— Я не зобов’язана няньчити вашу дитину. У мене своє життя, — вперше наважилася сказати бабуся. — Та яке в тебе життя? — не дав договорити син. — Пенсія є, квартира є, здоров’я. Ще чого тобі треба?
Лариса сиділа на кухні й думала, про що думає жінка у 58. Про те, що життя пронеслося як електричка повз платформи, мигнуло. І ось зупинка — «бабуся», кінцева. За вікном жовтень шелестів листям. Вона гортала в телефоні повідомлення від Марини: «Завтра приходьте до восьмої. Дениско не спав півночі, карпизує».
Дениско — дворічний онук, світлі кучері, як у сина в дитинстві. Коли плаче — батькова копія, аж гірко, а коли сміється — розтопить будь-яке серце. Та от серце в Лариси вже півроку як не розтоплюється від дитячого сміху. Втомилася, зносилася, як старі капці.
— Щодня, — пробурмотіла вона, відкладаючи телефон. — А коли я востаннє була просто Ларисою? Ні мамою, ні свекрухою, ні бабусею. Просто жінкою з власними бажаннями?
Пам’ятала, ще років п’ять тому купувала квиток у театр. Вистава про кохання. Сиділа в залі, плакала від прекрасного. Потім довго йшла пішки по вечірньому місту, дихала восени, думала про своє. Тепер увечері вона мила дитячі пляшечки.
Телефон завібрував.
— Мам, можеш сьогодні трішки раніше? У нас із Мариною зустріч із клієнтами до обіду.
«У нас із Мариною». Наче вона, Лариса, не людина зі своїми планами, а автомат із видачі бабусиних послуг. «Вкинь монетку-бажання — отримай готову няню».
Вона набрала відповідь: «Добре, Ігорю». Стерла. Написала знову: «У мене сьогодні справи, не можу». Знову стерла. Які справи? Які справи в пенсіонерки? А справ-то повно! Ось, наприклад, у санаторій є путівки на жовтень. Недорого. Можна підлікуватися, відпочити. Ось уже місяць брошура лежить на тумбочці.
— Добре, — таки написала вона Ігорю.
Восьма ранку. Лариса вже стояла біля під’їзду свого сина. На четвертий поверх сходами — ліфт, як завжди, зламаний. Задишка, серце калатало. Адже раніше на ці чотири поверхи злітала, як дівчинка.
— Ну, нарешті! — Марина відчинила двері, вже вдягнена, нафарбована, з сумкою в руках. — Дениско їв годину тому. Підгузник чистий. Гуляти о 11-й, спати після обіду. Ми до вечора повернемося.
І помчала, підбори по сходах: тук-тук-тук. І тиша. А Дениско плаче, тягне рученята до бабусі.
— Ну що ти, малюк?
Лариса взяла онука на руки.
— Бабуся тут. Бабуся нікуди не дінеться.
Дениско втулив носик їй у плече й затих. Три години до прогулянки, потім прогулянка, потім обід, який треба приготувати, потім укладання спати, потім… а потім завтра те саме. І післязавтра. Вона раптом побачила себе у дзеркалі в передпокої. Волосся зібране у хвостик, сіра кофта, поношені капці. Коли це сталося? Коли вона перетворилася на цю втомлену жінку? Дениско висів на руках, як мішок картоплі. Важкий такий мішечок.
Минуло ще два тижні. Все одне й те саме. Підйом о сьомій ранку, дорога до сина. Цілий день із Денисом. Вечором додому — як вичавлений лимон. І нікого не хвилює, що в Лариси болять ноги, що вона засинає над тарілкою вечері, що вранці не може розігнути спину.
У суботу вона таки наважилася.
— Ігорю, — подзвонила синові. — Мені треба трішки відпочити. Хочу в санаторій поїхати, днів на десять.
Тиша в трубці. Потім:
— Мам, ти серйозно? А нам що з дитиною робити?
— Не знаю. Може, відпустку візьмеш? Або няню знайдете. Я ж не залізна, Ігорюку.
— Та яка няня, мам. — Голос сина став роздратованим. — У нас іпотека, кредити. Коли є бабуся… Це ж твій святий обов’язок.
