Лариса Петрівна сиділа на кухні й міркувала: про що думає жінка у п’ятдесят вісім років? Про те, що життя промайнуло, як електричка повз станцію, — лише мигнуло перед очима. І ось вона вже на зупинці. Кінцева? А можливо, для когось життя тільки починається…
За вікном жовтень шарудів листям. Лариса Петрівна гортала повідомлення від Марини: «Завтра приходьте о восьмій. Дениска не спав усю ніч».
Дениска — дворічний онук. Світлі кучері, як у сина в дитинстві. Коли плаче — точнісінька копія Ігоря, а коли сміється — розтане будь-яке серце. Тільки от Лариса Петрівна пів року, як не розтає від дитячого сміху. Втомилася.
— Кожного дня одне й те саме, — пробурмотіла жінка, відкладаючи телефон.
А коли востаннє вона була просто Ларисою Петрівною? Не мамою, не свекрухою, не бабусею — просто жінкою зі своїми бажаннями? Пам’ятала, років п’ять тому купила квиток у театр, на виставу про кохання. Сиділа в залі й плакала — від краси, від життя. Потім довго йшла вечірнім містом, дихала осінню, думала про своє. Тепер увечері вона мила дитячі пляшечки.
Телефон завібрував:
«Мамо, можеш сьогодні раніше прийти? У нас із Мариною зустріч із клієнтами до обіду».
«У нас із Мариною» — наче вона, Лариса Петрівна, не людина зі своїми планами, а автомат з видачі бабусиних послуг. Кинь монетку бажання — отримай готову няню.
Вона набрала відповідь: «Добре, Ігорю». Стерла. «У мене сьогодні справи, не можу». І знову стерла. Які справи? У пенсіонерки? А справ було чимало. Наприклад, у санаторії є путівки на жовтень — недорого. Можна відпочити. Брошура місяць лежить на тумбочці. «Добре» — таки написала вона Ігорю.
О восьмій ранку Лариса Петрівна стояла біля під’їзду сина. На четвертий поверх — пішки, бо ліфт, як завжди, не працює. Колись на ці чотири поверхи злітала, як дівчина, а тепер йшла із зупинками.
— Нарешті! — відчинила двері Марина, нафарбована, з сумкою в руці.
— Дениска їв годину тому. Гуляти об одинадцятій, спати після обіду. Ми до вечора повернемося.
І пішла каблуками вниз по сходах. Тиша. А Дениска плаче, тягне рученята до бабусі.
— Ну що ти, онучок? — Лариса Петрівна взяла його на руки. — Бабуся тут, бабуся нікуди не дінеться.
Він уткнувся носиком у її плече й затих. Три години до прогулянки, потім сама прогулянка, потім обід, який ще треба приготувати, потім сон… А завтра те саме. І післязавтра.
Вона випадково побачила себе у дзеркалі в коридорі: зібране у хвіст волосся, сіра кофта, стоптані капці. Коли це сталося? Коли вона перетворилася на цю втомлену жінку?
Минуло ще два тижні. Усе по колу: підйом о сьомій, дорога до сина, день з онуком, ввечері додому — втомлена, мов вичавлений лимон. І нікому немає діла, що Ларису Петрівну турбують ноги, що вона засинає над тарілкою, що вранці не може встати з будильником.
У суботу вона все ж наважилася.
— Ігорю, — подзвонила синові. — Мені треба трохи відпочити. Хочу поїхати в санаторій днів на десять.
Мовчанка у слухавці. Потім:
— Мамо, ти серйозно? А що нам із дитиною робити?
— Не знаю. Може, візьмеш відпустку? Або знайдете няню. Я ж не залізна, Ігорю.
— Та яка няня, мамо! — голос сина став невдоволеним. — У нас іпотека, кредити. Коли є бабуся — це ж твій святий обов’язок!
Обов’язок. Слово впало важким каменем.
— Ігорю, а моє життя?
— Яке життя? — не дав їй договорити син. — Пенсія є, квартира є, здоров’я. Що тобі ще треба?
