У селі Крутоярівка стоїть біла хата під черепицею, з трьома вікнами на вулицю і величезним садом позаду. Сад той пам’ятає ще діда Якова, який садив яблуні «білий налив» так густо, що сусіди жартували:
«У Якова не сад, а яблуневий ліс». Тепер хата належала бабі Олені, вдові діда Якова, а після її відходу, три тижні тому, мала перейти до когось із трьох дітей: старшої доньки Людмили, середнього сина Ігоря чи молодшої Віри.
Людмила приїхала першою. Висока, у дорогому бежевому пальті, з сумкою французького бренду. Вона відчинила хвіртку, ступила на подвір’я і одразу скривилася: по доріжці розтікалася калюжа після вчорашнього дощу, а півень сусіда Стьопи горлав так, ніби йому наступили на хвіст.
– Мамо, ти ж казала, що тут чисто, – сказала вона в телефон, хоч мати вже два тижні як лежала на цвинтарі. Звичка.
За нею під’їхав Ігор на старенькому «Ланосі» кольору «мокрий асфальт». З машини вийшов повільно, ніби кожна кістка боліла.
За п’ятдесят, але виглядав на всі шістдесят п’ять: спина зігнута від конторської роботи, очільника відділу в райспоживспілці.
– Ну що, Людочко, вже інвентаризацію робиш? – запитав він, не дивлячись на сестру.
– Я просто дивлюся, що тут після мами залишилося, – холодно відповіла Людмила. – Хоча б вікна помити треба було, поки
вона жива була.
– А ти часто приїжджала вікна мити? – Ігор нарешті підвів очі. – Раз на п’ять років на Великдень?
– Я мамі грошей слала. Регулярно. А ти що слали, крім листівок на день народження?
Вони ще не встигли зайти в хату, а вже починалося.
Остання приїхала Віра. На автобусі, з двома величезними клітинками, в яких гупали каструлі й банки з варенням. Віра жила за тридцять кілометрів, у райцентрі, працювала продавчинею на ринку.
Була наймолодшою, найголоснішою і, і найчастіше приїжджала до матері – щовихідних, а останні роки – щодня.
– Добрий день, дорогенькі! – гукнула вона ще з хвіртки. – Оце я до вас із гостинцями! Мама просила передати… – Віра осіклася, згадала, що мами вже нема, і очі враз наповнилися слізьми.
Людмила закотила очі.
– Віро, ми вже дорослі люди. Не треба театру.
– Це не театр, це біль, – огризнулася Віра. – Ти б хоч раз приїхала, коли мама лежала, може, зрозуміла б.
– Я приїжджала, коли могла, – відрізала Людмила. – У мене робота, діти, онуки…
– У мене теж діти й онуки, але я була тут щодня, – тихо, але твердо сказала Віра.
Ігор стояв осторонь. Він завжди стояв осторонь, коли сестри починали.
В хаті пахло старим деревом, ладаном і трохи – пліснявою. На столі лежав конверт. Великий, жовтий, з печаткою сільради. Всередині – заповіт.
Віра взяла його першою. Руки тремтіли.
– Мама просила відкрити разом, – сказала вона.
Людмила вихопила конверт.
– Давай я. Я ж юрист.
Віра хотіла заперечити, але промовчала.
Людмила розірвала конверт, витягла аркуш, прочитала мовчки, потім ще раз, голосно.
– «…Все моє майно, рухоме й нерухоме, у тому числі житловий будинок по вул. Центральній, 7 у с. Крутоярівка, земельну ділянку 0,25 га, господарські будівлі та сад, заповідаю своїй онучці Катерині Сергіївні Войтенко, за те, що вона була мені замість доньки в останні роки». Підпис, дата, печатка нотаріуса.
Тиша.
Потім Ігор видихнув:
– Це яка Катерина? Тобі, Віро?
– Моя старша, – тихо відповіла Віра. – Вона ж тут із бабцею жила останні три роки. Доглядала.
Людмила розсміялася. Сухо, нервово.
– Тобто ми з Ігор, ми, які мамі квартиру в Києві купували, машини дарували, ми тепер на вулиці, а твоя Катя, яка тут полуницю полола, отримує все?
– Мама сама вирішила, – Віра підняла очі. – Вона до останнього дня була при тямі.
– Звісно, при тямі, – Людмила вже майже кричала. – Коли ти щодня їй у вуха: «Мамо, не слухай Люду, вона тільки гроші любить», «Мамо, Ігор п’є», «Мамо, ми тебе любимо найбільше».
– Я такого ніколи не казала!
– А що ти казала? – втрутився Ігор. Голос у нього був тихий, але від того ще страшніший. – Що ми погані діти, бо рідко приїжджаємо? Що ми маму кинули? Ти ж знала, що вона заповіт переписує!
– Я знала, бо мама сама мені сказала! – Віра вже плакала. – Вона казала: «Вірочко, я не хочу, щоб після мене ви собачились, як собаки за кістку. Я хочу, щоб дім дістався тому, хто його любить. А любить його Катруся».
Людмила пішла по хаті, ніби шукала щось.
– Де телефон мами? Треба подзвонити нотаріусу. Це можна оскаржити. Мама була під тиском.
– Не була! – закричала Віра. – Вона сама до нотаріуса поїхала! На таксі! Я навіть не знала!
