— «Я просто хотів перевірити, хто подряпав мою машину на парковці. Звичайна побутова дрібниця, яка мала закінчитися переглядом запису та дзвінком страховому агенту. Але замість незграбного сусіда на відео я побачив свою дружину. Вона виходила з під’їзду о третій ночі з моїм портфелем, сідала в авто мого партнера, і вони обіймалися, ніби мого існування ніколи не було. У той момент я зрозумів: подряпина на дверцятах — це єдине, що ще можна було відремонтувати в моєму житті».
Ранок Олега почався зі звичного ритуалу: міцна кава, перегляд заголовків бізнес-новин і швидка розмова з Мариною, яка ще ніжилася в ліжку, схожа на тендітну порцелянову статуетку. Олег вважав себе щасливою людиною. У свої сорок він мав усе: логістичну компанію «Транс-Вектор», яку вони з Ігорем підняли з нуля, заміський будинок і жінку, яку кохав до нестями.
Однак настрій зіпсувався вже біля під’їзду. На лівих дверцятах його сріблястого кросовера красувалася глибока, рвана подряпина, що тяглася від фари до самої ручки.
— Ого… — Олег провів пальцем по металу. Фарба злущилася, оголивши сіру ґрунтовку. — Ну що за криворукий майстер тут розвертався?
Він зняв відеореєстратор із кріплення. Цей пристрій був його маленькою гордістю — дорога модель із нічною зйомкою та датчиком руху, що реагував на будь-яке коливання кузова. Олег вирішив не чекати вечора і піднявся назад у квартиру, щоб переглянути запис на ноутбуку. Йому хотілося швидше дізнатися номер винуватця, щоб закрити це дріб’язкове питання до початку наради.
Вставивши карту пам’яті, Олег почав прокручувати нічні файли. П’ята година ранку — порожньо. Четверта — лише бродячий кіт пробіг повз капот. Третя тридцять… Екран мигнув, спрацював датчик руху.
Олег наблизився до монітора. З під’їзду вийшла жінка. На ній був довгий бежевий тренч, накинутий поверх піжами, і капюшон. Вона озиралася так панічно, що Олег спочатку подумав про пограбування. Але жінка тримала в руках його шкіряний портфель — той самий, де зберігалися статутні документи «Транс-Вектора», печатки та ключі від банківських комірок.
Коли жінка підійшла ближче до машини, капюшон сповз. Це була Марина. Її обличчя, зазвичай таке ніжне, зараз було напруженим і чужим. До неї безшумно підкотив чорний седан. Олег знав це авто. Це був BMW Ігоря — його кращого друга, кума та бізнес-партнера.
Ігор вийшов із машини, забрав портфель і, притягнувши Марину до себе, обняв її. Це був жест володіння. Потім Ігор сів за кермо, Марина швидко повернулася в під’їзд, а Ігор, різко викручуючи кермо для розвороту, зачепив крилом кросовер Олега. На відео чітко було чути скрегіт металу. Ігор на мить зупинився, вилаявся, глянув у бічне дзеркало і, натиснувши на газ, зник у темряві.
Олег сидів у темряві кабінету, відчуваючи, як у скронях стукає кров. Ноутбук продовжував світитися, демонструючи стоп-кадр з обличчям Ігоря. У цей момент двері прочинилися, і на порозі з’явилася Марина. Вона виглядала свіжою, пахла дорогим кремом і сонячним ранком.
— Олежику? Ти ще вдома? Я думала, ти вже поїхав воювати з дорожніми заторами, — вона підійшла ззаду і поклала руки йому на плечі. Олег відчув, як його тіло закам’яніло. Ці руки кілька годин тому передавали документи його ворогу.
— Машину подряпали, Марино. Дивився запис, — він навмисно не закрив ноутбук, але розгорнув вікно з робочою поштою.
— Ой, як неприємно! — вона сплеснула руками. — Сподіваюся, ти знайшов цього негідника?
— Знайшов, — Олег повільно обернувся до неї. — Це хтось дуже близький. Настільки близький, що я навіть не підозрював.
Марина на мить завмерла. Її очі зблиснули страхом, але вона миттєво взяла себе в руки.
