Квартира Антоніни Василівни завжди пахла дорогим парфумом і свіжозвареною кавою. Навіть через п’ять років після раптової смерті чоловіка, Віктора, тут нічого не змінилося. Ті ж масивні класичні меблі, ті ж кришталеві люстри, які Віктор привіз з Італії, та ж звичка Антоніни ходити по дому в шовковому халаті.
Її донька, Олена, сиділа на краєчку оксамитового дивана, відчуваючи себе так, ніби прийшла на прийом до королеви, а не до власної матері. Олена щойно закінчила складний звіт на роботі, забрала молодшого сина з садка, відвезла старшу доньку на танці, і тепер мріяла лише про гарячий душ. Але дзвінок матері був терміновим.
— Лєночко, — Антоніна Василівна театрально зітхнула, розмішуючи цукор у порцеляновій чашці. Їй було 62, але завдяки регулярним візитам до косметолога вона виглядала на доглянуті п’ятдесят. — У мене сталася жахлива проблема. Банк, мабуть, помилився. Моя картка заблокована.
Олена напружилася. Вона знала, що на рахунку, який залишив батько, була сума, еквівалентна вартості ще однієї квартири.
— Мамо, картку блокують, якщо там підозріла активність, або… якщо там нуль. Ти перевіряла баланс?
— Ну який нуль, Лєно! — обурилася мати, змахнувши рукою з бездоганним манікюром. — Я ж нічого такого не купувала! Тільки путівку в Чорногорію на вересень оплатила, оновила гардероб на осінь… Ну, ти ж знаєш ціни в бутиках. І ще ремонт у ванній зробила, бо та плитка мене вже пригнічувала.
Олена відкрила банківський додаток на телефоні матері. На екрані світилося: Залишок 145 гривень.
— Мамо. Тут порожньо, — тихо сказала Олена, піднімаючи очі. — Ти витратила все. Все, що тато збирав роками.
Антоніна кліпнула нарощеними віями. На мить у її очах майнув справжній переляк, але він швидко змінився звичною захисною реакцією — нападом.
— Як це все?! Це неможливо! Твій батько обіцяв, що я ніколи ні в чому не матиму потреби! Це, мабуть, інфляція!
— Мамо, яка інфляція? — Олена відчула, як усередині закипає гнів, який вона стримувала останні п’ять років. — Я просила тебе ще три роки тому: поклади гроші на депозит, живи на відсотки. Навіщо тобі було їздити на море двічі на рік у п’ятизіркові готелі? Навіщо тобі п’ята норкова шуба? Ти розумієш, що цих грошей тобі вистачило б до кінця життя, якби ти жила як звичайна пенсіонерка?!
— Я ніколи не була «звичайною пенсіонеркою»! — голос Антоніни зірвався на вереск. — Твій батько носив мене на руках! Він працював для того, щоб я жила красиво! Що ти рахуєш мої гроші?!
— Вони вже не твої, мамо. Їх більше немає, — відрізала Олена. Вона встала, взяла свою сумку. — Я піду. Мені треба забрати Марійку з танців.
— Почекай! А як же я? — Антоніна різко змінила тон на жалібний. — За що я куплю продукти? А комуналка? Тут за опалення прийде шалена сума! Лєно, ти ж не залишиш матір напризволяще? Ти ж добре заробляєш, і Саша твій теж. Вам треба просто виділяти мені щомісяця… ну, тисяч тридцять-сорок, щоб я не відчувала себе жебрачкою.
Олена завмерла біля дверей. Їй здалося, що вона недочула.
— Скільки? Мамо, ти жартуєш? У мене двоє дітей. Ми з Сашею відкладаємо їм на навчання, виплачуємо кредит за машину. Звідки я візьму тобі сорок тисяч на «шпильки»?
— Які шпильки?! Це на базові потреби! — щиро обурювалася мати. — Вітаміни, масажі, нормальна їжа! Я не можу їсти ці ваші дешеві сосиски! Ти що, хочеш, щоб я вмерла від голоду?
