Ранкове світло пробивалося крізь тонкі фіранки, освітлюючи кухонний стіл, за яким ми з Віктором пили чай сорок років поспіль. На столі лежали три теки з написом: «Моє майбутнє та майбутнє моїх дітей».
У свої 65 років я зважилася виконати заповіт чоловіка:
— Свєта, віддай їм усе ще при житті. Нехай радіють, а ти будеш спокійна.
Віктор пішов три роки тому, серце. І без нього квартира здавалася надто великою, надто порожньою. Я відкрила першу теку. Там були документи на великий будинок у місті з ділянкою. Він мав дістатися Ірині, моїй старшій доньці. У другій теці — дача за сорок кілометрів від міста та гараж з автомобілем, який тільки на запчастини можна розібрати. Це — для сина Олексія. У третій — заощадження та однокімнатна квартира, яку ми з Віктором купили ще в дев’яностих роках минулого століття. Вона мала перейти наймолодшій дочці, Марині.
Я усміхнулася, уявивши, як зрадіють діти. Віктор завжди повторював: «Даруй теплими руками, Свєта, не холодними».
Дзвінок у двері урвав мої думки. Ірина, як завжди, пунктуальна.
— Мамо, привіт, — дочка торкнулася моєї щоки.
У свої 43 роки вона була копією мене у молодості. Схожа зовнішнє, але всередині якась сувора.
— Олексій і Марина вже тут? — запитала вона, заходячи до передпокою.
— Ще ні. Льоша завжди спізнюється, а Марина щойно з поїзда, — пояснила я.
— Як завжди… — зітхнула Ірина, кидаючи сумку на диван.
До другої години ми всі сиділи за столом. Олексій помітно хвилювався. У свої тридцять вісім років, і він так і не знайшов себе: то автомеханік, то менеджер, то знову без роботи.
Марина, сиділа тихо, склавши руки. У свої 34 роки вона працювала вчителькою початкових класів. Роботу любила, але платили мало.
— Я зібрала вас, бо ухвалила важливе рішення. Ваш батько завжди казав: віддавати треба з теплими руками. Тому я вирішила розподілити все майно зараз, щоб бачити вашу радість, — обережно почала я.
У кімнаті запанувала тиша.
— Ірино, — я дала їй першу теку. — Ти завжди любила цей дім. Тут ти росла, тут ми святкували твоє вісімнадцятиріччя. Він твій.
— Дякую, мамо. Це несподівано, — Ірина ледь усміхнулася, швидко сховавши емоції.
— Олексію, — звернулася я до сина. — Тобі дістанеться дача і гараж. Ти завжди любив там возитися.
— Мамо, я… — він знітився, очі заблищали. — Дякую.
— А тобі, Марино, — я глянула на наймолодшу, — я віддаю заощадження й квартиру. Знаю, ти мрієш відкрити власний дитячий центр.
— Мамо… це занадто, я не можу…
— Можеш, доню. Я залишила собі достатньо, щоб жити спокійно. Саме цього ми з батьком завжди хотіли.
Увечері ми підписали документи у нотаріуса. Ірина купила пляшку дорогого напою. Олексій сказав тост. Марина допомагала мені прибирати посуд й шепотіла:
— Мамо, ти впевнена?
— Впевнена, люба.
Один за одним діти розійшлися. Олексій послався на ранню зміну. Марина поспішала на потяг. Ірина ж лишилася й довго ходила будинком, ніби вирішувала, що й де переставить.
— Мамо, а коли ти плануєш переїхати? — запитала вона, ніби мимохідь, поправляючи штору.
— Переїхати? — я розгубилася.
— Ну так. Ми з Сергієм хочемо почати ремонт. Дітям потрібно більше місця.
Я розгублено замовкла. У моїх планах не було переїжджати.
— Я… поки не думала.
— Ясно, — Ірина усміхнулася, та її очі лишилися холодними.
— Ходімо, покажу тобі дещо, — вона взяла мене під руку й повела через будинок до виходу на двір.