Лариса Петрівна повільно поклала слухавку. Вона сиділа на кухні, дивилася у вікно, де за шибкою мрячив дощ.
«Що мені ще треба?» — повторила подумки. «А може, й справді нічого? Може, нічого й не треба?»
Та всередині щось горіло — маленький вогник обурення, який вона весь час гасила, прикривала долонею від вітру чужих потреб.
У понеділок Марина зустріла її особливо холодно.
— Ігор розповів про Ваші плани. Чесно кажучи, не очікувала від Вас такого.
— Якого такого? — Лариса навіть розгубилася.
— А як це ще назвати? — Марина поправила зачіску перед дзеркалом. — Ми працюємо, будуємо кар’єру, а ви думаєте тільки про себе. Дениско до вас звик, а ви хочете його залишити на якусь чужу няню?
— Я не залишаю його, я просто хочу трохи відпочити, — відповіла Лариса Петрівна.
— Відпочити? — Марина обурилася. — Від кого? Від улюбленого онука? Ви уявляєте, як це буде для дитини?
Жінка промовчала. Що сказати? Що вона теж людина? Що має почуття, бажання, мрії?
— І взагалі, — продовжила Марина, — ви ж бачите, як нам важко. Молода сім’я, орендована квартира, робота, а ви про якийсь санаторій думаєте…
Жінка змовчала, не хотіла сваритися з невісткою. Проте наступного дня стало ще гірше. Марина почала дорікати:
— Дениско погано їв. Ви що, не дивитесь за ним?
Лариса Петрівна терпіла.
Увечері, коли прийшов Ігор, вона спробувала поговорити:
— Синку, я втомилася. Може, ви все ж знайдете няню? Хоча б на кілька днів на тиждень.
— Мамо, потерпи трохи, — відмахнувся Ігор. — Марині важко, розумієш? Вона поки що не може залишити роботу, а працювати віддалено — не виходить.
— А як же мій відпочинок? — запитала мати.
— Відпочинеш пізніше! — намагався заспокоїти її Ігор. — Зараз головне — сім’я, дитина.
І знову це слово — сім’я. Тільки чомусь до цієї сім’ї Лариса Петрівна не належала. Вона була кимось на кшталт безплатної прислуги.
У середу сталося те, що переповнило чашу терпіння. У Лариси Петрівни був квиток у театр — перший раз за пів року. Вона чекала цього вечора, навіть сукню нову купила.
О п’ятій зателефонувала Марина:
— Ларисо Петрівно, ми затримуємося. Важлива зустріч. Посидьте з Дениском до десятої, можете?
— Марина, але ж у мене сьогодні театр…
— Театр? — у голосі невістки прозвучало щире здивування. — Хіба це так важливо? Виставу можна перенести, а зустріч — ні. Ми ж працюємо.
— Але у мене квиток… — почала Лариса Петрівна.
— Та який там квиток? — перебила Марина. — Скільки він коштував? Ми вам компенсуємо. Ларисо Петрівно, ну будьте ж людиною! Нам справді дуже потрібно.
Жінка стояла у гарній сукні, тримала квиток у руці — і здалася.
— Добре, — сказала тихо.
А коли поклала слухавку, щось у ній остаточно зламалося. Вона зняла сукню, повісила в шафу, взяла халат і пішла до сина няньчити онука.
Дениско не хотів їсти, не хотів гратись, плакав. Може, він відчував, що бабуся теж втомилася?
О десятій вечора Ігор з Мариною повернулися веселі, задоволені.
— Як справи? — кинув син, навіть не глянувши на матір.
— Нормально, — відповіла Лариса Петрівна й пішла до виходу.
— Мамо, завтра приходь о восьмій, — крикнув Ігор услід. — У нас знову справи.
Лариса зупинилася біля дверей, обернулася, подивилась на сина, на невістку — і раптом зрозуміла: вони її не бачать. Взагалі. Вона — частина інтер’єру. Натиснув кнопку — отримав послугу.