— Ти про сусіда? Ну так, ми ж усіх тут знаємо… Слухай, мені треба в салон, а потім до мами. Побачимося ввечері?
Вона пішла, а Олег зрозумів: йому не просто зраджують. Його методично знищують. Портфель із документами означав, що Ігор готує переоформлення активів або продаж компанії підставній фірмі. Марина була ключем, який відкрив усі двері.
Олег поїхав в офіс. Кожен крок по коридору компанії здавався йому прогулянкою по мінному полю. Ігор чекав його в кабінеті, як завжди — розслаблений, з горнятком кави.
— Привіт, партнере! Чув про твій кросовер. Марина дзвонила, плакалася, як ти засмутився. Слухай, давай я тобі дам контакти свого майстра, він за день усе виправить, — Ігор посміхався своєю фірмовою «чесною» посмішкою.
— Дякую, Ігоре. Але я вже вирішив цю проблему. Знаєш, я вчора думав про наш аудит… — Олег почав говорити про справи, уважно спостерігаючи за реакцією партнера. Він помітив, як Ігор мимоволі торкається кишені піджака, де, ймовірно, лежала флешка з даними або ключі від сейфа.
Наступні два дні Олег провів у режимі «невидимого фронту». Він не подав жодного знаку Марині. Він вечеряв із нею, обговорював плани на відпустку, навіть купив їй квіти. Всередині нього все кричало від образи, але він знав: щоб виграти цю гру, він має стати ідеальним актором.
Паралельно його довірені юристи з’ясували: Ігор справді підготував договір купівлі-продажу 60% акцій «Транс-Вектора». Підпис Олега планували підробити за допомогою графологічної експертизи, яку «куплений» нотаріус мав би засвідчити. Оригінали документів, викрадені Мариною, були необхідні для завершення схеми.
Розв’язка наступила в п’ятницю. Олег запросив Ігоря та Марину в дорогий ресторан — нібито відсвяткувати отримання нового великого контракту. Стіл був сервірований ідеально. Шампанське в льоду, тиха музика. Марина сяяла в новій сукні, Ігор розсипався в компліментах.
— Знаєте, — почав Олег, коли принесли десерт. — Я нещодавно захопився кінематографом. Особливо жанром «нуар». Зрада, фатальні жінки, друзі-іуди… Дуже повчально.
— До чого це ти, Олеже? — Ігор напружився.
Олег дістав із кишені планшет і поклав його на центр столу. Він натиснув «play». На екрані в ідеальній якості розгорнулася нічна сцена біля під’їзду. Обійми. Передача портфеля. І фінальне пошкодження BMW об сріблястий метал.
У ресторані стало так тихо, що було чути, як тане лід у відрі з напоєм. Обличчя Марини стало сірим, як попіл. Ігор смикнувся, намагаючись щось сказати, але Олег зупинив його жестом.
— Документи в портфелі, який ти забрав, — фальшивка. Я замінив їх ще тиждень тому, коли помітив, що Марина надто часто цікавиться моїми паролями. Поки ми тут сидимо, твоя квартира та твої рахунки арештовані за позовом про корпоративне шахрайство. А ти, Марино… Твої речі вже на складі моєї фірми. Можеш забрати їх завтра. Або Ігор тобі щось купить… якщо в нього залишаться гроші на таксі.
Минуло три місяці. Олег стояв на парковці перед офісом. Його машина була ідеально відремонтована — жодного сліду від тієї фатальної подряпини. Суд над Ігорем тривав, і шансів вийти сухим із води в нього не було. Марина поїхала до мами в інше місто, намагаючись уникнути публічного скандалу.
Олег сів за кермо, поправив дзеркало і глянув на відеореєстратор. Маленький пристрій з блимаючим синім вогником.
— Ти врятував мені більше, ніж просто залізо, — прошепотів він.
Він завів двигун і поїхав. Тепер він знав: іноді доля розписується на твоєму житті гвоздем, щоб ти нарешті помітив, що стіни твого дому тримаються на гнилому фундаменті. Подряпина на серці заживатиме довго, але принаймні тепер він бачив дорогу ясно, без викривлень та фальшивих посмішок у дзеркалі заднього виду.
