— Я працюю! Це ти маєш готувати й прибирати! — заявив чоловік, який працює кур’єром два дні на тиждень.
Арина дивилася на екран монітора, де миготіли рядки коду. За вікном мрячив дощ, а в квартирі панувала звична робоча тиша. Вона програмувала вже шість років, працюючи з дому у великій IT-компанії. Зарплата дозволяла безбідно жити, оплачувати всі рахунки і навіть відкладати гроші.
В офіс вона їздила рідко — раз на два місяці на планерки. Решту часу проводила вдома, у своїй двокімнатній квартирі, яку купила ще до заміжжя. Іпотеку вона закрила три роки тому, пишаючись своєю самостійністю.
— Максиме, ти вдома? — гукнула вона чоловіка, почувши шарудіння в передпокої.
— Так, тільки прийшов, — озвався він із кухні.
Арина глянула на годинник. Пів на другу дня. Максим працював кур’єром лише два дні на тиждень, і то виходив ненадовго — на три-чотири години максимум. Решту часу проводив удома, граючи в комп’ютерні ігри або дивлячись серіали.
— Як справи? Багато замовлень було? — запитала вона, виходячи з кімнати.
— Нормально. Кілька доставок зробив, — буркнув Максим, дістаючи з холодильника холодну воду.
Поруч валялися пакети.
Арина зморщилася. Знову він купив собі щось, замість того щоб принести гроші в сімейний бюджет. Його заробітку вистачало хіба що на кишенькові витрати, які чоловік тратив виключно на себе.
— А скільки сьогодні заробив? — обережно поцікавилася вона.
— Та трохи. Тисячі півтори, мабуть, — Максим відвернувся до вікна.
— І де ті гроші?
— Що за допит? Працюю ж! Чи тобі мало?
Арина стиснула губи. Ця розмова повторювалася щотижня. Максим влаштувався кур’єром тільки після її довгих вмовлянь, які часом переростали в серйозні конфлікти. Два роки вона м’яко натякала, потім наполегливо просила, а останні пів року прямо вимагала знайти роботу.
— Максе, ми ж домовлялися. Ти знайдеш роботу, будеш допомагати з витратами, — тихо промовила вона.
— Допомагаю! Працюю ж!
— Два дні на тиждень по чотири години — це не робота. Це підробіток.
— А що не так? У тебе грошей вистачає на все!
Арина розвернулася й пішла назад до комп’ютера. Даремно. Максим не розумів, що означає нести відповідальність за сім’ю. Усі рахунки, продукти, комунальні платежі — все лежало на її плечах. А він грав роль гостя в їхньому шлюбі.
— Арино, не дуйся! — гукнув він услід. — Я ж стараюся!
Вона не відповіла. За три роки шлюбу ця фраза втратила будь-який сенс.
За тиждень в Арини почався справжній завал. Великий проєкт підходив до кінця, а замовник вимагав доопрацювань. Вона сиділа за комп’ютером зранку до пізньої ночі, іноді засинаючи просто в кріслі.
— Максе, можеш тихіше музику зробити? — попросила вона на другий день марафону.
— А що, заважає? — здивувався він, не зменшуючи гучність колонок.
— Мені потрібно зосередитися. Проєкт горить.
— Ну працюй, хто тобі заважає.
Телевізор гримів у вітальні, музика долинала зі спальні. Максим то дивився бойовики, то слухав рок, то грав в онлайн-ігри з друзями, голосно перемовляючись у мікрофон.
На третій день Арина замовила готову їжу. Часу на приготування зовсім не лишалося. Цілодобово вона писала код, тестувала модулі, виправляла помилки.
— Знову китайська локшина? — скривився Максим, розглядаючи контейнери. — Могла б щось нормальне приготувати.
— У мене немає часу готувати, — втомлено відповіла Арина.
— Часу немає, а замовляти є? Гроші на вітер.
На четвертий день він пішов на роботу всього на дві години. Повернувся злий, грюкнувши дверима.
— Вічно тут безлад! — заявив він, дивлячись на немиті чашки на столі. — Пил скрізь, посуд брудний.
Арина підвела голову від монітора. Очі сльозилися від утоми.
— Максе, я працюю. Проєкт потрібно здати завтра.
— А мені що, жити в свинарнику? Хоч би пропилососила.
— Ти майже весь час удома сидиш. Сам не можеш пропилососити?
— Це жіноча робота, — відрізав він.
На п’ятий день Арина не виходила з кімнати взагалі. Замовила їжу, їла прямо за комп’ютером. Максим голосно обурювався на кухні.
— Зовсім облінилася! — кричав він у порожнечу. — Дружина ще! Навіть супу не зварить!
Арина зачинила двері кімнати. Проєкт потрібно було здати за вісімнадцять годин. У неї залишалися останні правки, але концентрація розсіювалася від постійного шуму.
— Ти хоч чуєш мене? — Максим постукав у двері.
— Чую. Працюю.
— Знову ця твоя робота! Дім перетворився на смітник!
Арина стиснула зуби й продовжила друкувати. Просто працювати. Ще трохи, і вона зможе видихнути.
Потім все пішло шкереберть. Замовник прислав нові вимоги. Модуль, над яким вона працювала місяць, потрібно було адаптувати. Арина була в милі, переробляючи код по третьому колу.
Очі боліли від напруги. Пальці ледь слухалися. Кава давно охолола, але вона продовжувала її пити, аби тільки не заснути. У вухах дзвеніло від утоми.
— Тільки не зараз, — шепотіла вона, дивлячись на екран. — Ще трохи.
Косяки з’являлися на кожному кроці. То база даних глючила, то інтерфейс криво відображався. Кожну помилку доводилося шукати годинами, копаючись у тисячах рядків коду.