Вона привела мене у майстерню. Це приміщення ми з чоловіком так назвали, хоча раніше ми з ним там жили, коли будували будинок. Там стояла електрична плитка на столі і був продуманий санвузол. Було місце і для ліжка, і для шафи. Ми давно не користувалися цим приміщенням. Там була майстерня чоловіка.
— Ми можемо переробити все для тебе, — Ірина обвела рукою простір. — Поставимо обігрівач, вода тут є. Буде затишно.
Її голос звучав тихіше, але легше не ставало.
— Урешті-решт, мамо, тобі ж багато місця й не треба, правда?
Я стояла, відчуваючи, як холод від землі пробирається крізь домашні капці. Стіни, здавалося, стискалися довкола мене. Моя дочка, моя Ірина — пропонувала мені переселитися в майстерні.
— Я говорила з майстром, — продовжувала вона, не помічаючи мого мовчання. — Він почне наступного тижня.
Я лише кивнула. Сльоза скотилася щокою, і я відвернулася, щоб дочка не побачила.
Через два тижні після підписання документів я стояла в тому, що Ірина називала «моєю кімнатою». Майстерню переробили нашвидкуруч: залізне ліжко біля стіни, комод, тумбочка з лампою. Підлога лишилася бетонною, прикритою тонким килимком, через який проходив холод.
— Ідеально, — заявила Ірина, коли робітники пішли. Вона навіть не спитала, чи я згодна.
Наступного ранку я прокинулася від гуркоту машин. У мутне віконце було видно, як вантажники виносять меблі із будинку. Мій обідній стіл, який ми з Віктором купили в перший рік шлюбу. Шафа з різьбленими дверцятами, що дісталася мені від бабусі. Крісло, в якому Віктор вечорами читав газети.
— Ми оновлюємо інтер’єр, — пояснила Ірина, коли помітила мій погляд. — Сергій вважає, що ці речі треба замінити.
Я лише кивнула, ковтаючи клубок у горлі. Що я могла сказати? Це вже не мій дім. Того ж дня я спробувала зайти до будинку через парадний вхід, щоб забрати деякі свої речі. Та ключ не повернувся у замку.
— Ой, забула попередити, — з’явилася у дверях Ірина. — Ми змінили замки. Для безпеки. Користуйся дверима з подвір’я. Я поставлю тобі речі в коридор.
У моєму кутку стояв маленький холодильник, як у гуртожитку. І я відчувала себе не матір’ю трьох дітей, а чужою квартиранткою. Дні зливалися в один. Ірина наказала своїм дітям, десятирічному Максиму й восьмирічній Лізі, «не турбувати бабусю в її кімнаті». У кімнаті? У майстерні, радше.
Одного ранку Ірина постукала о сьомій.
— Мамо, допоможи. Потрібно приглянути за дітьми. Няня захворіла, а в мене важлива зустріч.
— Звичайно, — кивнула я. Це ж мої онуки.
— Добре. Вони поснідали. Максим має доробити уроки, Ліза — позайматися на скрипці. Я повернуся о четвертій.
До полудня діти зголодніли. Я відкрила холодильник: півпляшки води й пачка печива.
— Бабусю, ходімо в наш дім, у тебе ж і тісно, і їжі немає, — сказала Ліза.
— У мене немає ключа, люба.
— Але ж ти тут живеш, — нахмурився Максим.
— Я живу ось тут, — я показала на майстерню. — А великий дім тепер належить вашим батькам.
— Це дивно, — зморщилася Ліза. — Чому бабуся живе в там?
Я не знала, що відповісти, аби не образити їхню матір. Зрештою, замовила піцу на свою картку — ту, що була прив’язана до заощаджень, відданих Марині.
Ірина повернулася не о четвертій, а о пів на шосту.
— Мамо, ти серйозно? — насупилася вона, побачивши коробки від піци. — Дітям не можна таке їсти у будні.
— Вони були голодні, — тихо сказала я. — А у мене немає доступу до твоєї кухні.
Ірина театрально зітхнула:
— Могла б подзвонити.
