Стіни нового будинку ще пахли свіжою шпаклівкою та деревом, але цей аромат чистоти безжально перебивав запах валер’янки.
Тарас стояв посеред порожньої вітальні, де з меблів був лише один розкладений диван, і з розпачем дивився на свою дружину.
— Я не зрозумів, Яно, — почав він, намагаючись тримати голос рівним, хоча всередині все закипало. — В чому логіка? Чому день народження твого Юрка має бути саме у нас?
Яна, не відриваючись від телефону, різко відповіла:
— Тарасе, Юрко — мій єдиний брат. У нього ювілей. Де йому святкувати? У тій орендованій «хрущовці», де на кухні двоє не розвернуться? У нас тепер власний дім!
— Те, що в нас новий будинок, ще нічого не означає! — вигукнув Тарас, сплеснувши руками. — У нас навіть штор немає! Люди з вулиці будуть бачити, як твій кузен колупається в зубах виделкою! У нас замість столу — три збиті палети, накриті скатертиною!
Яна нарешті відклала телефон і пішла в наступ:
— Ти завжди був егоїстом. Коли ми три роки жили в гуртожитку і збирали кожну копійку на цей фундамент, я слова не казала про твоїх друзів, які приходили дивитися футбол! А тут — рідна кров!
— Футбол — це дві години і пачка чипсів! — парирував чоловік. — А ювілей Юрка — це десант із п’ятнадцяти родичів, які будуть перевіряти якість нашої плитки у ванній! Ти ж знаєш свою маму. Вона прийде з білою рукавичкою і обов’язково знайде пил під плінтусом, який ми ще навіть не прибили!
— О, давай тепер ще мою маму сюди приплетемо! — Яна перейшла на високі тони. — Вона, між іншим, хотіла нам подарувати набір посуду!
— Який нам нікуди ставити, бо кухні як такої немає! Яно, подивися навколо. Тут будмайданчик! Я вчора ледь не наступив на цвях, а ти хочеш, щоб тут бігали діти і танцювали під баян твого дядька?
— Юрко сказав, що вони все принесуть із собою! — закричала дружина. — І стільці, і їжу!
— О, це ще краще! — Тарас почав нервово ходити по кімнаті. — «Принесуть із собою». Це означає, що весь вечір я буду розвантажувати чужі каструлі з холодцем, а потім два дні вимивати жирні плями з нового ламінату, який ми ледь вклали! Чому не можна піти в кафе?
— Бо кафе — це дорого! А Юрко зараз на мілині!
— Якщо він на мілині, то нехай святкує скромно, в колі сім’ї, а не влаштовує бенкет під час нашого ремонту! Це наш простір, Яно! Наш перший дім! Я хотів, щоб першою подією тут була наша тиха вечеря, а не хор веселих родичів, які співатимуть «Многая літа» так, що у сусідів штукатурка посиплеться!
Яна зупинилася прямо перед ним, важко дихаючи:
— Знаєш, що я зрозуміла? Тобі просто шкода цього будинку. Тобі ці стіни дорожчі за мої почуття. Ти тремтиш над кожним метром, наче це музей, а не місце для життя!
— Я тремчу над нашими нервами! Ти ж перша будеш плакати, коли хтось випадково перекине келих червоного вина на твій світло-сірий диван, за який ми ще кредит не виплатили! Ти уявляєш цей хаос?
— Я уявляю щасливу родину! А ти бачиш тільки проблеми!
— Я бачу реальність! — Тарас зупинився і вказав пальцем на куток. — Там стирчать дроти. Там небезпечно. Якщо твій Юрко хоче свята — я готовий оплатити йому столик у піцерії, аби тільки вони не переступали цей поріг до завершення оздоблювальних робіт!
— Ти зараз серйозно? Ти пропонуєш моєму братові подачку, щоб він просто не заважав тобі милуватися голими стінами?
— Це не подачка, це здоровий глузд! Будинок — це фортеця, а не прохідний двір!
Вони стояли один навпроти одного, важко дихаючи. Сварка висіла в повітрі, наче густий туман. Новий будинок, про який вони так мріяли, вперше почув не слова любові, а гуркіт великого сімейного конфлікту, який тільки починався.
Яна мовчки відвернулася і підійшла до панорамного вікна, яке ще було заклеєне по краях малярною стрічкою. Її плечі дрібно тремтіли. Тарас завмер. Він знав цей стан: це була та сама тиша перед бурею, яка зазвичай закінчувалася або тижневим мовчанням, або грандіозним збором речей.
