Одного разу я познайомилася з Войтеком на вокзалі у Львові. Він мене спитав польською мовою, як пройти у центр.
Серце щемить. Довго дивлюся на нього. Красивий, високий плюс вміння себе тримати. Виглядає років на 40. А мені тільки 27. Так ми і познайомилися. Пішли у кафе. З шикарним фортепіано посередині. Розговорилися. Я трохи знала польську мову.
Войтек сама люб’язність, приїхав на заручини рідної сестри свого друга на 4 дні.
Я, Войтеку сподобалася одразу. Не можливо було це не помітити. Я ловила його погляди на собі раз за разом. Обмінялися номерами телефонами.
Наступного дня дзвінок змінив мій день. Я відчула, що думала про нього цілісінький день. Тому радо йшла на зустріч з ним.
-Привіт, красуне. Українською мовою сказав він.
Мій непростий душевний стан враз змінився. Ми пили каву у затишній кав’ярні та згадували вчорашній день.
-Ти моя доля (польскою), Сказав Войтек.
Я посміхнулася, навіть не могла подумати, що ці слова стануть пророчими.
Наступні два дні Войтек не телефонував. Я сама запропонувала провести його на поїзд. Він погодився.
У день його виїзду я сказала, що наше знайомство не просто так. Я б хотіла побачитись ще. Войтек мило запросив мене у гості.
Через місяць я таки наважилась поїхати до нього. Войтек як справжній джентельмен оплатив квитки, ефектно зустрів машиною мене. Поїхали у Торунь. Я так хвилювалася, але уже через годину зрозуміла, що даремно, бо ми вели себе як споріднені душі.
Спілкування легке, завжди мали що обговорити і з чого посміятися. Люблю коли чоловік може мене розвеселити.
В гостях я себе почувала королевою. Кава в ліжко, подарунки, компліменти. Все як у фільмі.
-Вийдеш за мене заміж?
Так!!!
Я навчилася цінувати найдрібніші моменти. Цей шлюб зробив мене найщасливішою людиною на світі.
Автор: Кармен О.
