Забудь, що в тебе була дочка, – сказала, ніби відрубала, моя донька Катря.
Все до того йшло семимильними кроками. Мені було шкоду й доньку, й колишнього чоловіка.
…Нас вважали добропорядною родиною. У ній жили любов, розуміння, підтримка. Все рухнуло в одну мить.
Катрі тоді щойно виповнилося п’ятнадцять років. Важкий вік. А тут тато йде до іншої жінки! Як це зрозуміти, прийняти? І Катруся покотилася схилом. Компанії сумнівні, хлопці підозрілі, напої не дитячі…
Я теж була в розгубленості. Як вчинити з чоловіком, щоб повернувся? Вигнати чи пробачити? Пробачиш, а як жити далі, підозрюючи у всьому… Відповідей не було.
…Мій Славко умів любити.
Ми з ним знайомі зі шкільної лави. Він гарно залицявся, умів дивувати й захоплювати. Я в нього закохалася по вуха. На роль чоловіка інші варіанти не розглядала. Славко і тільки він!
Мама й тато також схвалили мій вибір. Мовляв, кращого зятя не знайти.
Весілля зіграли пишне. Таке, щоб на все життя запам’яталося.
Почалися будні. Славко завжди хотів їх прикрасити. Приходжу якось з роботи, а наше подружнє ложе всипано пелюстками троянд. Дивуюся.
– З якого приводу така краса? – цілую чоловіка в щічку.
– Ну, згадуй, Машко! Я в той день підсів за твою парту, і ми ближче познайомилися, – сміється Славко.
– О, Господи! Не видумуй! – відмахуюся. А в самої душа радіє! Пам’ятає незначні моменти життя. Отакий у мене чоловік! Золото…
Приїхав Славко з відрядження й привіз купу кремів для обличчя.
– Машко, мене проконсультували з кожної баночки крему й кожного тюбика скрабу. Зараз я тобі все розповім. Кидай свої сковорідки, каструльки. Мені потрібна доглянута дружина, а не кухарка, – садив мене Славко на диван поруч із собою.
…Минув час, а Славко був, як і раніше, ніжним, турботливим, ввічливим.
Я пишалася своїм чоловіком. Катя його обожнювала.
У нас був спільний, так би мовити, сімейний бізнес. Справи йшли досить добре, успішно. Ми ні в чому собі не відмовляли. Одним словом, живи та тішся.
І нам довелося переїхати в інше місто. До столиці. Там відкривалися інші, вигідніші перспективи. Ми все нажите майно лишили й поїхали підкорювати нові далі.
Все складалося й йшло, наче, вприсядку. Бізнес розвивався й розширювався. Ми познайомилися з однією діловою дівчиною, у якої була своя фірма. Зав’язалися партнерські стосунки. Та якби я знала, чим вони закінчаться, я б у бік тієї дівчини голови не повернула.
Але тоді все було пречудово й розкішно. Ми зі Славком вирішили розширити нашу родину. Запланували другу дитину. Наївні…
Приходить одного дня моя донька Катя зі школи й обережно питає:
– Мамо, а тато точно у відрядженні?
– Звичайно, а що, є варіанти? – нічого не підозрюваючи, відповідаю.
– Просто, Віка бачила його в супермаркеті. Швидше за все, помилилася, – Катя пішла до своєї кімнати.
Я задумалася. Віка – подруга доньки. Вона не могла переплутати Славка ні з ким. Віка часта гостя в нашому домі.
Дзвоню Віці.
– Ало, Віко! Як справи? Скажи, ти сьогодні зустріла дядю Славу в супермаркеті? Я не можу до нього додзвонитися, – безсовісно хитрю.
– Так, тітонько Маш, зустріла. Дядя Слава був з якоюсь дівчиною. Вони обіймалися й голосно сміялися, – у барвах описує мені зустріч Віка.
А мій Славко, між іншим, п’ятий день у від’їзді…
Гаразд, думаю, зачекаю розв’язки цієї історії.
…Через три дні з’явився Славик. Стомлений, але веселий.
– Як відрядження? Вдалося? – починаю «закручувати гайки».
– Так, цілком, – небагатослівно відповідає чоловік.
– Я все знаю, Славику! Не було жодного відрядження! Брешеш ти все! – зриваюся на крик.
– Звідки ти взяла, Машко? – йде в відмову Славик.
– Знайшлися свідки твоєї неприкритої брехні, – наступаю я.
– Машко, ти краще нагодуй чоловіка з дороги, а потім будеш даремно злитися, – переводить усе в жарт Славко.