— Не хотіла відривати тебе від зустрічі.
Уночі, сидячи на ліжку й слухаючи гул холодильника, я загорнулася у Вікторів кардиган. Холод пробирав до кісток. Обіцяної Іриною теплоізоляції так і не з’явилося. Як усе пішло не за планом? І що мені тепер робити?
Наступного ранку я зрозуміла, що захворіла. Кожен крок був важким. Я написала Ірині: «Погано почуваюся. Чи могла б ти принести чай і ліки?»
Відповіді не було три години. Я подзвонила — увімкнувся автовідповідач. До вечора температура зросла. Я тремтіла під тонкою ковдрою. В розпачі написала Олексію й Марині.
Олексій відповів першим: «Мамо, я у відрядженні, повернуся у п’ятницю. Одужуй».
Марина ж передзвонила одразу:
— Мамо, в тебе голос пропав. Ти щось пила? Ірина була в тебе?
— Ні, — зізналася я. — Мабуть, вона зайнята.
— Це неправильно, — голос Марини затремтів. — Я їй зараз подзвоню.
За годину Ірина повернулася з ліками та чаєм.
— Ти хворієш! — сказала Марина, тримаючись на відстані. — Я тобі принесла суп.
Вона пішла, навіть не поцікавившись, як я почуваюся. Вночі, лежачи у темряві, я плакала. Коли моя донька стала для мене такою чужою? Коли я перетворилася для неї на тягар?
Наступного дня мені стало легше, але на душі було важко. Я вирішила розібрати коробки, які склала у кутку після переїзду. Серед одягу та дрібниць натрапила на валізу Віктора, замкнену на маленький замок. Він якось згадував: якщо мене не стане, ключ у шухляді з запонками. Запонки, як і сам комод, напевно давно на смітнику. Ірина винесла майже все. Але замок виглядав крихким. Я його швидко відкрила шпилькою.
Я сіла на ліжко й тремтячими руками розкрила конверт. Голос Віктора ожив у рядках.
“Моя люба Світлана! Якщо ти читаєш це, щось пішло не так. Я завжди сподівався, що цей лист залишиться непрочитаним, але я надто добре знаю наших дітей. Ірина успадкувала твою вроду, але, не твоє серце. Олексій вічно шукає себе, а Марина нікого не помічає. Якщо ти відкрила цей лист, діти тебе підвели.
Знай: я підготувався. По-перше, все, що ти віддала дітям, нехай у них і залишиться. По-друге, я убезпечив твоє майбутнє. У банку є скринька №128. Ключ захований у подвійному дні валізи. Там документи на квартиру, яку я купив, коли дізнався про хворобу. Це невеликий, але затишний будинок для тебе. Там же рахунки, про які діти не знають.
Світлано, ти все життя віддавала мені, дітям, усім довкола. Своє серце, душу, тепло. Тепер час подбати про себе. Ми завжди казали: «Любов дається задарма, але повагу треба заслужити». Діти втратили право на твою щедрість. Ти сильніша, ніж думаєш. Завжди була. З вічною любов’ю, Віктор”.
Я притисла листа, не стримуючи сліз. Віктор знав. Він передбачив цю зраду й підготував мені шлях до порятунку. Тягар, що тиснув на мене тижнями, почав відступати, поступаючись надії. Я намацала дно валізи, знайшла потайну панель і витягла маленький ключ із биркою 128.
Наступного ранку я викликала таксі й поїхала до банку. Ірині нічого не сказала, вона й так рідко цікавилася, де я буваю.
У скриньці все було, як обіцяв Віктор: документи на квартиру у сусідньому місті, виписки з рахунків із великою сумою грошей, ключі. Таксист, літній чоловік із добрими очима, відвіз мене за адресою з документів.
Будинок виявився невеликим, одноповерховим, з охайним двором і блакитними віконницями. Не такий просторий, як наш, та від одного його вигляду у мене защемило в серці. Мій дім.