Обов’язок. Слово лягло важким каменем на серце.
— Ігорю, а моє життя?
— Та яке в тебе життя? — не дав договорити син. — Пенсія є, квартира є, здоров’я. Ще чого тобі треба?
Лариса повільно поклала телефон. Сиділа на кухні, дивилася у вікно, де за склом моросив дощ.
«Ще чого мені треба?» — повторила про себе. «А може, нічого? Може, й справді нічого не треба?»
Але всередині щось горіло. Маленький вогник обурення, який вона весь час задувала, гасила, прикривала долонею від вітру чужих потреб.
У понеділок Марина зустріла її особливо холодно.
— Ігор розповідав про ваші плани. Чесно кажучи, не очікувала від вас такого егоїзму.
— Егоїзму? — Лариса навіть розгубилася.
— Ну, а як це назвати? — Марина поправила зачіску перед дзеркалом. — Ми працюємо, будуємо кар’єру, а ви думаєте тільки про себе. Дениско до вас звик, а ви хочете його кинути?
— Я не кидаю. Я просто хочу трішки відпочити.
— Відпочити? — Марина обурилася. — Від чого відпочити? Від улюбленого онука? Да ви уявіть, який це для нього буде?
Лариса промовчала. Що сказати? Що вона сама теж людина, що в неї теж є почуття, бажання, мрії?
— І потім, — продовжила Марина, — ви ж бачите, як нам важко. Молода сім’я, квартира в оренді, робота, а ви думаєте про якийсь санаторій.
«Якийсь санаторій», наче її мрія — витівка збалуваної старухи.
Наступного дня було ще гірше. Марина почала причіплятися.
— Дениско погано поїв. Ви його занадто балуєте.
— Чому підгузник мокрий? Ви що, не слідкуєте?
Лариса терпіла. Ввечері, коли прийшов Ігор, спробувала з ним поговорити.
— Сину, я втомилася. Може, таки знайдете няню, хоч на пару днів на тиждень?
Ігор відмахнувся.
— Мам, потерпи трохи. Марині важко, розумієш?
— А як же мій відпочинок?
— Та відпочинеш ти, нікуди не дінешся, — буркнув Ігор. — Зараз головне — сім’я, дитина.
І знову це слово — «сім’я». Тільки чомусь у цю сім’ю Лариса не входила. Вона була чимось на кшталт прислуги. Безкоштовної прислуги.
У середу трапилося те, що переповнило чашу терпіння. У Лариси був квиток у театр. Перший раз за півроку. Місця в партері. Вона так чекала цей вечір, навіть нову сукню купила. О п’ятій вечора подзвонила Марина.
— Ларисо Петрівно, ми затримуємося. Важлива зустріч. Посидите з Дениском до десяти. Можете?
— Марино, у мене ж театр сьогодні.
— Театр? — У голосі невістки пролунало здивування. — Хіба це так важливо? Виставу можна перенести, а зустріч — ні. Ми ж працюємо.
— Але в мене квиток, — почала Лариса.
— Ну, що за квиток? — перебила Марина. — Скільки він коштував? Ми вам компенсуємо. Ларисо Петрівно, ну будьте людиною. Нам дійсно дуже важливо.
Лариса стояла в гарній сукні, тримала квиток у руці, але здалася.
— Добре, — сказала тихо.
Але коли поклала трубку, щось всередині надломилося остаточно. Вона зняла сукню, повісила в шафу, наділа старий халат і пішла до сина няньчити онука. Дениско капризував: не хотів їсти, не хотів грати, плакав. А може, він відчував, що бабуся плаче?
О десятій вечора Ігор із Мариною повернулися веселі й задоволені.
— Як справи? — запитав син, навіть не глянувши на матір.
— Нормально, — відповіла Лариса й пішла до виходу.
— Мамо, завтра приходь до восьмої, — крикнув Ігор услід. — У нас знову справи.
Лариса зупинилася біля дверей, обернулася, подивилася на сина, на невістку — і раптом зрозуміла: вони її взагалі не бачать. Для них вона — частина інтер’єру. Бабуся-автомат. Натиснув кнопку — отримав послугу.
— А якщо не прийду? — запитала вона тихо.
