— Олено, я більше не можу. Це остання крапля. Я не потягну ще й лікування твоїй мамі.
Тарас вимовив це тихо, майже беземоційно, дивлячись не на дружину, а у вікно, на метушливі вогні вечірнього Києва. Олена завмерла з телефоном у руці — щойно закінчила розмову з матір’ю. Холодок пробіг їй по спині, хоч у квартирі було тепло. Тихе відчайдушне втомлене звучання голосу чоловіка було важче, ніж сварка.
— Тарасе, що ти таке кажеш? — її голос зрадницьки затремтів. — Це ж мама. Їй лікування потрібне, вона вже майже не ходить. Лікар сказав, що потрібна ще реабілітація.
— Інакше що, Олено? — він нарешті повернувся. Втомлене обличчя, кола під очима. — Інакше вона буде дзвонити тобі по три рази на день і плакати у слухавку. А ти будеш плакати мені. А я маю знайти ще гроші на її лікування. Де я їх візьму, Олено? Намалюю? Ми тільки минулого місяця віддавали твоєму «геніальному» братові Сергію борг за його бізнес, який прогорів. Додуматися тільки взяти сто двадцять тисяч гривень, в якійсь конторі під шалені відсотки. А до цього? Новий холодильник твоїй сестрі Олі, бо «в неї діти, треба свіже». А до цього?
Він махнув рукою й знову відвернувся. Кожне слово було просякнуте такою втомою, що Олені стало моторошно. Вони прожили разом сім років, з яких п’ять — у шлюбі. Вона добре пам’ятала іншого Тараса: легкого, життєрадісного, того, хто на першому побаченні читав їй вірші, стоячи на лавці у парку. Того, хто носив її на руках у винайманій однокімнатній квартирі й обіцяв, що зовсім скоро у них буде власне, справжнє гніздечко.
І він дотримав слова. Працював на двох роботах, їздив у відрядження, доріс до начальника відділу у своїй логістичній компанії. Вони взяли в іпотеку простору двокімнатну квартиру в хорошому районі. Зробили ремонт. Почали жити. І в це налагоджене життя поволі, але вперто почала вриватися її рідня.
Олена родом із маленького містечка за чотириста кілометрів від столиці. Мати, Галина Петрівна, усе життя працювала медсестрою в районній поліклініці. Батька рано не стало. Молодший брат Сергій постійно «шукав себе», а сестра Оля вийшла заміж зовсім юною й привела у світ двох дітей. Жили вони всі дуже скромно. Олена ж, якій вдалося переїхати до Києва, вступити в інститут, знайти гарну роботу й вдало вийти заміж, стала для них надією і, як виявилося, постійним джерелом фінансової допомоги.
Спершу це були дрібниці. «Оленочко, доню, аби до зарплати дотягнути, підкинь три тисячі гривень?» — з винуватим зітханням просила мама. Чоловік не заперечував. «Звісно, допоможи мамі», — говорив він. Потім прохання стали регулярними й більшими. «Сергійку на курси водіння треба, без машини зараз нікуди, роботи не знайти». «Олі на збори дітей до школи, сама знаєш, як тепер усе дорого».
Олена не могла відмовити. Вона гостро відчувала провину — адже сама у Києві, у теплі й достатку, а вони там ледь зводять кінці з кінцями. Вона пам’ятала, як мати відмовляла собі у всьому, аби дати дочці вивчитися. І тепер кожна відмова здавалась би зрадою.
Тарас довгий час мовчав. Лише насуплювався, коли Олена знову й знову переказувала гроші. Він перестав говорити про свої плани — про нову машину, відпустку на морі чи заощадження. Адже будь-яка вільна копійка одразу ж віддавалася в її рідне містечко.
— Тарасе, це інше, — спробувала вмовити його дружина. — Це здоров’я. Це ж не холодильник і не курси. Мамі важко.
— А мені не важко? — різко обернувся він. — Мені не важко дивитися, як наші спільні гроші, які я заробляю, працюючи з ранку до ночі, летять у чорну діру? У нас іпотека ще на кілька років! Ми хотіли дитину, пам’ятаєш? Куди нам дитина? У цю боргову яму? Щоб я і на сім’ю, і на всю твою родину працював?
— Не перебільшуй, — ображено стиснула губи Олена. — Не на всю сім’ю. І не так уже й часто…
— Не часто? — гірко засміявся він. — Порахуймо. За цей рік. Борг Сергія — сто двадцять тисяч гривень. Ремонт даху на їхній дачі — сімдесят тисяч гривень. Стоматолог твоїй мамі — п’ятдесят тисяч гривень. Поїздка Олі з дітьми на море, «щоб малеча оздоровилася», — тридцять тисяч гривень. І це тільки те, що я згадав одразу! Це великі гроші! Ти розумієш? Ми могли іпотеку закрити!