Ключ м’яко повернувся у замку. Усередині пахло фарбою. Пусті кімнати чекали, аби я зробила їх своїм домом. Три спальні, ванна, кухня з новою плитою, маленька веранда з видом на яблуні. Я блукала кімнатами, торкаючись стін, відкриваючи вікна, уявляючи, де стоятиме диван, а де — квіти.
Годинами сиділа на підлозі майбутньої спальні, розмірковуючи. Віктор залишив мені вихід, але що далі? Хотілося вдертися до Ірини, показати їй документи й повернути своє. Та інша частина мене хотіла тиші.
Увечері я повернулася до своєї майстерні, вирішивши подумати. Ірина чекала біля дверей, склавши руки.
— Де ти була? — її голос звучав різко. — Прийшла перевірити, а тебе немає.
Я стримала бажання запитати, з якого дива вона раптом хвилюється.
— У справах, — спокійно відповіла я.
— У яких ще справах? — Ірина примружилась. — А якби дітям щось знадобилося?
Як завжди, справа була не в мені, а в її зручності. Я подивилася їй у вічі, відчуваючи нову впевненість.
— Візьму до уваги.
Ірина зсунула брови, обводячи поглядом будинок.
— Мамо, я тут подумала: нам потрібно оформити нашу домовленість. Ну, твоє проживання тут, в обмін на допомогу по господарству.
— Домовленість? — у мене похололо всередині.
— Нічого складного, — відмахнулася вона. — Приглядати за дітьми після школи, іноді прибирати. Може, поливати город. Ти ж любиш квіти.
Я дивилася на доньку, й у її очах не було ані краплі тепла. Я більше не була матір’ю. Я стала безплатною нянькою, прибиральницею, садівником.
— Я подумаю, — тихо сказала я.
— Сергій попросив юриста підготувати папери. Підпишемо у вихідні.
Вона рушила до дверей, та зупинилася.
— Ледь не забула. Завтра у нас гості. Зробиш свої фірмові котлети? Усі їх обожнюють.
Двері зачинилися, а я опустилася на ліжко, стискаючи в кишені листа Віктора. Пора було обирати: залишитися прислугою у холодній майстерні чи повернути собі життя, як того хотів Віктор.
Наступний ранок був ясним, як і мої думки. Я не підпишу Ірининих паперів. Я не проведу решту життя служницею. Але діяти треба було обережно. Ірина завжди була розумною, і, відчувши мої наміри, могла спробувати завадити.
Я приготувала котлети. Усміхалася, коли дочка впустила мене у свій дім, аби я готувала. Різала цибулю, смажила м’ясо, розкладала тісто, поки вона спостерігала, задоволена, що мати «на своєму місці». Я навіть погодилася подати страви її гостям, вдаючи люблячу бабусю, яка обожнює допомагати.
— Мама так задоволена своїм будиночком, — Ірина поплескала мене по руці перед гостями. — Для її віку — ідеально. Тихо, усе під рукою.
Я натягнуто усміхнулася, розливаючи компот, і чекала свого часу.
Наступного дня я надіслала повідомлення Олексієві й Марині: «Сімейні збори завтра о 14:00 в Ірининому дому. Важливо. Будьте там».
Марина відповіла одразу: «Буду».
Олексій — за годину: «Думаю встигну».
Ранок я зустріла до світанку. Спала погано, прокручуючи в голові, що скажу. Одягла червону сукню, яку любив Віктор, й намисто, подарунок на нашу тридцяту річницю. Сьогодні я мала виглядати гідно.
Близько полудня приїхала Марина. Я бачила з вікна, як Ірина зустріла її біля під’їзду. Їхні жести були напруженими. Ірина навіть не потурбувалася сказати мені про приїзд сестри, але невдовзі Марина постукала у двері майстерні.
— Мамо, — вона обійняла мене так міцно, що я ледь не розплакалася. — Це гірше, ніж я уявляла.
Вона оглянула мою кімнату і її обличчя змінилося.
— Як Ірина могла? Тут жити неможливо! — не втрималася дівчина.