— А якщо не прийду? — тихо спитала вона.
— Як це — не прийдеш? — здивувався Ігор. — А що з Дениском робити?
— Не знаю, — ще тихіше відповіла мати. — Може, самі подбаєте про свою дитину.
І вийшла, не чекаючи відповіді.
Усю ніч жінка не спала. Лежала й думала:
«Невже все життя ось так — няньчити онуків, потім правнуків… А де я у цій картині?»
Вранці телефон розривався від дзвінків. Спочатку Ігор:
— Мамо, ти де? Ми спізнюємося на роботу!
Потім Марина:
— Ларисо Петрівно, так не можна. Ми Вас чекаємо.
Лариса вимкнула телефон. І вперше за пів року поснідала спокійно.
Два дні вона не відповідала на дзвінки. Два дні — тиша, спокій і сумніви, чи правильно вона вчинила. А раптом із Дениском щось сталося?
У п’ятницю зранку у двері подзвонили. Лариса відчинила — на порозі стояв Ігор. Обличчя бліде, очі червоні, одягнутий абияк. За його спиною — Марина з Дениском на руках.
— Мамо, — почав син, — ми прийшли поговорити.
— Заходьте, — тихо відповіла Лариса Петрівна.
Вони сіли у вітальні. Дениско хлипав, Марина гойдала його, та він не заспокоювався.
— Ларисо Петрівно, — почала невістка строго, — що відбувається? Ми два дні не могли нормально працювати, Ігорю довелося взяти лікарняний.
— Це називається виховувати свою дитину, — перебила її Лариса Петрівна.
— Як ви можете! — Марина підвелася, притискаючи до себе Дениска. — Це ж Ваш онук! Ви його не любите, чи що?
— Люблю, — сказала жінка. — Дуже люблю. Але я не зобов’язана присвячувати йому все своє життя.
— Мамо, — втрутився Ігор, — ну що ти таке кажеш? Ми ж сім’я.
— Сім’я? — перепитала Лариса й глянула на сина. — А коли ти востаннє запитував, як у мене справи? Коли цікавився моїм здоров’ям, моїми планами, бажаннями?
— Та про що тобі перейматися, мамо? — розвів руками Ігор. — Ти ж на пенсії, вдома сидиш.
— А ти думаєш, пенсіонери — не люди? — голос Лариси став твердішим. — Думаєш, у нас немає права на власне життя?
— Яке життя, мамо? — не стримався Ігор. — У твоєму віці яке життя?
Ця фраза прозвучала неначе громом серед ясного неба.
— У моєму віці… — повільно повторила Лариса. — Мені п’ятдесят вісім років, Ігорю. Не сто вісім. Я — жінка. І в мене є свої інтереси, бажання.
— Мамо, заспокойся, — спробував виправдатися Ігор.
— Ні! — крикнула Лариса, і всі завмерли. — Не заспокоюся. Пів року я мовчала, пів року терпіла. Щодня — без вихідних, без відпусток, без відпочинку. А ви що? Ви жодного разу навіть «дякую» не сказали.
— Ми вдячні, — почала Марина.
— Вдячні? — гірко засміялася Лариса Петрівна. — Для вас я безплатна няня — зручна, завжди доступна, без вимог.
— Але це ж природно, — спробував заперечити Ігор.
— Природно? — Лариса різко обернулася до сина. — Природно — просити матір щодня сидіти з онуком?
— Та що Ви таке кажете? — обурилася Марина. — Ми ж Вас не змушуємо.
— Не змушуєте? — голос Лариси затремтів від обурення. — А як же ваші «ти ж бабуся», «це твій обов’язок», «подумай про дитину»?
— А що ти втомилася? — відмахнувся Ігор. — Вдома з дитиною посидіти — велика справа?
— Вдома з дитиною? — мати підвищила голос. — Ти гадаєш, це легко? Щоранку вставати о сьомій, їхати через усе місто, доглядати за дитиною, яка потребує постійної уваги, потім готувати, прати, прибирати, а ввечері втомленою повертатися додому — і завтра все спочатку?