Максим і там і сям зазирав у кімнату.
— Довго ще? — питав він. — Їсти хочеться.
— Скоро, — відповідала Арина, не відриваючись від монітора.
Нарешті в п’ятницю ввечері вона відправила фінальну версію. Руки тремтіли від напруження. Проєкт пішов замовнику. Арина вимкнула комп’ютер і впала на ліжко обличчям у подушку.
Тиша. Нарешті тиша. Можна видихнути.
Двері різко відчинилися. Максим увірвався в кімнату, злий як чорт.
— А де їжа? — закричав він. — Чому нічого в холодильнику немає? У квартирі брудно! Що ти взагалі за дружина така? Валяєшся в ліжку, поки чоловік голодний ходить!
Арина повернула голову. Краєм ока подивилася на чоловіка. Сил говорити майже не було.
— Любий, ти не бачиш, що я втомилася? — прошепотіла вона. — Я працювала як проклята весь цей час. Щоб заробити трохи більше грошей. Може, ти сам щось приготуєш або прибереш?
Максим люто замотав головою.
— Я працюю! — гаркнув він. — Це ти маєш готувати й прибирати!
Арина заплющила очі. Два тижні пекла, безсонні ночі, нерви із замовником. А він вимагає вечерю. Немов вона не людина, а робот.
— Максе, я щойно закінчила проєкт…
— Мені байдуже на твій проєкт! Я голодний!
Щось усередині Арини обірвалося. Вона різко сіла на ліжку й подивилася на чоловіка.
— Ти працюєш два дні на тиждень! — закричала вона. — І то йдеш на пару годин! Заробляєш копійки якісь!
— Ну і що? — огризнувся Максим.
— І ти ще відкриваєш рота на мене? Смієш чіплятися? — Арина схопилася з ліжка. — Я заробляю! Я тягну цю квартиру! Цю сім’ю на собі повністю! Продукти купую!
— Робота є робота, — буркнув він.
— У мене був аврал! — кричала Арина. — Два тижні! Ти не міг приготувати собі навіть макарони! Я нічого не просила! Тільки щоб ти сам про себе подбав!
Максим схрестив руки на грудях.
— Я чоловік. Це не для мене — така робота по дому. Саме ти маєш усе це робити. Бо ти дружина.
Арина оторопіла. Три роки вона мирилася з його лінню. Три роки тягла на собі все. А він вважає це нормальним.
— Дружина? — перепитала вона тихо. — Якщо я дружина й зобов’язана… Знаєш що? Мені така роль не потрібна. Я від неї відмовляюся.
Арина зняла обручку. Руки тремтіли від злості. Вона простягла золоте колечко Максиму.
— Забирайся. Іди до мами. Яка буде про тебе піклуватися так, ніби ти цар усієї землі.
— Ти що твориш? — оторопів Максим.
— Виставляю тебе з моєї квартири. Збирай речі.
— Арино, ти не можеш…
— Можу. І подам на розлучення завтра ж. Набридло утримувати дорослого мужика. Який вважає, що світ йому винен.
Максим відкрив рота, але слів не знайшов. Обручка лежала в нього на долоні.
— Ти серйозно? — прошепотів він.
— Більш ніж. Збирайся та йди. Сьогодні ж.
Арина розвернулася й пішла у ванну. Потрібно було вмитися холодною водою. Заспокоїтися. Але рішення вже дозріло остаточно.
Максим пішов того ж вечора. Зібрав речі в дві сумки, грюкнув дверима. Не вибачився, не спробував помиритися. Тільки кинув на прощання:
— Ти сама в усьому винна.
Арина промовчала. Шкодувати вона могла тільки про витрачені три роки.
Наступного дня вона подала заяву на розлучення. Юрист пояснив процедуру. Майно ділити не доведеться — квартиру було куплено до шлюбу.
За тиждень задзвонив телефон. Незнайомий номер.
— Алло, — відповіла Арина.
— Це Валентина Павлівна, мати Максима, — жорсткий голос пробив тишу. — Негайно впусти мого сина назад у квартиру.
Арина усміхнулася. Отже, мамин синок поскаржився.
— Добрий день, Валентино Павлівно. Ви змінили номер? А ваш син більше не живе в моїй квартирі.
— Як це не живе? Він твій чоловік! Ти зобов’язана його впустити додому!
— Я втомилася від вашого сина.
— Та як ти смієш! — знялася свекруха. — Максим хороший хлопчик! Працює!
— Два дні на тиждень по чотири години — це не робота.
— Зате він чоловік! А ти невдячна! Він на тобі одружився!
Арина похитала головою. Яблучко від яблуні недалеко падає.
— Валентино Павлівно, давайте без образ. Ваш син сам обрав таку поведінку.
— Схаменися! Ти ж його любиш!
— Ні. Більше не люблю. Любов пройшла, коли я зрозуміла — він паразит.
— Ах ти! — закричала свекруха. — Як ти смієш так говорити про мою дитину!
— Кажу правду. Ваша дитина — дорослий чоловік. Який не вміє себе забезпечувати.
— Проси в нього вибачення негайно! Або я…
— Або що? — перебила Арина. — Знаєте що, Валентино Павлівно? Я втомилася тягти його на собі. Втомилася бути матір’ю дорослому ледарю. І жодні розмови не врятують цей шлюб. Тому все. До побачення. Побачимося в суді.
Арина скинула виклик і заблокувала номер. Телефон одразу задзвонив знову. Вона його вимкнула.
За вікном світило сонце. Квартира здавалася більшою без Максима. Тишішою. Спокійнішою. Тут більше не було місця претензіям і безглуздим вимогам. Більше ніхто не знецінював її труд.
Арина ввімкнула комп’ютер. Прийшов лист від замовника з подякою за проєкт. Життя тривало.