Я хочу, щоб це виявилося жартом, випадковістю, маячнею! Але відчуваю – правда. Сумнівів нема. Як же так? Я впустила коханого чоловіка, не доглянула, не вберегла.
Між нами повисла недосказаність, напруга, нерозуміння.
Катя здогадувалася, що в родині неладиться. Діти одразу бачать і відчувають зміни у стосунках батьків.
А мені не хотілося щось з’ясовувати в чоловіка, допитуватися, ритися у брудній білизні. Буде, що буде. Хіба ж піде Славко із родини, знаючи, що дружина в положенні.
Але сталося непоправне. Мене забрала «Швидка допомога» до лікарні. Звідти я вийшла вже без дитинки. Лікар це нещастя пояснив пережитим стресом. Ще б! Мені здавалося, що я – оголений електричний провід.
У Славика розв’язалися руки. Він незабаром пішов до тієї ділової дівчини. Я б сказала, ще й пройдисвітливої.
Залишилися ми з Катрусею одні. Горювали та горювали. Земля йшла з-під ніг. Світ захитався. Не хотілося жити. Якби не Катя, я була готова розпрощатися з життям.
Але уявила, як Катруся переживатиме й страждатиме сама! Як таке навалити на крихітну дитячу душу? Розбити сердечко? Не бути цьому! Дякую доньці, не дозволила згрішити. Катя, бачила мій жалюгідний стан, намагалася бути поруч зі мною. Ми з нею дуже зблизилися в той непростий для нас час.
Закінчилися нічні ходіння доньки. Катя якось затихла й замовкла. Їй потрібно було рятувати матір.
Довелося вчитися наново жити, дихати, спілкуватися з людьми.
…Через два роки пожалів мій колишній чоловік. Я не могла на нього дивитися. Він став мені огидний. Занадто багато болю Славко заподіяв нашій доньці й мені. Таке не пробачається.
Я, звичайно, впустила блудного чоловіка в дім. Що скаже? Чим порадує? Тепер нас пов’язувала лише Катруся. Більше нічого. Все минуло, як вода в пісок. Безслідно…
Стоїмо, мовчимо, як чужі й німі.
– Як живете, Машко? – задає дурне питання Славко.
– А тобі-то що до цього? Чого раптом згадав про нас? Невже, занудьгував? – намагаюся глузувати.
– Катруся вдома? – мабуть, Славик хотів у доньці знайти підтримку.
Катя неохоче вийшла зі своєї кімнати. Склала руки на грудях і зневажливо втупилася на тата.
– Катрусю, донечко, прости мене, будь ласка! – Славко був жалюгідний у цю мить.
– Забудь, що в тебе була дочка! – Катя повернулася до себе в кімнату.
– Повторити? – знущалася я над колишнім чоловіком.
Славко пішов.
…Наші спільні знайомі розповіли мені, що пасія мого чоловіка забрала в нього весь бізнес. Залишився Славко ні з чим. Тому він і приходив до нас. Гадав, авось, пробачать і приймуть.
…Минуло три роки.
Катруся вчилася в університеті, я працювала у великій фірмі. Мені з Катею було затишно й спокійно. Жодних пристрастей і занепокояння. Повний штиль.
Я знову будувала нездійсненні плани. Мріяла Катрусю віддати заміж за хорошого хлопця й терпляче чекати пенсії. Думала – куплю кошеня або песика й буду ніжно доглядати за звірятком. Чого мені ще для щастя треба? Хоча, мені тоді було тридцять сім років.
…Доля виявилася до мене прихильна.
До нас на фірму часто приїжджали делегації з Туреччини. І один, так би мовити, делегований турок став надавати мені недвозначні знаки уваги. Фатіх, просто, оточив мене такою турботою, що не давав опам’ятатися. закидав компліментами, догоджав, стелився передімною травичкою зеленою. І я покорилася долі.
Та й, чесно кажучи, мені дуже сподобався цей незвичайний турок. Інтелігентний, красивий, ввічливий. Одним словом, ми незабаром одружилися.
Фатіх захопив моїх батьків. Мама й тато спочатку були шоковані зятем-іноземцем. Але Фатіх частував їх турецькими стравами, влучно жартував, запрошував до себе в Анкару, і батьки благословили наш шлюб.
Але для мене немалим було «благословення» моєї доньки. Адже я збиралася переїхати до чоловіка на батьківщину. Катя, дивлячись на мене, сяючу й закохану, звичайно, дала згоду.
– Мамусю і Фатіх, будьте щасливі завжди!
…Через деякий час Катя пробачила непутевого тата й навіть запросила на своє весілля…