— Але ж це твій онук, — спробував виправдатися Ігор.
— І що з того? — подивилася йому у вічі мати. — Це означає, що я маю поступитися всім — здоров’ям, часом, мріями?
— А які в тебе мрії? — перепитала Марина.
— Які? — усміхнулася жінка. — Наприклад, поїхати в санаторій, виспатися, або хоча б сходити в театр. Пам’ятаєш, Ігорю, як минулого тижня я просто викинула квиток через вашу «важливу зустріч»?
— Ну, подумаєш, театр… — пробурмотів син.
Лариса випрямилася, розправила плечі й подивилася спочатку на нього, потім на невістку.
— Знаєте що, — сказала вона спокійно, але твердо. — Досить.
— Досить чого? — насторожився Ігор.
— Досить мені казати, що це нормально. Досить стверджувати, що я щось винна. Досить удавати, що у мене немає власного життя. — Вона зробила паузу. — Я не зобов’язана няньчити вашу дитину. У мене є своє життя.
У квартирі запанувала тиша.
— Ларисо Петрівно, ви серйозно? — першою порушила мовчанку Марина.
— Ще і як серйозно, — відповіла мати.
— І що ми тепер робитимемо? — пошепки спитала невістка, глянувши на чоловіка.
— Не знаю. Візьміть відпустку, знайдіть няню. Або, уявіть собі, виховуйте власну дитину самі, — сказала Лариса Петрівна.
Після розмови з дітьми, вона вимкнула телефон і насолоджувалася тишею. Діти більше не дзвонили. Лариса Петрівна нарешті поїхала у санаторій.
Три дні вона насолоджувалася спокоєм санаторію: масажі, процедури, прогулянки осіннім парком… І головне — тиша в голові.
На четвертий день подзвонив Ігор. Голос тихий, винуватий:
— Мамо, пробач. Я не розумів…
— Чого саме не розумів? — обережно спитала вона.
— Як тобі було важко. Ми з Мариною навіть за ніч не встигаємо відпочити, а ти так щодня.
— І як у вас справи? — м’яко запитала мати.
— Марина каже, що не справляється. Дениска без тебе сумує. Мамо, коли ти повернешся?
— Ігорю, — твердо відповіла вона, — я повернуся. Але все буде по-іншому.
— Як — по-іншому?
— Три дні на тиждень — мої. Повністю мої. Жодних «побудь з Денискою».
— Але, мамо!
— Або так, або ніяк, — перебила вона. — У мене теж є життя, Ігорю.
Після довгої паузи син зітхнув:
— Добре. Ми подумаємо, як усе організувати.
— Подумайте, — погодилася Лариса. — І ще одне. Коли я допомагаю вам із Денискою — це допомога, а не обов’язок. І за допомогу треба дякувати.
За тиждень жінка повернулася додому. У понеділок прийшла до дітей. Марина зустріла її спокійно, без колишніх докорів.
— Ларисо Петрівно, ми поговорили з моєю мамою. Вона погодилася допомагати щовівторка і щочетверга.
— Добре, — кивнула Лариса.
— А на п’ятницю ми найняли няню, поки що на пів дня.
— Розумне рішення, — відповіла вона.
Дениска радісно потягнув до бабусі ручки. Лариса Петрівна взяла його на руки, поцілувала в маківку.
— Як справи, малюк? Сумував?
— Мамо, — підійшов Ігор. — Дякую тобі за допомогу.
Це було перше «дякую» за пів року. Мати усміхнулася:
— Будь ласка, синку.
У вівторок вона записалася на танці. У середу — пішла в театр, на той самий спектакль, який колись пропустила через «важливу зустріч». У четвер зустрілася з подругами. А в п’ятницю знову няньчила Дениску — з радістю, без втоми, без образ. Бо тепер це була не повинність, а вибір. І вперше за багато років Лариса Петрівна почувалася вільною жінкою.