Олена мовчала. Цифри, зібрані докупи, звучали не дуже. Вона намагалася не думати про це, сприймаючи кожен переказ як окрему, невідкладну потребу.
— Але що мені робити? — прошепотіла вона. — Сказати мамі, щоб терпіла? Сказати, що у її зятя немає грошей?
— Сказати правду! — різко відповів Тарас. — Сказати, що у її доньки й зятя своє життя та свої витрати. Сказати твоєму брату, щоб йшов працювати, а не літав у хмарах! Сказати сестрі, що її дітей має утримувати її чоловік, хоч і колишній, а не я! Чому я маю? Поясни мені!
Він підійшов зовсім близько, дивлячись їй прямо у вічі. Олена побачила там холодне відчуження. Наче між ними виросла скляна стіна.
— Тому що вони — моя сім’я, — тихо, але впевнено відповіла вона.
— А я? Я хто тобі? — його голос зірвався. — Я — твій чоловік чи просто зручний гаманець, який можна трусити, коли заманеться?
Тієї ночі вони спали у різних кімнатах. Олена довго плакала в подушку, почуваючись ображеною. Вона ж рятувала своїх близьких, робила добре діло, а чоловік її у цьому не підтримував. Він виявився дріб’язковим егоїстом. Як він міг не розуміти?
Вранці Тарас був мовчазний і зібраний. Випив каву, одягнувся й біля дверей кинув:
— Подумай над моїми словами, Олено. Я так більше не можу. Це не сім’я. Це — спонсорство.
Два тижні минули у важкому мовчанні. Вони майже не розмовляли, обмінювалися лише побутовими фразами. Мати телефонувала щодня, скаржилася на здоров’я й запитувала: «Ну що, як там, знайшов Тарас гроші?» Олена брехала, що вони шукають, що є труднощі, просила зачекати. На роботі вона була розсіяна, робила помилки. Думки плуталися. З одного боку — мати, яка потребує реабілітації, з іншого — чоловік, який віддалявся щодня все більше.
Вона зважилася на відчайдушний крок. У неї були власні невеликі заощадження — близько п’ятдесяти тисяч гривень. І ще — золоті сережки з діамантами, подарунок Тараса на першу річницю шлюбу. Найдорожчий подарунок у її житті. Вона пам’ятала, як він урочисто вручав їх їй у ресторані, як сяяв від щастя, бачачи її захват.
З тремтячими руками вона віднесла сережки у ломбард. Смішна сума порівняно з їхньою реальною вартістю, але вибору не було. Вона додала свої заощадження й узяла у банку невеликий кредит, вигадавши, що на ремонт дачі. Чоловікові вона нічого не сказала. Переказала гроші матері й полегшено зітхнула. Проблема вирішена. Тарас заспокоїться, мама одужає, а кредит вона якось виплатить сама — з власної зарплати. Буде економити на обідах, на новому одязі. Це була її таємниця, її маленька поступка заради миру у сім’ї.
Мама пройшла реабілітацію. Вона дзвонила, дякувала, але якось стримано, без тієї величезної вдячності, на яку Олена сподівалася. «Дякую, доню, виручила. Тут ще на одну реабілітацію треба буде, масажі всякі, але ми вже якось самі…» — сказала вона, і жінка зрозуміла, що це «якось самі» знову ляже на її плечі.
А за кілька днів сталося несподіване. Тарас прийшов з роботи раніше, ніж зазвичай. Олена була на кухні, намагалася спекти його улюблений яблучний пиріг — жест примирення. Він мовчки увійшов, блідий, і кинув на стіл поштовий конверт.
— Що це? — не зрозуміла Олена.
— Це з банку, — рівним голосом сказав чоловік. — Повідомлення про твій кредит. Я не знав, що ми робимо ремонт на дачі. І вже точно не знав, що у нас є дача.
лена відчула, як земля йде з-під ніг. Вона сіла на стілець, не маючи сил стояти.
— Тарасе, я можу все пояснити.
— А що тут пояснювати? — він дивився їй в очі, і в його погляді була лише порожнеча. — Ти взяла гроші потайки. Ти мені збрехала. Ти влізла у борги, аби знову віддати їх своїй рідні. Я ж просив тебе, Олено. Я благав не робити цього.
— Але ж мамі потрібна була дорога реабілітація! — вигукнула вона. — Ти ж відмовився допомогти! Що мені залишалося?
— Поговорити зі мною! Сказати, що ти готова поступитися нашими стосунками заради них! Сказати, що їхні проблеми для тебе важливіші за наше майбутнє! Але ти вибрала брехню.