— Я хочу, щоб ти спустилася на землю, — жорстко сказала Олена. — Я буду оплачувати твою комуналку. І я буду привозити тобі продукти раз на тиждень. Рівно на ту суму, яку ти отримувала б як пенсію, якби в тебе був стаж більше ніж п’ять років. Усе. До побачення.
Двері зачинилися під акомпанемент маминих ридань.
Наступної суботи Олена приїхала до матері з двома великими пакетами. Вона викладала на стіл крупи, макарони твердих сортів, курку, сезонні овочі, сир, десяток яєць, чай та яблука.
Антоніна стояла, схрестивши руки на грудях, і з відразою дивилася на цей натюрморт.
— Це що? — крижаним тоном запитала вона.
— Це продукти на тиждень, мамо.
— Де лосось? Де сир з пліснявою? Де моя кава без кофеїну з Гватемали? Ти принесла мені їжу для свиней!
Олена глибоко вдихнула.
— Мамо, це нормальна, здорова їжа. Її їдять мільйони людей. Її їмо ми з Сашею і твої онуки. Якщо ти хочеш делікатесів — влаштовуйся на роботу. Тобі 62, ти здорова жінка, можеш піти адміністратором у салон краси або репетитором, ти ж мови знаєш.
— Працювати?! Мені?! Після того, як твій батько… та він би в труні перекинувся! — Антоніна схопилася за серце.
— Ти просто жмикрут! Для тебе я як чужа! Для своїх дітей ти нічого не шкодуєш, а рідній матері шматок сиру зажала!
— Я заробляю на своїх дітей! А ти хочеш жити на широку ногу за мій рахунок. Так не вийде.
З того дня почалося пекло. Телефон Олени не замовкав. Першою зателефонувала двоюрідна сестра Світлана, яка завжди любила пхати носа в чужі справи.
— Оленко, привіт, — солоденько почала вона. — Слухай, тут тьотя Тоня дзвонила… Плакала так, що серце розривається. Каже, ти її голодом мориш. Лєн, ну як так можна? Вона ж літня людина, вдова. Ну невже ти не можеш їй трохи грошей підкинути? Ти ж он на новій машині їздиш.
Олена зупинила машину на узбіччі, відчуваючи, як у неї сіпається око.
— Світлано, а ти знаєш, що мама за п’ять років спустила суму, за яку можна було купити будинок? — спокійно, але з металом у голосі запитала Олена. — Я оплачую всі її рахунки і забиваю холодильник. Але я не буду спонсорувати її походи до косметолога і поїздки на курорти. Якщо тобі її так шкода — скинь їй на картку пару тисяч. Я їй передам, що це від тебе.
У слухавці повисла довга пауза.
— Ну… в мене ж свої діти… я просто хотіла по-людськи порадити… — пробурмотіла Світлана і швидко поклала слухавку.
Такі дзвінки лунали щодня. Двоюрідні тітки, колишні подруги матері по театру — всі вважали за свій обов’язок вказати Олені на її «черству душу». Олена була на межі зриву, поки одного вечора не подзвонила тітка Галина, рідна сестра покійного батька. Вона завжди була жінкою прямою і різкою.
— Лєнко, слухай сюди, — прогримів у слухавці басок тітки Галі. — Ти Тоні гроші даєш?
— Тітко Галю, я…
— Я питаю, готівку даєш чи ні?
— Ні. Тільки продукти і комуналка. Вона обдзвонила вже всіх…
— І правильно робиш! — перебила її Галина. — Твій батько, Царство йому Небесне, зіпсував її вкрай. Вона все життя на його шиї сиділа, як королевішна, а тепер вирішила на твою пересісти. Не смій піддаватися! Вона не пропаде. Перебіситься. А цих “жалісливих” посилай під три чорти. Ти мати, у тебе свої діти є.
Ця розмова стала для Олени рятівним колом. Вона перестала виправдовуватися перед родичами, просто відповідаючи: «Дякую за турботу, номер маминої картки ви знаєте, вона буде рада вашому переказу». Дзвінки як рукою зняло.
Минуло три місяці. Антоніна трохи принишкла. Вона все ще закочувала очі, коли Олена привозила продукти, але брала їх. Здавалося, ситуація стабілізувалася.