— Як не прийдеш? — здивувався Ігор. — А що з Денисом робити?
— Не знаю, — сказала Лариса ще тихіше. — Може, самі потурбуєтеся про свою дитину.
І вийшла, не дочекавшись відповіді.
Усю ніч не спала, лежала й думала: «Невже все життя, що залишилося, няньчити онуків, а потім і правнуків? Де ж я в цій картинці?»
Вранці телефон розривався від дзвінків. Спочатку Ігор:
— Мам, ти що твориш? Ми запізнюємося на роботу!
Потім Марина:
— Ларисо Петрівно, це безвідповідально! Як можна так чинити з сім’єю?
Лариса вимкнула телефон і вперше за півроку спокійно поснідала.
Два дні Лариса не відповідала на дзвінки. Два дні тиші, спокою й мучительної тривоги. А раптом щось трапилося з Дениском? Раптом син з нею перестане спілкуватися? Раптом вона дійсно егоїстка, як казала Марина?
У п’ятницю вранці в двері подзвонили. Лариса відчинила. На порозі стояв Ігор. Обличчя пом’яте, очі червоні, одягнений абияк. За його спиною невпевнено тупцяла Марина з Дениском на руках.
— Мам, — почав син. — Ми прийшли поговорити.
— Заходьте, — сказала Лариса тихо.
Вони сіли у вітальні. Дениско покхникував. Марина колихала його, але він не заспокоювався.
— Ларисо Петрівно, — почала невістка строго. — Ваша поведінка неприпустима. Ми два дні не могли нормально працювати. Довелося скасувати важливу зустріч. Ігорю взяти лікарняний.
— Це називається виховувати свою дитину, — перебила її Лариса.
— Та як ви можете? — Марина теж підвелася, притискаючи до себе плачущого Дениска. — Це ж ваш онук! Ви його не любите, чи що?
— Я його дуже люблю, — сказала Лариса повільно. — Але я не зобов’язана присвячувати йому все своє життя, що залишилося.
— Мам, — встряв Ігор, — ну що ти говориш? Ми ж сім’я!
— Сім’я? — Лариса подивилася на сина. — А коли ти востаннє питав, як у мене справи? Коли цікавився моїм здоров’ям, моїми планами, моїми бажаннями?
— Та про що тобі переживати? — Ігор розвів руками. — Ти на пенсії, вдома сидиш.
— А ти думаєш, пенсіонери — не люди? — Голос Лариси став гучнішим. — Думаєш, у нас немає права на власне життя?
— Та яке життя, мам, — зірвався Ігор. — У твоєму віці яке життя?
Ця фраза сильно заділа жінку.
— У моєму віці, — повільно повторила Лариса. — Мені 58 років, Ігорю. Не 108. Я ще жива людина. У мене є свої інтереси, бажання.
— Мама, заспокойся, — спробував втрутитися Ігор.
— Ні! — викрикнула Лариса, і всі завмерли. — Не заспокоюся. Півроку я мовчала. Півроку терпіла. Кожен день без вихідних, без відпусток, без передишки. А ви що? Ви навіть дякувати ні разу не сказали.
— Ми вдячні, — почала було Марина.
— Вдячні? — Лариса гірко засміялася. — Мене за людину не вважаєте. Для вас я безкоштовна няня. Зручна, завжди доступна, без вимог.
— Але це ж природно, — спробував Ігор.
— Природно? — Лариса розвернулася до сина. — Природно експлуатувати власну матір?
— Та що ви таке говорите? — обурилася Марина. — Ми ж не змушуємо!
— Не змушуєте? — Голос Лариси тремтів від люті. — «Ти ж бабуся. Це твій обов’язок. Подумай про дитину». Це не змушуєте?
Дениско заплакав голосніше. Марина почала його заспокоювати, але марно.
— Ось бачите, — вигукнула вона. — Через ваш крик дитина нервує.
— А чого ти втомилася-то? Вдома з дитиною посидіти? — відмахнувся Ігор.
— Вдома з дитиною? — Лариса нарешті зірвалася. — Ти думаєш, це легко? Кожен день вставати о сьомій ранку, тягнутися через усе місто, няньчити дитину, яка вимагає постійної уваги, а потім додому, прання, готовка, а ввечері падати без сил, і завтра все спочатку.