Він обвів поглядом їхню затишну кухню, яку заробляв роками важкої праці.
— Я сьогодні заїжджав у ювелірний, — продовжив він глухим голосом. — Хотів купити тобі браслет до тих сережок. На річницю. Продавчиня мене впізнала. Спитала, чи не підійшли ті, якщо ви їх здали. У неї сестра у ломбарді працює, тож про сережки вона розповіла.
Його погляд ковзнув до вух дружини. Звісно на них сережок не було.
— Ти продала мій подарунок, Олена. Продала частинку нашої з тобою історії, аби закрити чергову фінансову діру свого сімейства.
Він говорив спокійно, і від того спокою ставало моторошно. Це була не сварка. Це був вирок.
— Тарасе, я не думала. Я все поверну, — шепотіла вона, але слова застрягали в горлі.
— Не треба, — похитав головою він. — Річ не у сережках і не в кредиті. Річ у тому, що ти зробила свій вибір. Твоя сім’я — це вони. А я лише ресурс.
Він підійшов до шафи, дістав дорожню сумку й почав мовчки складати речі: кілька сорочок, джинси, ноутбук. Олена дивилася мовчки. Вона відмовлялася вірити у те, що відбувається.
— Ти куди? — ледве запитала вона.
— Я поживу у друга. А завтра подам на розлучення.
І тут її прорвало. Від несподіваної образи, почуття несправедливості.
— Розлучення? Через гроші? Ти такий дріб’язковий, Тарасе! Я не можу в це повірити! Я ж рятувала свою маму!
— Ні, Олено. Не через гроші, — він застібнув сумку й випрямився. — Через брехню. Через те що ти мене не поважаєш. Через те що ти ніколи не вважала нас із тобою окремою сім’єю. Для тебе ми завжди були лише філіалом твоєї головної сім’ї, їхнім спонсорським відділом.
Він подивився на неї прощальним поглядом, у якому не було ні любові, ні образи — лише гірке розчарування.
— Я з тобою розлучаюся. Не хочу утримувати твою рідню. Тепер ти доросла, самостійна жінка. Сама їх годуй.
Він розвернувся й пішов до виходу. Грюкнули вхідні двері.
Олена залишилася сама посеред кухні. Запах яблук і кориці, який мав стати символом примирення, тепер здавався недоречним. Вона сиділа нерухомо, дивлячись на конверт із банку, що лежав на столі. У голові була лише одна думка: «Як він міг?».
Минув тиждень. Тарас не дзвонив. Олена сама набрала його номер, але він не відповів. Вона написала повідомлення — повне благань і обіцянок, що все буде інакше. Відповідь прийшла коротка: «Олена, я все вирішив. Не ускладнюй».
Вона подзвонила матері, розповіла, що Тарас пішов. Чекала співчуття, підтримки, слів про те, як він неправильно вчинив. Але реакція матері вразила.
— Ой, доню, — зітхнула Галина Петрівна. — Ну що ж ти так… Треба було з чоловіком ласкавіше, якось хитріше. Ну нічого, помиритесь. Ти головне йому скажи, що моя реабілітація відкладається, раз грошей немає.
І в ту мить Олена вперше відчула образу до матері. Не «доню, як ти?», не «чим допомогти?», а знову про гроші. Про те, що тепер їх не буде.
За місяць прийшла повістка до суду. Тарас пропонував розміняти квартиру й поділити гроші. Він не претендував на більше, хоча мав право — більшу частину іпотеки платив саме він. Він просто хотів поставити крапку в їхніх стосунках.
Олена сиділа на кухні в їхній порожній квартирі. Речей Тараса не було. Вона дивилася на телефон. За останній місяць брат Сергій тричі телефонував із новою «геніальною ідеєю», для якої знову потрібні були «стартові вкладення». Дзвонила сестра Оля, натякаючи, що племіннику потрібен новий комп’ютер для навчання. І щодня дзвонила мама, розповідаючи про дорогі ліки, на які також потрібні гроші.
Вони телефонували їй. Не Тарасу. І жінка раптом зрозуміла, що її чоловік мав рацію. Він не був гаманцем. Він був греблею, яка стримувала цей нескінченний потік вимог і потреб. Тепер греблю прорвало, і вся сила потоку впала лише на неї.
«Сама їх годуй», — пролунав у голові його останній вирок.
Телефон знову задзвонив. На екрані висвітився напис «Мама». Олена дивилася на нього й уперше в житті не відчувала ані провини, ані обов’язку. Лише важкість. Вона натиснула «відхилити». Потім ще раз. І ще.
Дзвінок урвався. У тиші порожньої квартири лунала безмежність. І в цій порожнечі жінка вперше усвідомила справжню ціну свого вибору.