Але одного дня Олена приїхала без попередження, бо забула у матері парасолю. Відкривши двері своїми ключами, вона почула з кухні чоловічий сміх.
На кухні, за столом, де раніше сидів батько, розвалився чоловік років шістдесяти. На ньому був дешевий, але ретельно випрасуваний костюм. Волосся зачесане назад, на пальці — масивний, але явно не золотий перстень. Він пив чай і щось захоплено розповідав Антоніні, яка дивилася на нього закоханими очима старшокласниці.
— О! Лєночко! — мати підскочила, трохи зашарівшись. — А ми тут… чаюємо. Знайомся, це Едуард Валентинович. Ми познайомилися на виставці живопису.
Едуард піднявся і манірно поцілував Олені руку, від чого її пересмикнуло.
— Дуже приємно, Олено. Ваша матінка так багато про вас розповідала. Вона у вас просто квітка, яка потребує догляду.
— Справді? — Олена висмикнула руку. — А ви, мабуть, садівник?
— Лєно! — обурилася мати. — Де твої манери? Едуард — колишній дипломат!
Наступні кілька тижнів Олена з жахом спостерігала, як цей «дипломат» міцно впроваджується в життя матері. Він переїхав до неї з однією валізою. Олена помітила, що продукти, які вона привозила, почали зникати вдвічі швидше. Більше того, мати знову почала вимагати гроші.
— Лєно, Едуарду треба зробити невелику операцію на суглобі. Це коштує всього шістдесят тисяч. Він поверне, як тільки йому розблокують його закордонні рахунки!
— Мамо, ти чуєш себе? Які рахунки? Він живе за твій рахунок, а точніше — їсть ту їжу, яку купую я!
— Ти нічого не розумієш! Він кохає мене! Він єдиний, хто бачить у мені жінку, а не просто стару, яку треба годувати крупою! — кричала Антоніна.
Олена поділилася проблемою із чоловіком. Сергій, який зазвичай намагався не втручатися в стосунки дружини з матір’ю, нахмурився.
— Лєно, це класичний шлюбний аферист або просто пристосуванець. Проблема не в тому, що він їсть нашу ковбасу. Проблема в тому, що квартира, де вони живуть, належить твоїй матері. А якщо вони розпишуться? Або якщо він вмовить її написати дарчу?
Олену ніби вдарило струмом. Квартира була розкішною, в центрі міста. Батько колись приватизував її повністю на дружину, довіряючи їй.
Олена вирішила діяти радикально. Вона приїхала до матері ввечері, коли знала, що обидва будуть вдома. З собою вона взяла Сергія — для моральної підтримки.
Увійшовши у вітальню, Олена застала ідилічну картину: Едуард сидів у батьковому шкіряному кріслі з келихом (яке, вочевидь, купив за останні копійки з маминої заначки), а Антоніна сиділа поруч.
— Доброго вечора, родинна радо, — холодно сказала Олена.
— О, діти приїхали, — посміхнувся Едуард, не встаючи з крісла. — Проходьте. Ми якраз обговорювали з Тонечкою наші плани.
— Які плани? — напружилася Олена.
Антоніна засяяла.
— Лєночко, ми з Едіком вирішили, що ця квартира занадто велика для нас двох. Тут стільки спогадів… Мені важко.
Едік пропонує продати її, купити затишний будиночок за містом, ближче до природи, а на різницю поїхати в Європу і відкласти на старість!
Олена подивилася на чоловіка. Сергій тільки стиснув щелепи.
— Значить так, — Олена вийшла на середину кімнати. — Ніхто нічого не продає.
— Вибачте, Олено, — втрутився Едуард, роблячи свій голос максимально оксамитовим. — Але це майно вашої матері. Вона доросла жінка і має право розпоряджатися ним, як забажає. Ви не повинні втручатися в її щастя.
— Закрий рота, — тихо, але так страшно сказала Олена, що Едуард поперхнувся. — Ти, “дипломате” з заблокованими рахунками. Я знаю твою породу.