– Звісно не знала, – пирхнула Людмила. – Бо якби знала, то точно б не дозволила.
Ігор сів на лаву,.
– Скільки коштує цей будинок зараз? – запитав він у стелю.
– Не знаю, – відповіла Віра. – Але продавати ми не будемо.
– «Ми»? – Людмила повернулася різко. – Ти вже за Катю розписуєшся?
– Це її дім тепер. Юридично.
– Юридично, – повторила Людмила, ніби слово було отруйним. – А морально? Ми ж рідні діти. А Катя – онука. По закону вона в четвертій черзі.
– Мама мала право, – тихо сказав Ігор. – Але чесно? Мені гидко.
Віра подивилася на нього зі здивуванням.
– Тобі гидко? А мені гидко слухати, як ви зараз ділите маму, ніби вона вже не людина, а майно!
– А ти що, свята? – Людмила підійшла ближче. – Ти три роки тут крутилася, чай мамі носила, борщ варила, а ми працювали, гроші заробляли, мамі слали, а тепер ми – ніхто?
– Ви могли приїжджати! – Віра вже кричала. – Мама дзвонила, просила: «Приїдь, Людочко, хоч на день». Ти казала: «Мамо, в мене Мальдіви». Ігоре, ти казав: «Мамо, звітність». А Катя кидала роботу, сідала на автобус і їхала! Вона маму в лікарню возила, ночей не спала!
– То нехай Катя тепер і платить за опалення, і дах латає, і податки, – холодно сказала Людмила. – А ми підемо до суду.
Віра затулила обличчя руками.
– Ви що, серйозно? Судитися з власною племінницею за бабусину хату?
– Це не бабусина хата. Це наша хата. Я тут перше слово сказала. Ігор тут пас корову за сараєм. А ти… ти тут маму «обробляла».
– Досить, – раптом голосно сказав Ігор. – Досить.
Він встав, підійшов до вікна, подивився на сад.
– Я пам’ятаю, як мама казала: «Як помру – хай дім дістанеться тому, хто його не продасть». Вона не хотіла, щоб тут котеджі побудували. Вона хотіла, щоб яблуні стояли.
Людмила фиркнула.
– Ігоре, ти що, на боці Віри?
– Я на боці мами, – відповів Ігор. – Але мені боляче, що вона нас усіх викреслила.
Віра підійшла до нього, поклала руку на плече.
– Вона вас не викреслила. Вона просто… втомилася чекати.
Людмила сіла на стілець, вперше за весь час – тихо.
– Я мамі останній раз дзвонила за тиждень як її не стало, – сказала вона. – Вона сказала: «Людо, приїдь, я погано себе почуваю». А я сказала: «Мамо, в мене на роботі аврал, після зарплати приїду». І не приїхала.
Віра мовчала.
Ігор теж.
Потім Людмила встала, підійшла до серванта, дістала три старі чашки з трояндами – ті самі, з яких вони пили чай дітьми.
– Візьміть собі по одній, – сказала вона. – Я забираю свою. І йду. Судитися не буду. Соромно.
Віра подивилася на неї зі сльозами.
– Людо…
– Ні, – Людмила підняла руку. – Я заслужила. Ми заслужили.
Вона поставила чашку в сумку, вийшла на ґанок, сіла в машину і поїхала.
Ігор залишився.
– Я теж не буду судитися, – сказав він. – Але й миритися не буду. Просто… поїду додому. І більше не приїду.
Він теж пішов.
Віра залишилася сама в хаті. Сіла на бабусину ліжко, обняла подушку, що ще пахла її духами, і вперше за багато років заплакала голосно, по-дитячому.
Через місяць.
Катя приїхала на вихідні. Віра зустріла її на зупинці. Дівчина була худа, бліда, з темними колами під очима – робота в Києві, нічний графік, метро.
– Мамо, я не знаю, як тут жити, – сказала вона одразу. – Я не знаю, як платити за газ, як город обробляти…
– Навчу, – відповіла Віра. – Ми разом.
Вони зайшли в хату. На столі стояла та сама чашка з трояндами – та, що забрала Людмила. Поруч записка:
«Віро, Катю.
Вибачте.
Я приїду на яблука.
Просто посидіти в саду.
Не проганяйте.
Люда.»
Нижче другий аркуш, почерк Ігоря:
«Я теж приїду.
Привезу цибулини тюльпанів.
Мама любила жовті.
Ігор.»
Катя прочитала, подивилася на маму.
– То що, ми їх пустимо?
Віра посміхнулася крізь сльози.
– Пустимо. Це ж їхній дім теж. Просто… вони довго не знали, як додому повернутися.
Вони вийшли в сад. Яблуні стояли в цвіту. Під однією – стара гойдалка, яку дід Яків зробив ще для Людмили. Катя сіла, розгойдалася.
– Бабуся казала, що коли яблуня цвіте – це вона з нами розмовляє, – тихо сказала Катя.
Віра стала поруч, поклала руку їй на плече.
– То слухаймо.
Вітер пронісся садом, посипав пелюстки їм на волосся.
А десь далеко, на трасі, Людмила їхала повільно, ніби боялася, що її не пустять. А Ігор купував у бабки на базарі жовті тюльпани і думав, що сором – це теж форма любові, просто пізня.
І вперше за багато років у Крутоярівці запахло не тільки яблуневим цвітом, а й надією.
Світлана Малосвітна