— Але це ж твій онук, — спробував апелювати до почуттів Ігор.
— І що? — Лариса подивилася синові в очі. — Те, що він мій онук, означає, що я маю поступитися заради нього усім? Своїм здоров’ям, своїм часом, своїми мріями?
— А які у вас мрії? — єхидно поцікавилася Марина.
— Мрії? — Лариса усміхнулася. — А от, наприклад, поїхати в санаторій. Підлікуватися, виспатися нарешті. Або в театр сходити. Пам’ятаєте, як минулого тижня через вашу важливу зустріч я квиток просто викинула?
— Ну, подумаєш, театр, — пробурмотів Ігор.
Лариса випросталася, розправила плечі, подивилася на сина, потім на невістку.
— Знаєте що? — сказала вона спокійно, але твердо. — Досить.
— Що досить? — напружився Ігор.
— Досить мені брехати, що це нормально. Досить мені говорити, що я зобов’язана. Досить робити вигляд, що в мене немає власного життя.
Вона зробила паузу, дивлячись в очі синові.
— Я не зобов’язана няньчити вашу дитину. У мене своє життя.
Після цих слів у квартирі встановилася дзвінка тиша. Навіть Дениско перестав плакати, наче відчув, що трапилося щось важливе.
Марина перша порушила мовчання.
— Ларисо Петрівно, ви серйозно?
— Більш ніж, — відповіла жінка спокійно.
— І що ми будемо робити? — майже прошепотіла Марина, дивлячись на сина.
— Не знаю. Візьміть відпустку, знайдіть няню, попросіть маму Марини або, уявіть собі, виховуйте свою дитину самі.
І вийшла.
Три дні Лариса насолоджувалася санаторним спокоєм. Масажі, процедури, прогулянки осіннім парком. І головне — тиша в голові. Ніхто не вимагає, не просить, не звинувачує.
На четвертий день подзвонив Ігор. Голос втомлений, винуватий.
— Мам, вибач. Я не розумів.
— Що саме не розумів? — обережно запитала Лариса.
— Як тобі було важко. Ми з Мариною… ми навіть за ніч толком не відпочили, а ти так кожен день.
Лариса посміхнулася, дивлячись у вікно на золоті крони дерев.
— І як справи?
— Марина плаче, каже, що не справляється. Дениско капризує без тебе. Мам, ти коли повернешся?
— Ігорю, — сказала Лариса твердо. — Я повернуся. Але все буде по-іншому.
— Як по-іншому?
— Три дні на тиждень — мої. Повністю мої. Жодних посидіти з онуком, жодних екстрених викликів.
— Але, мам…
— Або так, або ніяк, — перебила його Лариса. — У мене теж є життя, Ігорю. І я маю право ним розпоряджатися.
Довга пауза.
— Добре, — зітхнув син. — Ми подумаємо, як організувати.
— Подумайте, — погодилася Лариса. — І ще одне. Коли я допомагаю з Денисом, це допомога. А не обов’язок. І за допомогу кажуть «дякую».
Через тиждень Лариса повернулася додому. У понеділок прийшла до дітей. Марина зустріла її стримано, але без колишньої зухвалості.
— Ларисо Петрівно, ми поговорили з моєю мамою. Вона погодилася допомагати по вівторках і четвергах.
— Добре, — кивнула Лариса.
— А в п’ятницю ми найняли няню. Поки на півдня.
— Розумно.
Дениско радісно потягнув до бабусі рученята. Лариса взяла його на руки, поцілувала в маківку.
— Як справи, малюк? Скучав?
— Мам, — підійшов Ігор. — Дякую тобі за допомогу.
Це було перше «дякую» за півроку. Лариса усміхнулася.
— Будь ласка, сину.
У вівторок Лариса записалася на танці. У середу сходила в театр, на ту саму виставу, яку пропустила через «важливу зустріч». У четвер зустрілася з подругами, а в п’ятницю няньчила Дениска — із задоволенням, бо тепер це був не борг, не обов’язок. Вперше за багато років Лариса почула себе не прислугою в чужому житті, а просто живою жінкою.