— Як ти розмовляєш з моїм чоловіком?! — верескнула Антоніна, підскакуючи. — Він мій наречений! Ми подаємо заяву!
— Мамо, послухай мене дуже уважно, — Олена підійшла до неї впритул. — Якщо ти хоч спробуєш продати цю квартиру або прописати тут цього альфонса, я подам до суду на визнання тебе недієздатною. У мене є всі виписки з банку, як ти за п’ять років спустила мільйони. Я знайду адвокатів, які доведуть, що ти не здатна адекватно розпоряджатися майном. Ми накладемо арешт на квартиру на час слідства. Це триватиме роками.
Антоніна зблідла.
— Ти… ти рідна дочка… ти хочеш відібрати в мене все!
— Я хочу зберегти те, що заробив мій батько! Для тебе ж, щоб ти не опинилася на вулиці!
Олена повернулася до Едуарда.
— А тепер ти. Слухай сюди, “романтику”. З завтрашнього дня я припиняю оплачувати комуналку. Борги будуть рости. Продукти я більше не привожу. Грошей у моєї матері немає — взагалі. Нуль. Зеро. Рахунки порожні. Квартиру я продати не дам, кістками ляжу, але затягаю вас по судах. Тож якщо ти такий багатий і так її кохаєш — тепер ти її утримуєш. Оплачуй світло, купуй лосось і вози її в Європу.
Едуард поправив краватку. Його обличчя втратило всю свою аристократичну м’якість і стало раптом дуже жорстким, старим і злим.
— Тонечко, це правда? У тебе зовсім немає заощаджень? — спитав він, дивлячись на Антоніну.
— Едіку… ну ми ж продамо… — забормотала вона, злякано дивлячись на нього.
— Я питаю, гроші є зараз?! — рявкнув він так, що Антоніна здригнулася.
— Немає…
Едуард мовчки поставив келих на стіл.
— Дика сімейка, — процідив він. — Тонечко, я завтра поїду до Києва, треба вирішити питання з тими рахунками. Поживу поки у друга.
Він не став чекати завтра. Він пішов збирати свою валізу прямо зараз.
Антоніна сиділа на дивані і тихо плакала, дивлячись у стіну. Хлопнули вхідні двері — Едуард пішов, навіть не попрощавшись. Ілюзія кохання розбилася об сувору реальність відсутності грошей.
Олена сіла поруч із матір’ю. Гнів минув, залишилася лише глибока втома.
— Мамо… ти ж не дурна жінка. Невже ти не бачила, що йому потрібні були тільки твої гроші і ця квартира?
— Я просто хотіла… щоб хтось знову дивився на мене так, як твій тато, — прошепотіла Антоніна, закриваючи обличчя руками. — Я думала, що якщо я буду багатою, красивою, щедрою, мене будуть любити. Я так боюся старості, Лєно. Я боюся бути нікому не потрібною.
Олені стало шкода матір. Вона обійняла її за плечі.
— Мамо, тато любив тебе не за гроші. А щоб бути потрібною, не обов’язково розкидатися мільйонами. У тебе є ми. У тебе є онуки, які тебе люблять, хоч ти і рідко з ними граєшся, бо боїшся зіпсувати манікюр.
Вони просиділи в тиші близько години. Сергій тактовно чекав на кухні.
— Знаєш, — нарешті озвалася Антоніна, витираючи сльози. — А ця комуналка… вона справді така велика?
— Величезна, мамо. За опалення взимку ми платимо шалені гроші.
— Може… може, нам справді здати цю квартиру? А мені зняти щось менше, поруч із вами? А різницю я буду відкладати…
Олена посміхнулася, відчуваючи, як величезний камінь падає з її плечей.
— Це чудова ідея, мамо. Тільки здавати і контролювати гроші будемо ми. А тобі будемо видавати твою «зарплату» щомісяця. Згодна?
Антоніна важко зітхнула, але кивнула.
— Згодна. Але, Лєно… можна хоча б раз на місяць купувати мені той сир з пліснявою? Я його так люблю.
Олена розсміялася.
— Добре, мамо. Сир з пліснявою — за мій рахунок.
Автор: Наталія