— Добре, — нарешті тихо промовила вона, не повертаючись. — Я скажу Юркові, що ми надто дорогі для його бідності. Скажу, що наш ламінат має вищу цінність, ніж його тридцятиріччя. Тільки потім не питай, чому на Різдво ми сидимо тут самі, як два сичі в золотій клітці.
— Яно, не маніпулюй! — Тарас відчував, як гнів знову підступає до горла. — Причому тут «дорогі»? Мова про елементарну повагу до нашої праці! Ти пам’ятаєш, як ми цілими вихідними затирали ці шви? У мене мозолі на руках ще не зійшли! А твій брат прийде, кине куртку на купу мішків із цементом і скаже: «О, класний гараж ви побудували!».
— Він так не скаже! Він захоплюється тобою! — Яна різко розвернулася, її очі блищали. — Він усім вуха прожужав, що мій чоловік — справжній господар, бо сам підняв дім. Він хоче свята тут, бо для нього це символ успіху, до якого він теж прагне. Він не руйнувати прийде, Тарасе, а розділити радість!
— Радість не ділять під звуки перфоратора! — вигукнув Тарас. — Я ще не підключив витяжку на кухні! Ти розумієш, що запах смажених котлет і голубців в’їсться в ці свіжі стіни назавжди? Ми будемо спати, а мені пахнутиме засмажкою дядька Степана!
— О боже, витяжка! — Яна істерично засміялася, сплеснувши руками. — Ти чуєш себе? Ми три роки жили в кімнаті, де сусіди варили рибу щодня, і ти вижив! А тут ти боїшся аромату свята? Знаєш, що я тобі скажу… Ти не будинку боїшся. Ти боїшся, що хтось побачить нас «недосконалими». Тобі треба, щоб усе було як у журналі: ідеальні штори, ідеальне світло, ідеальні ми. Але життя — це не картинка в соцмережах! Життя — це коли в недобудованому домі лунає сміх рідних людей!
— Сміх рідних людей часто супроводжується розбитим кахлем і забитою каналізацією, яку я ще не встиг налагодити! — Тарас перейшов на крик. — Хто буде винен, коли Юрків малий засуне пальця в розетку, яка ще без кришки? Хто? Знову я, бо «не догледів»?
— Ми заклеїмо розетки скотчем! — відрізала Яна.
— Скотчем? Ти серйозно? Це твій план безпеки? — Тарас схопився за голову. — Це ж абсурд! Ми запрошуємо натовп у зону бойових дій з ремонтом! Я вже бачу, як твоя тітка сідає на це відро з фарбою, думаючи, що це пуфик, а потім ми всі дружно перефарбовуємо її спідницю в колір «антрацит»!
— Тоді допоможи мені! — Яна підійшла ближче, її голос став твердішим. — Замість того, щоб шукати десять причин «проти», знайди одну «за». Допомоги мені облаштувати цей простір так, щоб було безпечно. Давай купимо дешеві садові стільці, які потім відвеземо на дачу.
Давай застелимо підлогу будівельною плівкою, якщо ти так тремтиш над своїм ламінатом! Але не змушуй мене соромитися власного чоловіка перед родиною.
Тарас важко зітхнув і сів на єдиний диван. Пружини жалібно скрипнули. Він дивився на свої руки — побиті, з залишками шпаклівки під нігтями. Він справді будував цей дім як фортецю. Але фортеця без людей — це просто купа цегли.
— Якщо хоч одна людина зайде в кімнату з сигаретою, — нарешті тихо сказав він, — я виставлю всіх разом із ювіляром на вулицю. Прямо в траву. Без куртки.
Яна завмерла, на її обличчі з’явилася слабка тінь перемоги.
— Юрко не курить уже рік, ти ж знаєш.
— І ніяких танців на другому поверсі! Перекриття ще має вистоятися, я не хочу опинитися на першому поверсі разом із вашим хором! — додав Тарас, хоча всередині вже почав рахувати, скільки метрів плівки треба купити, щоб застелити вітальню.
— Добре, генерале, — Яна ледь помітно посміхнулася, але в очах ще залишався холод. — Я домовлюся про «мирний договір». Але май на увазі: якщо ти весь вечір ходитимеш із обличчям судового пристава, краще справді відразу вистав усіх за двері. Бо свято — це не відсутність пилу, Тарасе. Це присутність душі.
Він нічого не відповів, лише похмуро подивився на купу плінтусів, які так і залишилися не прибитими. Вечір обіцяв бути довгим, а майбутній ювілей — справжнім випробуванням для міцності не лише їхнього нового фундаменту, а й їхнього шлюбу.
Віра Лісова