— Сьогодні все вирішиться, — заспокоїла я її, поплескавши її по руці.
Марина похитала головою, її очі блищали від сліз.
— Чому ти не подзвонила раніше? Я б забрала тебе до себе.
— Мені треба було впоратися самій, — відповіла я. — І не хотіла вас турбувати.
О другій годині ми з Мариною увійшли в будинок. Ірина відчинила двері, і її усмішка зблякла, коли вона помітила теку у моїх руках.
— Що це? — запитала вона.
— Обговоримо, коли всі зберуться, — рівно відповіла я.
Вітальня з новими меблями здавалася чужою. Я сіла на місце Віктора біля вікна.
Олексій зайшов пізніше.
— Ну, мам, що сталося?
Я глибоко вдихнула.
— Тепер, коли ви всі тут, я почну.
Три тижні тому я віддала вам усе. Свій дім. Ірині — дачу й гараж, Олексію — квартиру, Марині — заощадження. Я зробила це, вірячи, що ви будете шанувати пам’ять батька й поважати мене.
Я відкрила теку, дістала фотографії будинку.
— А натомість ось як я живу: у холодній майстерні, без доступу до дому, де виховала вас. — Я передала знімки.
Олексій перегортав їх, його очі розширювалися. Ірина мовчала.
— Коли ваш батько відійшов у вічність, він залишив мені листа, — продовжила я, дістаючи конверт. — І коли все стало нестерпним, я відкрила його й зачитала уривки. Коли закінчила, у кімнаті панувала тиша.
— Ірино, ти справді поселила маму у майстерні? Це що за неподобство? — першим заговорив Олексій.
Ірина випрямилася:
— Їй не потрібен великий будинок в її віці. Це логічно. І майстерня не такий й погана. Я її облаштувала.
— Облаштувала? — перебила Марина, — Повісила шторку й поклала килимок і називаєш це облаштуванням?
— Вона не потребує розкоші, — обурилася Ірина. — І взагалі, це тепер мій дім.
Запанувала тиша, а потім я продовжила:
— Все, що я вам подарувала, так і залишиться за вами. Проте мене про допомогу більше не просіть. Я побачила, Ірино, яка ти насправді. Віктор залишив мені будинок, тож я приїжджаю туди.
Всі присутні здивувалися, а я продовжила:
— Адресу, де житиму, я вам залишу, проте прошу, якщо вам щось потрібно, не приїжджайте до мене і не дзвоніть. Все, що я мала, вам дала, усім чим могла допомогла. Тож, дайте мені спокій.
Запанувала тиша. Я залишила адресу свого нового дому на столі й вийшла. Наступного дня приїхав Олексій з вантажівкою за речами й меблями, які я вважала за потрібне забрати з Іриного дому. Це була як компенсація за проживання у майстерні. Взяла лише необхідне: ліжко, шафу, дзеркало, комод, стіл і пральну машину.
Дочка обурювалася, що я забираю її нові меблі, проте вантажники мовчки все вантажили. А я лише сказала:
— Я ж не просила тебе викидати мої меблі, тож, компенсуй мені своїми. До того ж тобі і так дістався великий будинок.
Марина залишилася зі мною, спала на надувному матраці поруч у новому домі, не бажаючи залишати мене саму. Її турбота гріла душу.
Наступні тижні минали в клопотах: меблі, світло, знайомство з сусідами. Марина допомагала, Олексій дзвонив часто. Ірина мовчала.
Через місяць вона з’явилася на порозі. Я впустила. Вона говорила про гроші, про дітей, просила допомогу. Я тоді сказала:
— Ні, у тебе є няня, є чоловік, і є мати чоловіка. Туди звертайся по допомогу, а до мене приїжджай тільки на свята зі всією родиною, гарним настроєм і тортом.
Вона мовчки пішла й нічого не сказала. З того часу більше не дзвонила і не приїжджала. Напевно, їй треба час, щоб зрозуміти, не в грошах, і не в майні щастя, а у простому спілкуванні й підтримки рідних.
