — засміялася Світлана. — Усе вже вирішено. Завтра приїду, розповім свої ідеї щодо меню. Ти ж у нас кулінарка! І програму треба скласти — я хочу, щоб було не гірше, ніж на весіллі у Марини.
Наталія глибоко вдихнула.
— Світлано, зачекай. Я не давала згоди…
— Ой, вибач, мені дзвонять! Потім домовимось! — швидко обірвала розмову жінка.
Наталія опустила руку з телефоном. Пізніше Світлана справді приїхала — з папкою.
Усередині — роздруковані фото страв, програма вечора, список гостей.
— Кожному треба зробити персональне запрошення, — заявила Світлана, розкладаючи папери на кухонному столі. — І не забудь про фотозону!
Наталія мовчала. Усе це здавалося сном, абсурдним і нереальним.
Світлана махнула рукою перед її обличчям:
— Ей, ти мене слухаєш? Мені потрібна твоя реакція!
— Реакція? — тихо перепитала Наталія.
— Ну так! Тобі ж подобаються мої ідеї?
Наталія глибоко вдихнула. Слова застрягли в горлі. Світлана витлумачила її мовчання по-своєму:
— Чудово! Я знала, що ти будеш у захваті! — вона радісно плеснула в долоні. — Тоді я побігла, мені ще сукню обрати треба. Усе інше — на тобі!
Світлана зникла, немов вітер її підхопив, залишивши Наталію у повній тиші. До вечора повернувся Віктор. Жінка чекала на нього на кухні.
— Привіт, кохана! Що на вечерю?
Наталія відповіла різко:
— На вечерю у нас сьогодні розмова. Мені дзвонила Свєта. А потім ще й приїхала.
Віктор завмер із відчиненими дверцятами холодильника.
— А, так! Вона казала, що заїде поговорити про ювілей, — сказав він, ніби нічого не сталося.
— Тобто ти знав? — Наталія підняла брови. — Ти в курсі, що твоя сестра планує влаштувати святкування у нашому домі, й навіть не згадав про це жодним словом?
— Та ну, Наталю, не перебільшуй, — махнув рукою Віктор. — У чому проблема? Будинок великий, усім місця вистачить.
— Проблема? — Наталія повільно підвелася зі стільця. — Проблема в тому, що ви все вирішили за мене! Ніхто навіть не поцікавився моєю думкою! Я маю готувати й розважати півсотні людей за власний кошт?!
— Ну навіщо перебільшувати? — насупився Віктор. — Тобі що, шкода для сестри?
— Я не збираюся утримувати всю твою родину! Нехай збирають речі й їдуть! — випалила Наталія.
Віктор грюкнув дверцятами холодильника.
— Що ти зараз сказала?
— Ти чудово мене почув, — Наталія схрестила руки. — Я втомилася бути готелем і рестораном для твоїх родичів. Досить!
— Але ж Свєта чекала цього свята! — заперечив Віктор. — У неї немає грошей на оренду зали. Чому б тобі не допомогти?
— А чому це має мене хвилювати? — очі Наталії звузилися. — Я не давала обіцянок оплачувати бенкети твоїх родичів.
— Але ж у тебе є гроші! — вигукнув Віктор.
— От саме. У мене є гроші. Мої гроші, — твердо відрізала Наталія. — Я їх заробила. І я вирішую, на що їх витрачати.
— Яка ж ти егоїстка, — похитав головою Віктор. — І після цього ти говориш про сім’ю?
— Про сім’ю? — Наталія широко розкрила очі. — Вікторе, для тебе «сім’я» — це виключно твої родичі. А я — гаманець і місце для ночівлі.
— Це неправда! — обурився він. — Я тебе люблю!
— Дивна у тебе любов, — гірко всміхнулася Наталія. — Коли ти востаннє платив за продукти? За комуналку? За бензин?
Віктор мовчав.
— Збирай речі, — тихо мовила Наталія. — І забери з собою своїх родичів.
— Що?! — Віктор витріщив очі. — Ти виганяєш мене?
— Я прошу тебе піти, — твердо сказала Наталія. — І жодних ювілеїв. Жодних гостей. Нічого.
— Наталю, ти ж не серйозно, — Віктор спробував узяти її за руку, але вона відступила. — Давай поговоримо спокійно.
— Ми говорили. Два тижні тому. Місяць тому. Пів року тому, — в очах Наталії блищали сльози. — Нічого не змінюється, Вітю. Стає тільки гірше.
— Але куди я піду? — розвів руками Віктор. — А мама?
— До сестри. Нехай потісниться у своїй квартирі заради тебе, раз ви вважаєте себе такою дружною родиною, — відповіла Наталія.
Віктор пішов, грюкнувши дверима. Забрав із собою матір і всіх інших. За годину телефон Наталії почав розриватися від дзвінків. Першою телефонувала Антоніна Павлівна.
— Наталочко, мила, що ж ти таке надумала? — обурювалася свекруха. — Як же так можна — вигнати з дому рідного чоловіка! І свекруху! Ми для тебе що — порожнє місце?
— Антоніно Павлівно, це мій дім, — спокійно відповіла Наталія. — І я вирішую, хто в ньому живе.
Наступною зателефонувала Олена.
— Ти нормальна, взагалі? — накинулася вона. — Віктор для тебе все робив! А ти його на вулицю вигнала!
— Що саме він робив, Олено? — поцікавилася Наталія. — Він навіть за себе не платив, не те що за родичів.
Потім дзвонили інші родичі, знайомі, друзі родини. Наталія вислуховувала докори в егоїзмі, черствості, у безвідповідальності.
— Свєта ж так чекала цього свята! У тебе ж грошей — кури не клюють, а ти шкодуєш! Він же тебе любить, а ти так із ним!
Наприкінці дня Наталія вимкнула телефон. Сидячи у порожньому будинку, вона раптом усвідомила, наскільки тихо і спокійно стало навколо. Ніхто не грюкає дверима, не вимагає вечерю, не розкидає речі. Вперше за два роки Наталія почувалася вільною. Дивне і незвичне відчуття.
Вранці Наталія зателефонувала адвокатові — обговорити розлучення. Віктор з’явився лише за тиждень.
— Наталю, давай усе забудемо, гаразд? — благав він. — Я все зрозумів! Чесно!
— А я, Вітю, теж усе зрозуміла, — кивнула Наталія. — Нам не по дорозі.
— Що? Але ж ми любимо одне одного!
— Ні, Вітю. Ти любиш мій дім і мої гроші, — сумно усміхнулася Наталія. — А я… я себе не поважала, якщо дозволяла вам усім так поводитися.
— Ти не права! — обурився Віктор, змінюючись на обличчі.
— Ні, — твердо відповіла жінка. — Я не права тільки в одному, що зійшлася з тобою.
Більше вона не бачила ні Віктора, ні його родичів. Розлучення пройшло швидко й без зайвих сцен. Спільного майна в них не було, а на дім і машину Віктор не мав жодних прав.
Іноді Наталія замислювалася, чи не занадто суворо вона вчинила. Але потім згадувала безкінечну вервечку родичів, гори немитого посуду, рахунки й зіпсовані речі. Ні, вона все зробила правильно. Тепер її дім знову належав лише їй.
